-- Ну й телепень! -- уже зовсiм роздратовано кинув дiдок. -- Ти що -- двiєчник? Звичайних речей не розумiєш? I чого тебе в школi вчать! Ач, вигадав таке -- 'домовик'! Так-от, щоб ти знав: нiяких домовикiв на свiтi не було, нема та бути не може! А я -- просто Дiма. Зрозумiв нарештi?
-- Зрозумiв... -- вiдказав тихо Сергiй, хоча, по правдi, нiчого вiн поки що не второпав. -- А як ви сюди потрапили?
-- Iшов собi повз ваш будинок, бачу -- дверi прочиненi, i так iз них теплом i затишком тягне, що не втримався -- заскочив, -- охоче почав розповiдати Дiма, вже заспокоюючись. -- Я страшенно люблю, коли тепло. А оце ще нежить клятий пiдхопив, от i подумав: ану, заскочу вiдiгрiюся трiшки, а згодом далi почимчикую.
-- А куди ж ви йдете?
-- I все тобi знати треба! -- удав дiдок, нiби сердиться на Сергiя за його розпитування. -- У Бровари йду, до свого двоюрiдного брата.
-- Так вам iще йти та йти! -- вигукнув Сергiй. -- А чого ви автобусом не поїдете?
-- По-перше, грошей нема, -- вiдказав Дiма, -- а по-друге, щоб такi, як ти, не чiплялися зi своїми безглуздими питаннями: хто ви, куди ви, чого ви!.. I без них життя важке. -- I дiдок жалiбно заохкав.
-- А чому воно у вас важке? -- знов поцiкавився Сергiй.
-- А тому, що я, Дiма, лишився вчора без домiвки.
-- Як -- без домiвки?!
-- Зламали мою домiвочку, ой, зламали! -- забiдкався, затужив Дiма. -- Жив собi тихесенько, мабуть, рокiв сто. А вчора мої хазяї переїхали на нову квартиру -- i настав кiнець моєму щастю!
-- Ну то й що? -- здивувався Сергiй. -- Вони поїхали -- i нехай, а ви б i далi там жили.
-- Пожив би ти! -- перебив його дiдок. -- Коли вони поїхали, вiдразу приперся бульдозер i -- ррраз! -- одним духом зламав мiй будиночок. Добре, хоч почув його та вискочити встиг, а то б отам, пiд уламками, й зостався! Довелося ночувати просто неба, а в моєму вiцi, сам розумiєш, воно не дуже... Поспав на травичцi -- i, будь ласка, нежить!
Розповiдаючи про себе, Дiма весь час шморгав носом.
Сергiй таки справдi переконався, що дiдок застуджений.
-- Ось, вiзьмiть! -- простяг вiн Дiмi свого носовичка. -- Так легше буде.
-- Дякую, -- зрадiв Дiма, приймаючи подарунок, -- виручив дiда, а то ж незручно шморгати, некультурно! -- I вiн ретельно витер свого розпухлого носа.
-- То, може, ви залишитеся в нас? -- нерiшуче запитав Сергiй. -Поки одужаєте.
-- Та я б не проти, але ж батьки...
-- Ой, лишайтеся! -- перервав його радiсно Сергiй. -- Ми живемо тiльки з бабусею, батьки за кордоном. А бабуся в мене -- клас! Вона неодмiнно дозволить!
-- Хе, дозволить! -- усмiхнувся Дiма. -- Та вона й не знатиме, що я тут!
-- Як -- не знатиме? -- здивувався Сергiй. -- Але ж я повинен їй сказати.
-- А вона тобi не повiрить!
-- Повiрить, неодмiнно повiрить!
-- А от i нi!
-- Та чому ви так думаєте? -- не розумiв Сергiй дiдка.
-- А тому, -- вiдказав Дiма, -- що вона мене не побачить!
-- Чому ж не побачить, ви ж не будете весь час пiд лiжком сидiти?
-- Звичайно, не буду, велика радiсть! -- пхикнув Дiма. -- А не побачить тому, що не зможе. Щоб ти знав: мене бачать лише тi, хто любить казки, отак. А хто казок не любить, хто завжди сумнiвається, що на свiтi бувають усякi дива, той мене нiзащо не побачить! -- I дiдок задоволене розреготався.
3
-- Пирiжечок -- на столi, чекає iменинника! -- весело мовила бабуся, увiходячи до кiмнати. -- А ти що, до виступу готуєшся?
-- До якого виступу? -- не зрозумiв Сергiй.
-- Роль якусь учиш?
-- Та яка роль, бабусю, щось я тебе не розумiю?
-- А чого ж ти сам iз собою балакаєш?
-- А!.. -- нарештi дiйшло до Сергiя. -- То я так... вiршi повторював... Бабусю, -- раптом наважився вiн, -- чуєш, бабусю! Зазирни, будь ласка, пiд лiжко!
-- Ти що? -- широко розкрила вона очi. -- Ото я, старезна бабусенцiя, та й пiд лiжко полiзу?! Чого я там не бачила -- шкарпеток твоїх старих, чи що?
-- Бабусю, я тебе дуже прошу, -- наполягав Сергiй. -- Це для мене страшенно важливо! Врештi-решт я ж iменинник сьогоднi... -- додав вiн, помiтивши, що бабуся завагалася.
-- Ну, коли так, -- посмiхнулась вона -- то вже зазирну!
Бабуся, притримуючи спiдницю й фартух, опустилася важкувато на пiдлогу i, крекчучи та ойкаючи, заглянула пiд Сергiєве лiжко.
-- Ти бач! -- радiсно здивувалась вона. -- Дiма!..
А Сергiй здивувався ще бiльше: бабуся _бачила_ дiдка!
Вона пiдвелася, поправила фартух i мовила:
-- А ти, виявляється, не дуже гостинний господар: такого гостя пiд лiжком тримаєш! Ану запрошуй до столу -- на чай з пирогом!..
-- Спасибi, я вже й сам вилiзу! -- I Дiма, посапуючи та шморгаючи носом, почав вибиратися з-пiд лiжка.
Тепер Сергiй розгледiв його як слiд.
На зрiст Дiма був зовсiм невеличкий -- Сергiєвi до пояса, а от борода в нього сягала пiдлоги. Одягнений Дiма був у товстий сiрий светр, голубi джинси з блискучими мiдними заклепками, а на ногах у нього кумедно задирали носи звичайнiсiнькi кеди, -- щоправда, розмiри на чотири бiльшi, нiж треба.
-- Ось i я! -- мовив Дiма, обтрушуючи пилюку, якої немало було пiд лiжком. Сергiй побачив це тiльки зараз i вирiшив завтра ж прибрати.
Дiма обтрусився, обсмикнув светр, чхнув -- чи то вiд нежитi, чи вiд пилюки -- i старанно заправив кiнчик бороди у задню кишеню джинсiв.
-- Здрастуйте, хазяєчко! -- бадьоро звернувся вiн до бабусi, коли нарештi впорядкував свiй туалет i хвацько закинув назад довгу сиву чуприну, що спадала йому на плечi.
-- Здрастуйте, здрастуйте, Дiмочко! -- привiтно вiдгукнулася бабуся. -- Надовго до нас?
-- Та як сказати, -- розважливо проказав Дiма. -- Коли не женете, то на пару деньочкiв зостався б. -- I вiн несмiливо кахикнув у долоню.
-- Та лишайтеся, скiльки хочете! Мiсця вистачить. Я така рада, що ви до Сергiйка завiтали, а то вже було думала -- обминете.
-- А чому це ти так думала?! -- обурився Сергiй. -- Гадаєш, я гiрший за iнших?
-- Ну, вже наприндився, -- посмiхнулась лагiдно бабуся. -- Думала, то й думала. Що було -- того нема... А коли по щиростi, то трiшки боялася: а як обмине тебе Дiма?
-- Мiж iншим, -- поцiкавився Сергiй, -- звiдки ти знаєш, що його Дiмою звуть?
-- Як -- звiдки? -- здивувалась бабуся. -- Та про нього майже всi дiти знають! Вiн до них хоч раз у життi, а приходить. Звичайно, коли вони люблять казки... -- Тут бабуся мрiйливо звела очi вгору, зiтхнула й додала: -- I до мене вiн теж колись приходив, як малою була.
-- Чому ж ти менi досi не говорила нiчого? -- образився Сергiй.
-- Чекала, чи прийде вiн до тебе.
-- Значить, перевiряла?
-- Виходить, так... -- сказала трохи винувато бабуся i враз перевела розмову: -- Ну от, ми стоїмо тут, базiкаємо, а гiсть, мабуть, голодний! -- I вже до Дiми: -- Прошу до столу!
Дiма, як помiтив Сергiй, спершу трохи нiяковiв. Та вiн подолав соромливiсть i швиденько прочапав на кухню, зручно вмостився на стiльчику поближче до плити -- мабуть, i досi ще не вiдiгрiвся пiсля своєї ночiвлi -- i заходився смакувати пирогом iз яблуками та чаєм.
Видно, вiн таки здорово зголоднiв, бiдолаха! За якихось хвилин сiм дiдок ум'яв п'ять чималих куснiв пирога та висьорбав чотири чашки гарячого, пахучого чаю. Сергiй тiльки зиркав на нього й дивувався: i куди
