Митрофанiвна, ведучи за руку чорнявого кумедного хлопчика з довгим носом.
- Пробачте, Ольго Степанiвно,- ввiчливо всмiхнулася вона до вчительки географiї, чий був зараз урок.
- Будь ласка, Лiно Митрофанiвно,- так само ввiчливо всмiхнулася до неї вчителька географiї.
Лiна Митрофанiвна стала в третю позицiю (як каже мiй дiд Грицько) i урочисто, наче перед мiкрофоном, сказала:
- Дiти! Знайомтеся! - Вона погладила чорнявого носаня по головi.- Це хлопчик з братньої Вiрменiї. Сурен Григорян. Вiн приїхав знiматися в новому кiнофiльмi студiї iменi Довженка. Протягом мiсяця вiн житиме в Києвi й ходитиме тут до школи, вчитиметься в нашому класi. Я сподiваюсь, що всi ми дружньо поставимося до нього, не будемо кривдити його, а будемо йому допомагати. Правда?
Так от вона, таємнича новина Спасокукоцького!
Всi розгублено мовчали.
Тодi Сурен Григорян рiшуче хитнув головою i вiдповiв за нас:
- Правда! - Потiм пiдморгнув нам i додав: - Вони такi. Я їх знаю.
Всi засмiялися.
Незважаючи на великий нiс, вiн був страшенно симпатичний, цей вiрменський хлопчик Сурен Григорян. Та й то - хiба б узяли знiматися в кiно несимпатичного? Завжди ж такi конкурси влаштовують, одного з тисячi вибирають!
На першiй перервi з класу не вийшов нiхто. Всi обступили парту, за якою сидiв Сурен, i, навалюючись один на одного, штовхаючись i намагаючись просунутись якнайближче, слухали.
Коли продзвенiв дзвоник на другий урок, ми вже все знали.
Вiн приїхав учора. Навiть не приїхав, а прилетiв лiтаком.
Гратиме у дорослому фiльмi маленьку, так звану епiзодичну роль, майже без слiв. Але зайнятий у кiлькох епiзодах i тому знiматиметься цiлий мiсяць.
Приїхав з батьками. Батьки його будiвельники. Монтажники вищого розряду. Зупинилися вони у своїх друзiв Бондаренкiв, теж будiвельникiв, з якими батьки подружили в Ташкентi, коли вiдбудовували узбецьку столицю пiсля землетрусу.
Поки Сурен знiматиметься, батьки працюватимуть разом з Бондаренками на одному з київських будiвництв. Так спецiально, домовились. По-перше, щоб не розлучатися з сином. По-друге, щоб добре подивитися Київ, про який стiльки начулися вiд Бондаренкiв, але в якому нiколи ранiше не були.
А на кiностудiю Сурен ходитиме з дiдусем Акопом, який теж приїхав. Отак!
Пiсля третього уроку наш шостий 'Б' вже був знаменитий на всю школу. З усiх класiв бiгали дивитися на Мурена. Навiть двометровi вусатi акселерати-десятикласники десь аж з-пiд стелi просовували голови у нашi дверi, роззявляючи вiд цiкавостi роти.
Iгор Дмитруха сяяв. Обнявши Мурена за плечi, вiн водив його на перервах по всiй школi, щось показував i, захлинаючись, говорив, говорив, говорив. Без угаву.
Галушкинський, Монькiн, Спасокукоцький та Кукуєвицький, як цуцики, ходили слiдом.
Дiвчата перешiптувалися, роблено прискаючи вiд смiху.
Я стояв у коридорi бiля вiкна й тiльки зiтхав.
Сурен сподобався всiм. Усiм без винятку. Вiн просто не мiг не сподобатися. Хоч би що вiн зробив, хоч би що сказав, як би вiн не скривився, все було симпатично, I як вiн, розповiдаючи, розмахував рукою, рiзко викидаючи її вгору,- було симпатично. I як вiн примружував око. I як нахиляв голову, слухаючи. Все було симпатично.
I всiм хотiлося з ним поговорити, щось його спитати, щось
сказати. I вiн кожному усмiхався, кожному пiдморгував, кожному
щось вiдповiдав.
Я згадав чогось Юрiя Нiкулiна, знаменитого клоуна i такого ж знаменитого кiноактора, i вiд цiєї згадки Сурен менi став ще симпатичнiший.
I от, коли вiн в обнiмку з Iгорем Дмитрухою проходив повз мене, я зустрiвся з ним поглядом i... не витримав.
- А... а в нас у селi теж колись знiмали кiно,- затнувшись, сказав я.I...
- Ха! - вигукнув, перебивши мене, Iгор.- А в нас у квартирi газ, а у вас? - Потiм, як завжди, кумедно скривився i задзижчав: - Дз-з-з!.. Ану, вiдскоч на пiвтора вареника, Муха!.. Це ж Муха! Не слухай його, Сурен! Це муха! Дзижчить завжди таке, що й купи не тримається. Ходiмо!
Сурен якось дивно подивився на мене, розгублено усмiхнувся i, нiчого не сказавши, пiшов, бо Iгор тягнув його далi.
А Туся Мороз, яка стояла неподалiк, подивилася на мене з такою жалiстю, з. якою дивляться тiльки на бiдне, зацьковане, миршаве кошеня.
Уся кров кинулася менi в обличчя. Щоки спалахнули вогнем. Нiколи, нiколи не вiдчував я такого розпачу, такої образи, такого сорому. Нiколи не було менi так гiрко.
Я одвернувся до вiкна й прикусив губу, щоб не заплакати.
Дооре, що продзвенiв дзвоник.
- Вiн грубiян. Не звертай на нього уваги, - шепнула менi на уроцi Туся. Але вiд її спiвчуття менi стало ще гiркiше.
Як я ненавидiв у цю мить свiй шостий 'Б'! 'Нащо ви менi всi потрiбнi! - з безсилою люттю думав я. - Обiйдусь я i без вас. Обiйдуся!'
До кiнця урокiв сидiв я, як та хмара. Настрiй був - гiрше бути не може. Ще й вiд Лiни Митрофанiвни зауваження заробив. Бо, ясна рiч, слухав її пояснення неуважно й повторити те, що вона пояснювала, не змiг.
Була в мене в цей час голова, як казан, а розуму - нi ложки.
Правду каже мiй дiд Грицько: 'Одна бiда йде, другу за руку веде. Як починає на тебе щось валитися, то тiльки встигай журитися'.
Вийшов я пiсля урокiв такий, як ото приреченi пiсля суду виходять.
Та тiльки звернув з шкiльного iанку на вулицю, як несподiвано почув:
- Добрий день, Стьопо! Чого це ми такi сумнi й невеселi? Пiдвiв голову. Глип! - старий Чак стоїть бiля школи, усмiхається привiтно.
- О! Здрастуйте! А ви як тут?
- Та до тебе ж прийшов. На побачення. Але бачу, мабуть, невчасно. Що сталося? Двiйок нахапав? З хлопцями побився, чи що?
- Та нi! Все гаразд! Усе о'кей! - усмiхнувся я, бо й справдi настрiй у мене одразу пiдскочив - хмару мою паче вiтром здуло. - Чесно! Чесно! Все о'кей! Але як ви знайшли мене?
- Овва! Велике дiло опеньки! Ти ж менi казав, у якiй школi вчишся, то що я - вже й школу знайти не годен?
I те, що вiн сказав знайоме дiдове Грицькове 'велике дiло опеньки', зовсiм розвеселило мене.
Повз нас пройшла Туся Мороз. Глянула з цiкавiстю на старого Чака. усмiхнулася привiтно йому. I менi усмiхнулася - видно, потiшена тим, що я повеселiшав.
Я їй весело пiдморгнув.
Хай не думає, що я нюнi розпустив через отого Iгоря Дмитруху! Мене так просто не звалиш!
Туся пiдстрибом побiгла на тролейбус.
- Так усе в тебе, кажеш, о'кей? - перепитав Чак.-А урокiв на завтра багато?
- Трохи е,- зiтхнув я.- Але години на двi - двi з половиною... А що?
- Ти знаєш...- Чак якось кумедно, одним пальцем почухав потилицю.Думав я, думав над тими словами Рудого Августа про весел-зiлля, смiх-траву, i подумав, що все-таки треба було б вiдвiдати того куренiвського дiда старого Хихиню... Балачки балачками, а не буває диму без вогню. Не хотiлося б менi помирати, не перевiривши тих балачок. Га?
- Авжеж! Авжеж! Треба перевiрити! А як же! - загорiвся я.
- I знову без твоєї допомоги менi не обiйтись. Того разу все вiдбувалося зi мною так, як i справдi було тодi, в минулому. А на цей раз менi доведеться робити те, чого я тодi в дiйсностi не робив. Отже, є риск якщо зроблю щось не так, наражусь на небезпеку - вмить подорож моя в минуле перерветься. Тiльки треба
