Бiля кожного будиночка в нашому провулку рiс невеличкий садок -по кiлька яблунь чи груш, бузковi та черемховi кущi. Особливо ж багато було квiтiв. Вони розцвiтали вже на початку весни й цвiли аж до пiзньої осенi. А ще в кожному дворi буйно вився дикий виноград. Може, саме за це наш провулок i назвали Виноградним.
Якось теплого вечора, в суботу, на початку травня, до моїх батькiв завiтали сусiди iз крайнього, найменшого будиночка i радiсно сповiстили, що отримують нову двокiмнатну квартиру, переїжджають туди просто завтра ж, а на їхнє мiсце вселяється далекий родич, дiдусь-пенсiонер.
Звичайно, я не розумiв, чого сусiди радiють: та я нiзащо в свiтi не промiняв би свою невеличку кiмнатку навiть на окрему трикiмнатну квартиру! Але, як i мої батьки, я поздоровив сусiдiв i запросив приходити в гостi.
Вранцi вони виїхали, а вдень, десь о третiй, у провулок заїхав грузовик -- i я зрозумiв: це i є наш новий сусiд. Таку подiю не можна було про?авити! Я негайно скликав друзiв, i ми помчали дивитися на переселення, а то й допомогти, коли треба.
З кабiни грузовика вилiз водiй, а за ним дiдуган, мабуть, отой пенсiонер.
-- Чого позбiгалися? -- раптом звернувся вiн до нас. -- Ану киш звiдси! Ач, цирк собi знайшли! -- I навiть махнув на нас рукою, наче на якихось курчат.
Що й казати, таке 'знайомство' нас образило й здивувало. 'Ну й типчик', -- подумав я, оглядаючи здалеку дiдугана. Вiн був худющий, мов Кощiй Безсмертний, а нiс його, здавалося, був набагато бiльшим, анiж треба: товстий, гачкуватий, вiн важко нависав на пiдборiддя, де стирчала куца руда борiдка. При кожному словi нiс рухався, наче вiн, а не його власник, промовляв до нас. А по обох боках носа, пiд рудими волохатими бровами, витанцьовували малесенькi колючi очицi, нiби вартовi при носi.
-- Нiчого собi сусiдчик! -- промовисто виголосив Iгор. -- Бачу, нам здорово пощастило.
Ми сховались у Борьчин садок i звiдти назирали, як шофер iз дiдуганом заносять у дiм речi: залiзне лiжко, два розхитаних стiльцi, старезне крiсло, оббите, напевне, шкiрою мамонта.
-- Дивiться, дивiться! -- вигукнув раптом Iгор. -- А це що вони тягнуть?
Я зиркнув i побачив, що шофер i дiдуган обережно вносять у дверi скляну шафу, точнiсiнько таку, якi стоять у лiкарнях i в яких тримають медичнi iнструменти. Потiм дiдуган занiс у дiм iще кiлька штативiв iз пробiрками й колбами, як у нас у школi, в хiмiчному кабiнетi.
-- Може вiн лiкар? -- сказала Наталка.
-- Скорiше хiмiк-любитель! -- кинув Iгор.
-- А знаєте, хлопцi, -- згадав я, -- де ж ми тепер грати будемо?
Рiч у тiм, що приблизно раз на мiсяць ми влаштовували гру в сищикiв-розбiйникiв. Уся територiя нашого провулка, тобто всi п'ять садочкiв, були у нашому повному володiннi. Ми запрошували гратися й Володьку: з нього був неабиякий розбiяка, принаймнi, так хвацько свистiти й гоготiти, як вiн, не вмiв нiхто. I кiнчалися нашi бойовиська в садку теперiшнього нового сусiда. А як вiн тепер поставиться до цього? До того ж, як я вже казав, i наша липа, де ми любили посидiти, росла в кiнцi провулка, майже пiд вiкнами сусiда.
-- Справдi проблема! -- погодився Iгор.
-- Треба пiти до сусiда, -- сказала Наталка, -- i попросити дозволу.
-- А як iз ним говорити? -- поспитав я. -- Ти ж бачила, який вiн!
-- Та чого там! -- перебив мене Борис. -- Людина як людина, трохи, правда, нервова, але ж нове мiсце! Гадаю, треба йти до нього зараз же. А розмову беру на себе!
З Борькою ми вiдразу погодились: говорити з дорослими вiн умiв! На уроках, коли хтось чогось не знав i його могли викликати, Борис завжди виручав. Вiн умiв так хитро й таким щирим голосом задавати вчителям питання, влучаючи в їхнього 'конька', що тi й не помiчали, як потрапляли йому на гачок. А коли спохоплювались -- урок уже кiнчався.
Ми вибрались на вулицю й гайнули до сусiднього будинку.
5
Подзвонили у дверi. Нiхто не вiдгукнувся. Ми оглянули будиночок i побачили: крайнє вiкно, щiльно запнуте цупкою сiрою фiранкою, вiдчинене. Отже, вдома хтось є.
-- Нащо та фiранка? -- здивувалась Наталка. -- Крiзь неї ж повiтря не проходить.
-- Дзвони, Толику, ще! -- наказав Iгор, i я вдруге натис на кнопку.
-- Чого треба? -- раптово долинуло з вiкна. -- Зачекати не можете?!
Роздратований голос пролунав так рiзко, що горобцi лякливо шугонули з вишень, позбивавши чимало цвiту, а ми розгубилися.
-- А може, ну його?.. -- поспитав обережно Борька.
У цю мить сiра фiранка вiдсунулась, i у вiкнi з'явилося розлючене обличчя. Помiтивши нас, дiд несподiвано розтяг рота у привiтнiй, на його думку, посмiшцi й гукнув:
-- А, це ви, сусiдоньки любесенькi! Заждiть хвилечку -- я ось-ось!..
Голова зникла за фiранкою, в кiмнатi щось забрязкало, задзенькало -- i на порозi з'явився сусiд iз широко розставленими руками.
-- Заходьте, дiточки дорогесенькi, завiтайте до старенького самотнього дiдуганчика!
Щось у його привiтностi здалося менi пiдозрiлим. Не так, видать, i радiв дiд, як удавав; особливо ж, коли пригадати, як вiн зустрiв нас удень. Але вертати було пiзно: ми зайшли.
-- Проходьте, гостоньки, до кухоньки, -- iшов попереду сусiд. -Сiдайте на стiльчики, я зараз чайчику вам...
Вiн був кинувся до плити, але Борька зупинив його.
-- Вибачайте, що турбуємо, але ми до вас у справi!
-- Анiскiлечки не турбуєте! -- заторохтiв дiдуган. -- Якi ж дiла можуть бути у старесенького пенсiонерчика? От у вас, розумiю, -- купа справ. Давайте, викладайте свою справоньку Капiтону Порфировичу, вiн допоможе!..
Так от як, виявляється, звуть нашого сусiда! Нарештi хоч про це дiзналися, а то ж питати -- незручно...
-- I все ж пробачте, що заважаємо, -- мовив Борис. -- Ви ж, здається, робите якiсь дослiди? Ми бачили, як ви пробiрки носили.
Капiтон Порфирович хижо зблиснув очима, але тут же знов запосмiхався:
-- Так-так, розумничку мiй, я трiшечки хiмiєю, так би мовити, займаюся, у вiльну часинку.
-- Ой, цiкаво! -- вихопилось у Наталки. -- А що ж ви робите?
-- Та чого розказувати, -- вiдмахнувся дiдуган, -- самi згодом дiзнаєтесь! -- I якось так дивно й таємниче посмiхнувся, що менi аж мурахи по спинi забiгали...
-- Ну, викладайте свою справоньку! -- всiвся нарештi сусiд. -- Я весь такий уважненький!
Мене страшенно дратувала його манера висловлюватись: 'дiтоньки', 'пенсiонерчик', 'уважненький'! Але доводилось терпiти: кожен говорить, як може!
Борис набрав у груди якомога бiльше повiтря i вiдтарабанив сусiдовi наше прохання.
-- Та хiба ж це проблемочка? -- вишкiрився дiдуган. -- Та грайтеся собi на здоров'ячко, хоч луснiть! -- I вiн знову недобре зблиснув колючими очицями.
-- Тодi спасибi вам, -- поважно подякував Борька, -- ми скористаємося з вашої люб'язностi. А тепер -- вибачайте, ми пiдемо.
Капiтон Порфирович заметушився, пiдскакував до кожного з нас, навiщось тис кожному руку.
-- Ви ж, любесенькi мої, заходьте, не полишайте на самотиночцi старесенького, кхе-кхекс, пенсiонерчика! Та грайтеся -- коли тiльки схочете. А за це менi теж дещо, кхе-кхекс!.. -- I дiдуган задоволене потер долонi.
Такий поворот дiла нас трохи здивував i насторожив.
-- А що вам потрiбно!-- обережно спитав Iгор.
-- Анiчогiсiнько! -- замахав руками сусiд. -- Згодом домовимось. Нiчого дорогесенького я не вiзьму, просто мiнятися люблю з дитинства... Ну, не буду вас бiльше затримувати, iдiть собi! -- I вiн провiв нас аж до хвiртки.
-- Щось не подобається менi цей 'пенсiонерчик'! -- мовив Iгор, коли ми трохи вiдiйшли.
-- Та й менi теж, -- погодився я. -- Надто вже чемного вдає. I ще якийсь обмiн! Що вiн хоче вiд нас?
-- Чого голову сушите? -- перервав нас Борька. -- Сказала ж людина: мiнятися любить. Ну, попросить по хлiб пiти чи грядку виполоти -- от i все!
