Галушкинського... Дивно! Iгор Дмитруха - старший економiст у трестi, яким керує Монькiн. А як вiн, Дмитруха, глузує зараз з Монькiна! Цiкаво, якби Iгор ранiше знав, що Монькiн стане такою 'цяцею' i буде його начальником? Як би вiн ставився до нього? Та й iншi. Якби вони знали своє майбутнє, як би вони поводилися?
А я?.. Тю! Хiба я мрiяв коли-небудь бути письменником? А втiм... Хто його зна. Може, трошечки i мрiяв.
Я пiднявся лiфтом на свiй дванадцятий поверх, вийшов i... зупинився як вкопаний.
Пiд дверима нашої квартири на чемоданi сидiв... мiй дiд Грицько. Дiду! - кинувся я до нього.
- Здоров, розбiйнику! - дiд обняв мене.- Я вже думав, що й ночувати пiд дверима доведеться. - Ви приїхали?! - вигукнув я безглуздо-радiсно.
- Нi. Дома лишився. Чемодан мiй тiльки приїхав, - хмикнув дiд.
- А чого ж не подзвонили, телеграми не дали? Ми б зустрiли!
- Краще на день швидше, нiж на хвилину пiзнiше. Ото як побалакав з тобою по телефону, то так менi в п'ятах закрутило - здається, пiшки побiг би у той Київ. Терпiв кiлька днiв, терпiв (баба казала: 'Хай уже на Жовтневi свята'), а тодi не витерпiв, знявся i - от бачиш.
- Ой! Це ж так здорово! Це ж так здорово, що ви приїхали! Це ж...- я аж захлинався вiд радостi, i ключ стрибав у моїй руцi, не попадав у замок. Нарештi...
- Овва-а! - дiд так i вклякнув на порозi, побачивши нашi меблi.- Ну, пани-и! Менi, репаному, тут i сiсти нiяк. Ходiмо на кухню.
- Та ви що! Ви що! .. А спати разом будемо! Як на печi колись. Дивiться, яке широченне, дивiться!
- Еге! Ловкенька мебля! Нiчого не скажеш. Обставляється робiтничий клас. Може вже й трудове селянство у гостi кликати. Не соромно.
- Ну, розказуйте, розказуйте! Як там? Як у вас? Як баба Галя себе почувають? Як усi iншi? Хлопцi як - Василь i Андрiйко?
- Та нiчого. Хлопцi привiт тобi передавали. Може, на зимовi канiкули i в гостi приїдуть. Баба Галя просила поцiлувати, що я й роблю, - дiд невмiло цмокнув мене бiля вуха.- А так усе по-старому. Не дуже-то й часу багато минуло, неповних два мiсяцi. Нiхто не вмер. Всi живi-здоровi. А в тебе ж як? - Та нiчого. Нормально.
- Нiчого? - дiд лукаво примружив око.-Нiчого? А нащо ти брешеш? Нащо брешеш дiдовi? Га? По носу ж бачу, що в тебе щось на душi.
Вiд мого дiда Грицька не сховаєшся. Вiн просвiчує краще за будь-який рентген.
- Та що - на душi? Нiчого на душi, - намагався викрутитись я. - Ну кажи вже, кажи. Давай!
Я зiтхнув. I почав дiдовi розказувати все. Геть-чисто все. Вiд першої моєї зустрiчi з Чаком у цирку й до останньої зустрiчi сьогоднi. Про всi мої мандрiвки в минуле i сьогоднiшню мандрiвку в майбутнє.
Дiд не перебивав мене, слухав дуже уважно, тiльки зрiдка хитав головою, прицмокував, iнодi хмурив брови, iнодi усмiхався... Я розказував довго, майже двi години, намагався нiчого не пропустити, розказати так, щоб дiд якнайкраще уявив собi все.
Коли я закiнчив, дiд якусь хвилю мовчав. Потiм похитав головою:
- Мда-а... Iнтересно! .. Iн-те-рес-но... Виходить, ти трохи не через усю iсторiю Києва, волоцюго, промандрував. Мда-а... Феномен людської уява, кажеш? Гм... Хто його зна... Гiпноз?. Не знаю. Не пробував. Але справдi, iнодi як розмрiєшся, як розфантазуєшся, на сiнi горiлиць лежачи, то наче кiно бачиш... Видно, в тебе, Стьопко, фантазiя непогано працює. Може, й справдi письменником колись станеш. А що? Головне ж для письменника - це уява, фантазiя. Уявляти собi так, наче ти це очима бачиш. Ну, правда, ще й працювати треба. Бо те, що ти являєш, треба ще й написати так, щоб читач твiй уявив. А це, брат, мабуть, непросто. Так що не думай, що ти вже бога за бороду вхопив. - А я й не думаю.
- Отож-то... Ну, а щодо весел-зiлля твого, смiх-трави, то, по-моєму, воно нi до чого. Якби я, наприклад, навiть i знав секрет того зiлля, я б його людям не давав. Чесно! Радiсть повинна бути не вiд зiлля, не вiд трави. То тiльки коровам вiд трави радiсть. А людина ж не корова. Людина повинна радiти по-людському, вiд людських радостей, якi дав життя... I ще скажу. Гумор, смiх - це справа товариська, колективна. От сумує, тужить, як правило, людина на самотi. Це справа сугубо, так би мовити, особиста, iндивiдуальна. I як це не гiрко визнавати, але при найщирiшому бажаннi пройнятися найрiднiшiй навiть людинi такої ж сили сумом, який сумуєш ти сам, майже неможливо. Хоча треба, звичайно, допомагати один одному долати сум. А от смiється людина, як правиш? у товариствi. На самотi, навiть щось дуже веселе почувши або згадавши, дуже довго не посмiєшся. У гуртi - ото смiх! Ото радiсть! Так от що я тобi скажу - тримайся людей, Стьопо! Будь завжди з людьми. Старайся, щоб вони тебе любили. А для цього їх любити треба. Будь вартий людської уваги й давати. I не потрiбна тобi буде нiяка смiх-трава, нiяке весел-зiлля. От! I ще скажу - з смiхом, Стьопо, треба бути обережним. З себе смiйся скiльки хочеш, а от з iнших - дивись... Тобi смiшно, а комусь вiд твого смiху, може, плакати хочеться.
Я хотiв дiдовi сказати, що я нiколи, що я... Але я не встиг нiчого сказати. Зненацька задзвонив телефон. Я схопив трубку.
- Степанян? Привiт! А що ти робиш? - i, не даючи менi вiдповiсти, Туся затараторила: .- Слухай! Ми у Парку Примакова. Збираємося там же, бiля центральної клумби. Слухай, якщо ти й сьогоднi скажеш, що ти не можеш, я... я... - Я...- я розгублено глянув на дiда. - Хто це? - спитав дiд.
- Та...- я затулив трубку рукою.- Запрошують. Гуляти... Однокласники. - О! То бiжи швидше! - А ви?
- А я чаю поп'ю та вiдпочину хоч трохи. А то до приходу твоїх батькiв не дотягну. Бiжи! - Степанян! Ти що - оглух? Степанян! - кричить у трубку Туся.- Алло! Алло! Я вiдтулив трубку:
- Алло! Ну, чого ти кричиш? Зараз прийду. Прийду! Зараз... Який у мене гарний дiд! Мiй дiд Грицько! Як я його люблю! Все-все на свiтi вiн розумiє. Все-все... I от я бiжу у Парк Примакова. Там чекають мене. Там чекає мене мiй шостий 'Б'. Я вже все розповiв. До побачення! Я бiжу. Я поспiшаю. До побачення!
1982
