-- Ми б i так зробили, -- сказала Наталка, -- не обов'язково за щось! А от посмiшка його i справдi -- бр- ррр! -- I вона аж плечима пересмикнула, нiби вiд холоду.
-- Стривай! -- ухопив мене за руку Iгор. -- Пам'ятаєш, Корнелiй казав: 'Стережiться сусiда!'? А що, коли вiн мав на увазi Капiтона Порфировича!
Я раптом подумав те ж саме.
-- От що, -- сказав я, -- треба побалакати з Корнелiєм!
6
Прибiгши додому, я вирiшив вiдразу ж розпитати про дiдугана в Корнелiя. Але спершу треба було якось пiдлеститись. Сьогоднi в нас саме були коропцi, мама купила в обiд. Я вибрав чималенького i звернувся до Корнелiя, що дрiмав на кухнi.
-- Корнюсю, любий! А йди-но сюди, глянь, що в мене!
Корнелiй розтулив одне око, поглянув на мене, перевiв погляд на коропа, встав, потягся, а тодi лiниво, нiби неохоче, вийшов з-пiд батареї i лапою взяв рибу.
З насолодою, але й гордовито, не втрачаючи пихатого вигляду, вiн хрумав коропа й задоволено муркотiв. Доївши рибину, старанно вмився й повернув назад, пiд батарею.
-- Корнюсю, -- звернувся я до нього. -- Давай трiшки поговоримо. Я хочу дещо в тебе поспитати.
Вiн зиркнув на мене i щось сонно нявкнув. Йому, певне, кортiло пiсля такого обiду поспати, а тут я зi своїми балачками.
-- Корнюсю, наш новий сусiд -- це не той чоловiк, про якого ти колись казав?
Кiт мовчки дивився на мене.
-- Його звуть Капiтон Порфирович? -- уточнив я.
Кiт мовчав. Вiн замружив очi i, здавалося, засинав.
'Ех, -- подумав я, -- дав маху! Треба було спершу поговорити, а потiм годувати його!'
Трохи засмучений, я всiвся за уроки.
Щиро кажучи, з тiєї ночi, коли ми вiдкрили для себе польоти, Корнелiй бiльше нiколи не розмовляв з нами. Тож iнколи у мене виникала думка: а чи нам це не здалося тодi?.. Але, напевне, все було таки насправдi! Просто Корнелiй бiльше не говорив, бо не хотiв. А схоче -знов заговорить!
-- Ну що ж, не вийшло -- то й не треба! Давайте самi думати! -сказав Iгор, коли я розповiв квартетовi про поведiнку Корнелiя. -Невже ми дурнiшi за якогось там кота?
Так i домовились.
А ввечерi, тiльки-но стемнiло, ми, як завжди, сидiли на нашiй липi.
Аж тут пiд нами спалахнуло вiкно сусiда, й усi мимоволi глянули на нього.
Ближче за всiх до вiкна сидiв Iгор, а ми з Борисом бачили тiльки лису голову Капiтона й вершечок скляної шафи.
-- Що вiн там робить? -- порушила мовчанку Наталка, але Iгор рвучко повернувся до нас i застережно махнув рукою. Ми зрозумiли: вiн побачив щось важливе -- i затамували подих.
Ми тихо просидiли на своєму спостережному пунктi з годину, поки Iгор нарештi заворушився.
Раптом пiд його ногою хряснула гiлка. Вiн устиг схопитися руками за стовбур i наче закам'янiв.
I тут ми побачили, як дiдуган скочив зi свого мiсця й пiдбiг до вiкна.
Ось вiн вiдхилив фiранку... Ось висунув голову надвiр!..
-- Ня-а-ав!!! -- пролунав раптово пiд самим вiкном котячий зойк, i ми впiзнали голос Корнелiя.
-- А, це ти, рудий розбишако! -- гримнув на Корнелiя Капiтон Порфирович. -- Ну, постривай! Я ще зустрiнуся з тобою! -- I вiн так зареготав, що нам аж моторошно стало.
А Корнелiй ще раз нявкнув, голосно й презирливо, як умiв лише вiн, i замовк.
Можна було вважати, вiн нас виручив! Молодчина!.. От тiльки цiкаво, звiдки його знає дiд?..
Коли ми злiзли з липи й зiбралися в альтанцi, Наталка спитала Iгоря:
-- Ти чого так тремтиш? Змерз?
Тiльки зараз ми помiтили, що Iгор i справдi весь аж труситься.
-- Хотiв би я глянути, -- кинув вiн, -- що б робила ти, коли б побачила, що там!..
-- Що?! -- водночас гукнули ми.
-- Зараз, дайте вiддихатись, -- попросив Iгор. -- Ну, все, слухайте! Ви бачили, що кiмната освiтлена якимось дивовижним сяйвом? Так-от, посеред кiмнати стоїть стiл. За столом у величезному шкiряному крiслi -- Капiтон. На столi перед ним у штативах якiсь пробiрки з написами. Ще стояла там спиртiвка, на нiй грiлась колба, а в колбi вирували рiзнобарвнi димки. У пробiрках теж були димки: смарагдовi, блакитнi, рожевi, бузковi -- словом, усiх кольорiв! Од цього, напевне, й свiтилося так у кiмнатi. Кожна пробiрка закоркована. Дiдуган раз по раз уставав, пiдходив до шафи й дiставав звiдти новi пробiрки.
А коли вiн шарпав дверцята шафи, я побачив -- на них написано: 'ДИТЯЧI СНИ'!
-- А тобi, часом, не привидiлось? -- тремтячим голосом поспитала Наталка. -- Хiба таке може бути?
-- Не привидiлось! -- заперечив Iгор. -- А може бути чи нi -мiркуй сама. Можуть дiти лiтати? Наче нi. А ми -- лiтаємо. Можуть коти розмовляти? Теж нi. А Корнелiй розмовляв! Як бачиш, буває все!
-- Добре! -- перебив його Борька. -- Розказуй далi.
-- А ти не перебивай! -- огризнувся Iгор. -- Я ще не все розказав. Найдивнiше те, що дiдуган, дiставши пробiрку, вiдкорковував її, устромляв у неї носа й тягнув iз неї димок. I при цьому... при цьому вiн бiльшав! Просто на очах!
-- Та ну! -- вигукнув я.
-- Слово честi! -- вдарив себе в груди Iгор. -- Справдi -бiльшав! Отак винюхав сiм пробiрок i роздувся майже на всю кiмнату.
-- Ото я й бачив, як його лисина пiднiмається чи не до стелi! -збагнув нарештi Борька причину такої дивовижi.
-- А потiм... -- продовжив Iгор. -- Потiм дiд сiм разiв чхнув i став таким, як i ранiше. Тобто з кожним чханням вiн меншав!
-- А ти не помiтив, що написано на пробiрках? -- поцiкавився я.
-- Я старався, -- вiдказав Iгор, -- але там такi маленькi лiтери.
-- От що, хлопцi, -- втрутилась у розмову Наталка. -- Надто вже багато дивного! Треба це з'ясувати.
-- Звiсно, треба, -- кивнув Iгор. -- Це й без тебе ясно. Скажи краще, як це зробити.
-- Я знаю! -- вигукнув я.
-- Ну, давай! -- притихли всi.
-- Треба його кудись виманити з кiмнати, а хтось нехай залiзе у вiкно й усе роздивиться.
-- Уже на щось схоже! -- зрадiв Iгор. -- Але робити це слiд удень -- так менше пiдозри!.. Нехай Борис забалакає дiда, а ми з тобою, Толику, й поглянемо. Згода?
-- Згода! -- вiдгукнувся я.
-- А Наталка, -- продовжив Iгор, -- хвилин десять нехай десь погуляє, а потiм приєднається до Бориса. Раптом йому допомога знадобиться.
-- За мене не хвилюйся, -- пихато заявив Борька, -- якось обiйдемось.
-- Ти не дуже кирпу гни, -- обiрвав його Iгор. -- Все може статися. Отже, домовились: завтра, пiсля урокiв!
7
Що й казати! Борька ще до розмови з Капiтоном показав себе в усiй красi.
Ми, зрозумiло, за нашими клопотами часу на домашнi завдання не знайшли. Тож на другий день нiхто на уроках анiчогiсiнько не знав.
Борька, бiдолаха, старався, скiльки сил мав! I таки майже врятував нас. Тiльки мене встигли викликати на останньому уроцi. Результат -трояк!
Пiсля уроку всi втiшали мене, як могли. Але все одно було прикро. Адже наш квартет вчиться лише на п'ять i чотири. I ось тобi, маєш! Крiм того, я боявся, що Володька Кучма засмiє мене: я ж колись брався йому допомагати. Але, як на диво, вiн чомусь навiть не пiдiйшов пiсля урокiв до мене. Це на нього було зовсiм не схоже! Я скоса зиркнув на Володьку й побачив, що вiн, як нiколи, сумний та похнюплений. Навiть не кинув нам на прощання свого традицiйного 'Салюторе, гаврики!', а хутко склав портфель i посунув додому, втупивши очi в землю. Цю дивовижну змiну в поведiнцi нашого класного зубоскала вiдзначили всi, але часу на з'ясування причини в нас не було: ми поспiшали до Капiтона.
За квартал до сусiднього будиночка ми розiйшлися -- кожен пiшов своєю дорогою.
Iгор та я хутко обiгнули дiдову садибу, за кiлька хвилин перелiзли через паркан i замаскувалися в кущах. Звiдси ми добре бачили хвiртку, що вела в садок Капiтона.
Ось перед хвiрткою з'явився Борис. Обличчя його було серйозне й рiшуче. Цiкаво, про що вiн там
