тут не витримав... Та нiчого, пiдвал ту свиню iще чекає.
Бiль у руцi потроху вщухав, i гауптштурмфюрер, пильно глянувши на Апостолова, звернувся до Адамадзе:
- Ви його пробували розпитати, поки були разом? Вiн якось реагує на вашi слова? Я сподiваюсь, ви, князю, не образилися, що довелося потримати трохи вас в iзоляцiї, - раптом додав Раух. - Наша таємниця не повинна розповзатися.
Адамадзе кивнув. Здається, гауптштурмфюрер теж захопився iдеєю пошукати скарб банкiра i збирається, незважаючи на рiзницю становища, поводитися з старшим полiцаєм як iз рiвнею.
- Розмовляв, розпитував, але поки що безрезультатно. Як кремiнь. Але, я думаю, розколемо цей камiнець.
Адамадзе вирiшив, що Курту не треба знати про його самостiйнi вiдвiдини психлiкарнi.
- Цей дiамант, - ледве помiтно посмiхнувся Раух. - Хоч вiн сам мало схожий на коштовний камiнь... Я вже радився з лiкарем, продовжив Раух i потягся за цигарками. Вiн вiдкрив коробку перед Адамадзе. - Сильний стрес може допомогти. Донерветер, тiльки б серце у нього не пiдвело, - кивнув на Апостолова, який байдуже стояв у кутку, там, де його поставив Адамадзе, легенько похитуючись, мов зображаючи собою маятник, блаженно посмiхаючись.
Гауптштурмфюрер пiдвiвся з крiсла, вийшов з-за столу i наблизився до Апостолова.
- Де твої грошi, де закопав? - гаркнув вiн в обличчя хворому. - Ти розумiєш нiмецьку.
Той щось залепетав, забурмотiв, захехекав i став бризкати слиною. Гауптштурмфюрер стояв близько, i кiлька крапель втрапили на розстебнутий мундир.
- У-у, швайнегунд! - скипiв Раух. - Мовчиш! Ну та я з тебе усе витягну, у мене порозумнiшаєш i все згадаєш. У нас тут не таке згадували!.. Ходiмо з ним униз, - запросив Адамадзе.
Вони спускалися сходами, i Адамадзе, пiдтримуючи пiд руку Апостолова; який покiрно ступав сходинками, розповiдав гауптштурмфюреру:
- Пам'ятаю, в кас у двадцятих, коли стояли в Криму на Сивашi, бувало, по груди у гнилiй водi, мiй приятель пiдпоручик Самофалов пiдчепив малярiю. Розумiєте, болото, комарня... Через кожнi два-три днi пiдпоручика, як на замовлення, трусило, та так, що пiдлiтав до стелi землянки. Нiяке лiкування не допомагало, правда, i лiкiв, хiнiну або що не було.
I от наш ротний фельдшер якось сказав: 'Спробую!.. Тiльки помiстiть його на нiч в окрему землянку'. Жили ми тiсно: по п'ять-шiсть офiцерiв в однiй. Так i зробили. Серед ночi, коли Самофалов мiцно спав, фельдшер вскочив у його землянку i у темнотi щосили почав перiщити його рушником. Очманiлий пiдпоручик схопився i став кричати, пiсля чого вибiг iз землянки. Вранцi йому все розповiли. Вiн трохи не пристрелив фельдшера. Але - диво, пропасниця зникла, як не було.
Фельдшер пояснив: 'Лiкувати хворобу треба тим самим, що її викликало. У пана пiдпоручика малярiя так мiцно засiла тому, що з'явилася тут, на Сивашi, в обстановцi страху, який викликають червонi, що стоять навпроти, по той бiк протоки. Через те i лiкувати її треба було раптовим стресом, або, точнiше, шоком. До речi, так менi пояснював i лiкар iз психiчки'
- От, от, - погодився гауптштурмфюрер. - Ви пiдтверджуєте мою iдею. Хоч я не знаю, де i коли таке трапилося з вашим Апостоловим, але, гадаю, страху вiн набрався, коли бiльшовики узяли його за шкiрки.
Тим часом усi троє спустилися у довгий коридор, перетятий залiзною решiткою, за якою стояв солдат.
Побачивши гауптштурмфюрера, той одчинив дверцята, i вони пiшли повз анфiладу глухих залiзних дверей. У далекому кiнцi коридору теж маячив вартовий, який витягся струнко, коли Раух минав його. З-за крайнiх залiзних дверей долiтав чийсь стогiн, потiм зiрвався жiночий крик i пiдстреленою чайкою забився у тiсному пiдземеллi.
- Партизанен, - сказав гауптштурмфюрер. - Комунiстка. Уперта вiдьма, та мої хлопцi знають справу.
Вони повернули у вiдгалуження коридору, яке раптом вiдкрилося їхнiм очам. Ще кiлька десяткiв крокiв, i Раух сказав: 'Тир'.
Вiн штовхнув дверi, i всi опинилися у довгому примiщеннi з низькою стелею, бар'єром i мiшенями на далекiй стiнi, якi являли собою начерки людських постатей у формi солдат i офiцерiв Червоної Армiї.
Раух вiдвiв Апостолова до стiни, сам повернувся до бар'єра i витяг пiстолет.
- Зараз пощиплемо йому нерви. Може, й мозок стане на своє мiсце. - Вiн прицiлився у старого. - Маленький вогняний нiмб навколо голови, - кинув до Адамадзе. - Як у справжнього апостола.
- Гер Раух, ви можете вбити!
- Я влучаю у пiдкинуту вгору марку, - пихато вiдповiв гауптштурмфюрер. - Не турбуйся. Тiльки полякаємо.
Кiлька пострiлiв, якi пролунали серед глухих стiн, здалися громами.
Апостолов закричав i упав на бетонну долiвку. Адамадзе i Раух пiдбiгли до нього.
- Ах, донерветер! - вигукнув штурмбанфюрер. - Трохи схибив. Рука! - Вiн знову, як у кабiнетi, потер лiвою правицю... - Усе через ту партизанську свиню!
Тим часом Адамадзе витяг хусточку i тулив її до вуха старого, з якого юшила кров.
- Гм, кiлька мiлiметрiв, - сердито промовив Раух, - такого зi мною ще не було. Пiднiмiть його.
Дiдок був важкий. Адамадзе ледве зiп'яв його на ноги.
- Де дiаманти, золото, грошi? Де сховав? Кажи! - I Раух виразно помахав перед носом старого парабелумом. На Апостолова це не справило враження, вiн тихо стогнав, дивився на гауптштурмфюрера жальним поглядом i зацьковано посмiхався.
- Золото! - закричав Раух. - Де сховав? Донерветер! Застрелю!.. Адамадзе, перекладiть!
- Гер Раух, - втрутився той, продовжуючи тримати просяклий кров'ю носовичок бiля в. уха старого. - На нього, здається, нiчого не вплинуло. А я дещо згадав... - Адамадзе таки згадав, що сп'янiлий Гущак якось бурмотiв, що щастя чекає його у Вербiвцi. Чи не в цьому ключ, чи не у цiй назвi розгадка? - Гер Раух, дайте, будь ласка, i ваш носовичок. Цей уже весь у кровi. Подумати тiльки, вухо має вiдро кровi!
- Пане Апостолов, - звернувся до знiченого старого. - Павле Амвросiйовичу, пам'ятаєте Вербiвку? Вербiвка, так? Вербiвка! Ви там залишили грошi. Поїдемо у Вербiвку, добре?
- Вербiвка, - заплакав Апостолов. - Вербiвка, грошi, не бийте мене... Я - Апостол. Тринадцятий. Не бийте мене, я боюсь, менi боляче... - У бурмотiннi крiзь сльози Адамадзе розiбрав слова: - Моя Вербiвка, моя!.. Ох-ах-ох-ах! Ти сатана. Сатана!..
- Нi чорта ми вiд нього не доб'ємося, - махнув рукою Раух. Здавалося, вiн починав розчаровуватися у планах князя. Адамадзе розумiв, що цього нiяк не можна допустити.
- Не думаю, гер гауптштурмфюрере, - заперечив вiн. - Адже Вербiвку Апостолов пам'ятає i слово 'грошi' пробивається до його розуму. Гадаю, треба шукати ту Вербiвку.
- 'Вербiвку'! - перекривив Адамадзе гауптштурмфюрер. - Скiльки тих Вербiвок на цiй клятiй землi! - Це все одно що тицяти пальцем у небо... Але я дам вам карту, найдетальнiшу, дуже точну, складену у нашому генеральному штабi. З лупою у руках вишукайте менi усi цi триклятi Вербiвки по всiй Харкiвщинi i Полтавщинi. Боюсь тiльки, що i це нiчого не дасть... А де саме у тiй Вербiвцi, в якiй точцi? На землi за двадцять рокiв не буде жодних слiдiв. Хiба що усi лiси перекопати навколо усiх Вербiвок!.. Та зробимо ще спробу... Доведеться возити з собою цього iдiота... Щоб, може, на мiсцi йому щось прояснилося.
14
Протягом дня капiтановi Андрiйку i лейтенантовi Задорожному вдалося побувати у двох заводських клубах i Палацi харчовикiв на Подолi, де спiвала Людмила Гальчинська, поговорити з людьми, що знали її. Так швидко, за один день, об'їхати всi цi заклади у рiзних районах мiста вони змогли, бо до обiду користувалися службовою машиною. Проте, пiдсумовуючи робочий день, капiтан був явно незадоволений i картав себе. Адже знав, що короткими набiгами вони з лейтенантом нiчого до ладу не з'ясують, не знайдуть спiврозумiння з людьми, яке виникає тiльки при неквапливiй, довiрливiй бесiдi.
На другий день оперативникам залишилося познайомитися з хористами-залiзничниками i, як вирiшив капiтан, ще раз заглянути у клуби, зупиняючись у кожному з них не на годину-пiвтори, а, якщо требi буде, присвятити повторнiй зустрiчi ще й третiй, i четвертий день - поки не переконаються, що серед друзiв i спiвробiтникiв Людмили Гальчинської й справдi немає людини, прiзвище або iм'я якої починається з лiтери 'С'.
