своєї дачi, i вiн дав собi слово, що знайде її...
Чому вiн так i не знайшов її, що завадило, чому вона так i залишилася для нього тiльки спогадом, Адамадзе не знав. Рiчка Уда зате навiки стала рiкою його любовi, рiкою його мрiї, найдорожчою рiкою у свiтi, вiд самої назви якої у нього зринали далекi картини i солодко щемiло серце...
Як дивно пишеться по-нiмецькому ця назва: 'Uda'! Але вiд того вона не втрачає своєї привабливостi. Уда завжди Уда!
Адамадзе вiдiгнав непотрiбний спогад i знову став нишпорити по картi. Сьогоднi рiдна рiчка не вписує в його долю нової сторiнки. Вiн мусить знайти ту єдину кляту Вербiвку, яка переламала його життя, знайти на Харкiвщинi або на Полтавщинi, зрозумiти логiку банкiра Апостолова i отамана анархiстської банди, якi у далекi роки вибирали мiсце для скарбу i шляхи до нього.
А тим часом Адамадзе усе натикався на знайомi назви - Мерефа, Люботин, Ков'яги, якi бджолиним роєм вилися навколо нього. Ось iще одна така: Васищеве! I треба ж було це запам'ятати! Перший грiх, i перша огида до себе. Перша темна пляма на його юнiй душi. Вiд залiзницi до села по стемнiлiй грунтовiй дорозi його вiв юнкер Вовченко, втiм, зараз Адамадзе не певен, чи справдi таке прiзвище було у його старшого товариша. Той обiцяв неофiту неземнi блаженства у глухому селi. Юний князь йшов за ним як прив'язаний, всю дорогу хвилювався, рвався вперед, стишував калатання серця I раз у раз питав товариша: 'Скоро вже?' Його нудило вiд хвилювання, вiн знав, на що йшов, вiн прагнув i водночас боявся, мовби тягли його на страту. Вiд тiєї iсторiї в пам'ятi Адамадзе залишилися тiльки клаптi спогадiв: якась напiвтемна хата, освiтлена гасовою лампою, чорнi затiненi кутки, широка постiль, чуже гаряче тiло бiля нього, нестерпна задуха, гiрке почуття сорому i горде торжество новоявленого повноправного мужчини. I над усiм цим одне незабутнє слово 'Васищеве'... Васищеве, Васищеве, Васищеве!
Але ж йому потрiбна Вербiвка! I Адамадзе знову й знову поринав у простори рiвнин, видирався на горби, обминав олiвцем i поглядом озера, рiки i болота i, знайшовши якусь Вербiвку, гарячкове мiркував, чи це та, яка сховала у своїх нетрях його долю.
Вiн вiдкинув два чи три села з такою назвою. Вiн вважав, що туди дiстатися можна було тiльки кiньми, або бричкою, або всiєю ватагою 'Комiтету 'Не журись' на чолi з отаманом Гущаком, i акцiя була б помiтна людям. У Вiннiпезi Гущак натякнув, що схованок двi, одна фальшива, друга - справжня. От фальшиву, певно, лаштували так, щоб про неї знали, а справжню - таємно, тихо. У справжню Вербiвку цiнностi повезли, очевидно, залiзницею, якщо вона тодi, в двадцятих роках, працювала у бiльшовикiв, або простою сiльською хурою, щоб не притягувати уваги, але i в такому разi їхали не глухими дорогами, де Гущака i банкiра могли пограбувати, а бiльш безпечним битим шляхом. Виходить, найвiрогiднiшою буде та Вербiвка, яка бiля залiзницi, станцiї або головного шосе. От якби знати, де був порубаний чекiстами п'яний гущакiвський загiн, у якiй Вербiвцi! Адже на своїх бойовикiв, збираючись тiкати за кордон, аби не залишилося свiдкiв, навiв чекiстiв сам Гущак.
Адамадзе подумав, що треба спитати гауптштурмфюрера, чи пощастило гестапо захопити архiви НКВС. Адже така подiя, як знищення цiлого загону анархiстiв, не могла пройти без якихось рапортiв чи доповiдних. З тих архiвних документiв буде вiдомо, про яку Вербiвку йдеться. Це точнiше, нiж лепетання божевiльного банкiра i никання по картi, ворожiння на кавовiй гущi.
* * *
У Вербiвку їхали поїздом: гауптштурмфюрер, Адамадзе i Апостолов. Курт дав князю новенький нiмецький автомат з пласким магазином, повним патронiв. Адже їхали в лiси, де могли нарватися на партизанiв. Солдатiв Курт побоявся узяти, щоб не вiдкрилася таємниця скарбу. Вiн, зрозумiла рiч, хотiв провести операцiю 'Скарб' тихо i швидко, не притягаючи до неї стороннiх поглядiв. Довелося узяти про всяк випадок i щуп-мiношукач, за допомогою якого швидше натрапиш на залiзо, а компаньйони резонно мiркували, що скарб мiститься, певно, в якiйсь металевiй коробцi, а, крiм того, без щупа могли наразитися на мiну, яких багато було розкидано пiсля боїв у цьому районi.
Вони зiйшли з поїзда вранцi i до Вербiвки, яка лежала вiд залiзницi усього за три кiлометри, рушили пiшки. Майже цiлий день вони лазили по ярках i видолинках у лiсi, поблизу села, але тiльки витягли i розрядили двi мiни. Ящика або якоїсь коробки з коштовностями нiде не було. Не допомiг i хворий Апостолов, якого вони тягали за собою, тицяли з який-небудь пiдозрiлий, на їхнiй погляд, закапелок у лiсi i питали: 'Тут?' - намагаючись помiтити в очах божевiльного якийсь виблиск, спогад, Iдо пiдтвердив би їхню здогадку. Вони сподiвались, що вiн пригадає мiсце схову. Якщо банкiр саме тут зазнав стресу, закопуючи у землю своє багатство, то це мiсце, вiдклавшись у його пiдсвiдомостi, могло викликати потрiбну реакцiю. Проте колишнiй банкiр залишався байдужим до цих хитрувань. Вiн тiльки хiхiкав i мерзлякувато щулився, хоч Адамадзе одяг його у теплi штани i ватяник, начепив на ноги чоботи.
Зимовий лiс похмурою юрбою стовбурiв мовчазно оточував їх i таємниче мовчав. На голих гiлках чорнiли воронячi гнiзда i шапки омели.
Вони покинули б розшуки, покинули б цю Вербiвку, вважаючи, що помилилися, якби не здогад Адамадзе про архiви.
Гауптштурмфюрер таки знайшов у захоплених документах пiдтвердження, що в уподобаному ними районi й справдi у свiй час були банди, розгромленi чека, хоч конкретно не називалися нi 'Комiтет 'Не журись' з отаманом Гущаком на чолi, нi саме село Вербiвка, але iншої Вербiвки близько не було. Адамадзе спiвставив вiдому йому вiд Гущака назву села з документальними фактами з архiвiв i вирiшив, що тiльки тут Апостолов мiг закопати коштовностi Кредитного банку. Раух погодився з ним, i тепер вони нiяк не могли вiдмовитися вiд виробленого плану.
Втомившись вiд розшукiв, вiд копирсання у твердiй, скутiй холодом землi, вони покидали на снiг свої сапернi лопатки i стояли серед лiсу, не знаючи, куди кинутися далi. Короткий зимовий день згасав. Холодне сонце сiдало в червоному хмаровиннi. Пiдiймався вiтер, посвистував у порожнiх кронах, постукував кiнчиками довгих гiлочок, як кiстяками скелетiв.
Нарештi Адамадзе, який протягом багатьох рокiв вимрiяв цей день i у мрiях своїх малював тисячi варiантiв розшуку скарбу Апостолова, запропонував:
- Гер гауптштурмфюрере, я маю ще один план.
- Кажи, - сердито буркнув замерзлий Раух.
- Пiдемо в село.
- I?..
- Може, хтось залишився живий з тих часiв, може, пам'ятає сiчу в селi чека з анархiстами. Хоч ще раз переконаємось, що не помилилися, що це саме та Вербiвка. I, крiм всього, насувається нiч. Поговоримо з людьми, переночуємо, а зранку iще пошукаємо.
Женучи поперед себе Апостолова, гауптштурмфюрер i князь попрямували до села.
...Увечерi староста села - мiцний, кремезний дядько з хитруватими, ледь сизими очима, що нагадували про далеку татаро-монгольську навалу в цих iсторичних землях, - одержав вiд гауптштурмфюрера наказ зiбрати всiх дорослих мешканцiв у контору колишнього колгоспу.
Нагодувавши Апостолова i замкнувши його в якусь комiрку у хатi старости, Раух i Адамадзе смачно пообiдали у гостинного старости, який, як годигься, з шкiри пнувся перед високою особою гестапiвського офiцера. Потiм витягли Апостолова з комiрки i в супроводi старости рушили до ошатного, певно, перед самою вiйною пiдновленого i побiленого будиночка контори.
В конторi уже товклися зiгнанi вербiвськими полiцаями люди. На дверях стояв молодий, високий полiцай з довгими, спущеними по пiдборiддю вусами.
Коли 'гостi' увiйшли, люди замовкли, принишкли, чоловiки поскидали шапки. Хоч у конторi стояло кiлька стiльцiв, що залишилися вiд колишнього умеблювання, нiхто не сидiв.
Адамадзе окинув поглядом гурт селян, здебiльшого жiнок, що поприлипали до стiнок кiмнати, виштовхнувши наперед кiлькох дiдiв, узяв за руку Апостолова i вiдразу почав:
- Добродiї! Оцей чоловiк, - показав на колишнього банкiра, - разом з отаманом вiльного загону Гущаком у двадцять другому роцi бiля вашого села закопав важливi документи. Щоправда, вiн нинi тяжко хворий i нiчого сам не може згадати... Придивiться, чи не признає хто з рас цього чоловiка i подiї тих днiв. Тодi ж у вашому селi чека налетiло на загiн пана Гущака i порубало його... А головне - можливо, хтось знає мiсце, де заховано документи?
Адамадзе замовк i вичiкувально дивився на людей. Зрозумiвши, що нiщо їм не загрожує, люди заворушилися i посунули трохи вперед. Але нiхто не промовив й слова.
Мовчанка затягувалася, i люди, немов вiдчуваючи вину за те, що не знають, як вiдповiсти, поопускали
