обiрвала навчання у музичнiй школi, позбавила мрiї про консерваторiю, i тiльки випадкове знайомство з хазяїном кафе 'Едельвейс' фольксдойчем Артуром Христофоровичем Гiллером, який якраз напитував собi в кафе спiвачку, дало їй шматок хлiба i трохи заспокоїло. Цей щасливий випадок свiдчив, що доля не вiдцуралася її, що не все пропало у життi, що якось вийде iз скрути, пристосується до воєнного часу, до нового порядку. Iз жахом спостерiгала, як потерпають жителi мiста, що скнiють без хлiба, без свiтла у своїх неопалюваних квартирах, як носять злиденне шмаття на ринок, щоби не вмерти з голоду. А у неї, дякуючи боговi, є i хлiбна арбайткартка, електрика у квартирi; вона має право не вiдчувати себе такою знедоленою, як iншi, у замерзлому Києвi. А там, дивись, скiнчиться вiйна, буде консерваторiя, i вона здiйснить свою мрiю про оперну сцену... Та до того часу треба прожити, вижити за будь-яку цiну...
Останнi днi у неї були багатi на подiї, що бентежили її. Поява її колишньої подруги в квартирi, де нинi на всiх правах жила вона, Люцiя... А тепер iсторiя з цим молодим, гарним гестапiвцем. Це ж неспроста вiн пильно дивиться на неї. Вдень вона дуже злякалася його появи. Але гестапiвець був ласкавий. Тепер знову не зводить iз неї чiпкого погляду. Що в нього на умi? I чого вiн тодi вдень заїхав до 'Едельвейса'? Тiльки випити кухоль пива? Чи не пронюхав все-таки про Рахiльку? А раптом двiрничиха бачила її або iще хтось? Рахiльку, звичайно, упiймали, i вона розказала, що приходила на свою квартиру...
Люцiю кинуло в жар.
У залi знову стало гамiрно. Нi, певно, лiрикою не проймеш цих пiдпилих завойовникiв. Хiба ось цю, що наспiвала їй недавно стара дама, яка повернулася з емiграцiї. Вона ж iще не переклала її. Але - нiчого, щось зрозумiють i росiйською...
I Люцiя заспiвала, фривольними жестами пiдкреслюючи змiст.
Не глядите вы так
Сквозь прищуренный глаз
Вы, сеньоры, бароны, миледи,
Я за двадцать минут
Опьянеть не смогла б
От стакана холодного бренди.
Ведь я - институтка,
Я - дочь камергера!
Я - фея из бара,
Я - черная моль!
Коротюсiньке платтячко, пiдсмикуючись, допомагало Люцiї створювати образ 'феї з бару', 'чорної молi'. I багато поглядiв знову хтиво обмацували її гнучку постать.
Мой отец в октябре
Убежать не успел,
Но для белых он сделал немало.
фронт пришел...
И холодное слово - 'расстрел'!
Был суров приговор трибунала.
И вот я - проститутка,
Я - фея из бара,
Я - фея из бара,
Я - черная моль.
Я сказала полковнику:
'Нате, возьмите!
Не донской же валютой
За это платить!
Вы мне марками, друг, заплатите,
Ну, а все остальное - дорожная пыль...'
Ведь я - проститутка...
Люцiя кiнчила спiвати. Не чуючи оплескiв, смiху, чкурнула за дерев'яну загородку, що вiддiляла вiд зали закуток бiля кухнi, швиденько одяглася i вийшла на вулицю.
Спiвачка глибоко вдихнула холодне вечiрнє повiтря. Воно заспокоювало. Позаду залишилася гомiнлива задушна зала, розтанув у пiтьмi осiннього вечора пронизливий погляд гестапiвця. Тепер додому, додому! Сховатися серед стiн, за замкненими дверима, забути про всi тривоги.
Їй не пощастило. Враз почула, як вiдчинилися дверi кафе:
- Момент!
Секунду не могла оглянутися, завмерла. Потiм рвучко повернулася i побачила того самого гауптштурмфюрера. Здається, вiн посмiхався.
- Панi Люцiя...
- Ви знаєте моє iм'я?
- Я все знаю... Панi Люцiя поспiшає додому?
У синьому свiтлi замаскованої лампочки над дверима кафе посмiшка офiцера здалася кривою, пiдступною.
- Так. Пiзнiй час.
- Я вас вiдвезу. - Вiн узяв дiвчину пiд руку, мовби галантний кавалер, i Люцiя вiдчула, як у неї пiдтинаються ноги.
- Нi, нi, дякую, - спромоглася прошепотiти вона пересохлими губами. - Менi тут недалеко... Та й подихати хотiла дорогою пiсля прокуреного кафе... Така задуха у залi, я спiвати не могла...
- Проте спiвала гарно, - сказав нiмець, пiдводячи Люцiю до машини. - А для прогулянок зараз запiзно. Комендантська година.
Люцiя поправила на руцi пов'язку, яку носили тiльки працiвники нiмецьких установ. Фольксдойче Гiллер таки багато зробив для неї! Есесiвець помiтив її жест.
- Все одно краще поїхати, - посмiхнувся, вiдчиняючи дверцята машини. - Сiдайте... До речi, мене звуть Курт Раух... У вас не зовсiм слов'янське iм'я, - сказав, умощуючись за кермом, - в кожному разi, не росiйське i не українське. Ви не католичка, не полька?
- Нi, - промимрила Люцiя. - Це я, - запинаючись, додала, - сама себе так назвала... - Ой, як їй не хотiлося зiзнаватися! - А за документами я - Люда, Людмила...
Раух кивнув. Машина плавно рушила з мiсця.
- А у вас, у Дойчланд, буває таке iм'я?.. - спитала, осмiлiвши, Люцiя.
- Це iм'я романське, в Iталiї найбiльше, але трапляється рiдко й у нас, на пiвднi...
- Хто вашi батьки? - питав Раух, ведучи машину вгору темною Великою Василькiвською.
- Службовцi в маленькому мiстечку. Вчителi. До Києва я приїхала вчитися у музичнiй школi. Зараз я втратила з ними зв'язок. Нiчого про них не знаю i хвилююся.
- Втекли вiд нового порядку? - строго спитав гауптштурмфюрер. - Вони що, комунiсти чи євреї?
- Нi, нi, - злякалася Люцiя. Якi комунiсти, якi євреї? Помилуй, господь! - Вона мимоволi пiдняла руку, щоб перехреститися, але на сидiннi було тiснувато i рука, тицьнувшись у плече, опустилася. Ми православнi з дiда-прадiда. Просто живуть на Донбасi. Вашi, - вона хотiла сказати 'нашi', але не наважилася, - ще не визволили їх з-пiд бiльшовицького гнiту.
- Не сумуйте, Люцiя, - заспокоїв Раух. - Скоро вся Росiя буде вiльна i ви зустрiнетесь з батьками. До речi, звiдки ви так добре знаєте нiмецьку?
- Батько викладав її у школi. I я полюбила цю чудову мову.
- О! - задоволене вiдгукнувся гауптштурмфюрер. - Вiдразу видно, що ви не належите до тiєї упослiдженої юрби, яку у вас називали народом.
Енергiйним кивком Люцiя пiдтвердила комплiмент нiмця.
- Де ви живете? - аж тепер спитав Раух.
Люцiя розглянулася. Здається, вони пiдiймаються з Хрещатика на Володимирську.
- На Бульварно-Кудрявськiй, на розi з Гоголiвською... Зараз прямо їхати...
- Я знаю, як їхати, - обiрвав її гауптштурмфюрер, але, виїхавши на Володимирську, раптом повернув праворуч.
