Кучма раптом перелякано глянув на нас i хутко зцiпив зуби.
-- Ти чого? -- стривожився Борька. -- Чого замовк? Кажи: що ж ти бiльше не вмiєш?!
-- Мм-ммм... -- тiльки й промимрив Володька, не розтуляючи рота.
-- Ти що, захворiв? -- штовхнув його Iгор. -- Може, тебе iнфаркт ухопив? Може, водички тобi? -- Вiн узяв зi столу чашку й попрямував до крана.
-- Не треба менi нiякої водички! -- закричав раптом Володька. -I взагалi -- iдiть собi, дайте людинi спокiй.
-- О, хворий одужав! -- засмiявся Iгор. -- Та ще й як голосно кричить! Ну, катай тодi далi.
-- Нiчого я бiльше вам не скажу! -- вiдрiзав Кучма.
-- Заспокойся, Вовочко, -- встряла Наталка. -- Не хвилюйся так. Не хочеться -- то й не кажи... А ви, хлопчики, совiсть майте! В людини горе, а ви причепилися.
-- А я?! -- образився Борис. -- А в мене, виходить, не горе? Так собi, дрiбничка? А я, мiж iншим, хочу знати, що мене чекає!
-- Ну годi вже, годi, -- сказала Наталка лагiдно i звернулася знов до Володьки: -- Вовцю, а навiщо ж ти йому й потiм сни продавав? Продав одного, побачив, що вийшло, то й кинув би.
-- А глянув би я на тебе, що б ти робила! Дiд же отой, коли купив перший сон, сказав, що тепер я -- в його руках. Як не продаватиму й далi, вiн таких жахiв напустить, ого-го! От i завтра, iз самого ранку, я мушу нести свiй сон, який мiг би й сам подивитися, Капiтону, щоб вiн, бачте, мiг удень, пiсля обiду, подрiмати! -- I Володька зi злiстю висмикнув iз кишенi пробiрку.
-- Давай сюди! -- простягнув я за нею руку. Та Володька вiдскочив вiд мене, мов ужалений, i закричав:
-- Не дам! Не займай! Боюся!
-- Чого ти боїшся? -- здивувалася Наталка.
-- А того, що не хочу нових жахiв!
-- I ти вiриш, що Капiтон таки й справдi може якiсь жахи напускати?-- посмiхнувся Iгор.
-- Ти б теж повiрив! Одного разу я не схотiв, так вiн менi такого вночi наробив -- я ледь не вмер. -- Обличчя у Володьки при згадцi про ту нiч поблiдло, губи його затремтiли.
Нiхто з нас навiть поспитати не наважився, що ж саме наробив. дiдуган.
-- Отже, -- перелякано глянув я на Володьку, -- ти страждаєш саме вiд цього?
-- Ой, -- тiльки зараз дiйшло до Бориса, i де й дiлася його недавня пиха, -- що ж робити?!
-- Може, батькам про все розповiсти? -- вголос подумала Наталка.
-- Тiльки не це! -- жахнувся Володька. -- Батькам не треба!
-- Чому? -- здивувалася Наталка.
-- Вони все одно не повiрять, -- так менi сказав дiд, -подумають, що я хворий, та лiкувати почнуть: мiкстури, уколи всякi!
-- Справдi, -- погодився я, -- краще батькам не казати: не повiрять. Самим треба думати...
-- От що, -- сказав Iгор, -- давайте ввечерi зберемося в альтанцi: може, таки щось придумаємо?
I ми пiшли по домiвках.
Удома я почав думати над тим, що сталося. Я уявив, як жахливо, коли тобi зовсiм-зовсiм нiчого не сниться! Самi подумайте: адже увi снi кожен iз нас може все на свiтi! Ми вiдкриваємо новi планети й зiрки, перемагаємо найстрашнiших пiратiв, уплав долаємо океани й моря, приборкуємо запросто цiлi зграї лютих левiв, робимо такi науковi вiдкриття, котрi старим поважним академiкам i не снилися! А як здорово лiтати увi снi!.. I от уявiть, що ви залишаєтеся без усього цього, -просто жах!
Тепер я зрозумiв, чому у Володьки таке набурмосене обличчя, -- i менi зробилося страшенно шкода його. Потiм я пригадав, що iнколи стрiчав дiтей з такими самими обличчями. Вони завжди тримались осторонь вiд своїх ровесникiв, котрi гасали з вереском i смiхом, i тихо сумували, дивлячись у землю. Та це ж, напевне, справа рук дiдугана! Ця думка просто вибухнула в моїй головi. Отже, коли ми придумаємо, як його перехитрити й перемогти, ми врятуємо не лише Володьку й Борьку, а й чимало iнших дiтей!
За цими думками я й не помiтив, як на вулицi звечорiло.
Я зиркнув на годинника -- й помчав до альтанки, де вже зiбралися нашi...
-- Ну як -- надумали? -- спитав Iгор. Всi мовчали.
-- Невже нiхто нiчого не придумав? -- здивувався вiн.
Ми знов промовчали.
-- Так, -- сумно зiтхнув Iгор, -- i я теж нiчого не придумав.
-- А давайте сьогоднi вночi полiтаємо! -- раптом запропонувала Наталка. -- Провiтримось -- i, може, придумаємо?
Всi радо погодилися з нею. I як воно вийшло, що ми за всiма справами геть забули про польоти?! А навкруги ж весна, все аж вирує вiд квiту, лише й лiтати о такiй порi!
9
Рiвно о дванадцятiй я знявся в небо, трохи пролетiв над садом i побачив, як майже водночас вiд своїх будиночкiв у небо гайнули один за одним Наталка та Iгор.
Ми злетiлися докупи й закружляли над нашим провулком -- очiкували на Бориса. Та його десь не було.
-- Знов на хвильку прилiг дрiмонути! -- пожартував Iгор. -- Ану, гайда за ним!
Ми приземлились у Борьчиному садку й попростували до вiкон. Не дiйшовши крокiв п'ять, раптом почули шморгання i схлипи. На пiдвiконнi сидiв Борис i гiрко плакав!
-- Бориску, що з тобою? -- торкнула його за плече Наталка.
У вiдповiдь вiн схлипнув iще голоснiше.
-- Ну що ти, не плач! Ти ж мужчина! -- зашепотiла Наталка. -Розкажи -- i легше стане.
-- Не стане, -- майже скрикнув Борька, -- нiколи не стане! -- I кулаком почав розмазувати сльози по щоках.
Iгор та я мовчки стояли осторонь, бо не знали, що й сказати. Врештi Борька покинув шморгати носом i схлипувати, а там i зовсiм затих.
-- От i молодчинка! -- зрадiла Наталка. -- А тепер кажи...
-- Та що казати, -- вiдмахнувся Борис. -- Не можу я злетiти -- от i все!
-- Як?! -- вихопилось у мене.
-- А отак! Старався, старався -- i нiчогiсiнько!
-- Може, ще спробуєш? -- нерiшуче запропонував Iгор.
-- Я вже сто разiв пробув -- дарма! Тепер я знаю, що хотiв сказати Кучма. Вiн теж розучився лiтати! I знаєте -- чому? Бо продав свiй сон отому клятому дiдовi!
Од несподiванки ми закам'янiли -- такого повороту нiхто й не чекав! Ну й дiд, ну й розбiйник! Що ж вiн накоїв? Виявляється, й Кучма вмiв лiтати! Та, мабуть, i всi дiти, а може, й дорослi, котрим сняться запахущi травневi сни, лiтають теплими ночами! Як же ми тепер, без нашого Борьки?!
-- Треба швидше вирiшувати, -- обiрвав мовчанку Iгор, -- поки цей 'хiмiк' не обiкрав iнших дiтей, як Бориса та Володьку!
-- Здається, я придумав! -- вигукнув я.
-- Ну?! -- очi в Борьки спалахнули надiєю.
-- Пам'ятаєте, як Капiтон винюхував iз пробiрок сни? Що при цьому було?
-- Що? Вiн бiльшав, -- сказала здивовано Наталка.
-- А коли чхав? -- вiв далi я.
-- Ура! -- зрадiв Iгор, зрозумiвши мене. -- Та це ж грандiозна iдея! -- I вiн так ляснув мене по плечу, що я аж хитнувся, але промовчав.
-- Вирiшено! -- сказав Iгор i хотiв щось додати, але ми раптом почули якийсь дивний брязкiт. Усi разом озирнулися -- невже нас пiдслуховують? -- i побачили!..
Нi, ми спершу навiть були не повiрили власним очам, але останнiм часом навкруги траплялися такi несподiванки, що довелося повiрити. Ми побачили в свiтлi ясного мiсяця, як через садок до будинку Капiтона бiжить кiт! Ви смiєтеся -- що тут дивного? А те, що бiг не звичайний кiт, а бiгла... Борисова скарбничка! Так- так, оте опудало, яке подарував Борисовi Капiтон.
-- За ним! -- вигукнув Iгор. -- Його треба впiймати!
Кiт був уже коло паркану, тож ми хутко рвонули навздогiн. Але котяра виявився напрочуд спритним. Не
