сусiднi села, плавали човнами до греблi, а одного разу навiть проблукали у лiсi всю нiч, завдавши переживань i великого клопоту батькам.
У менi жив отой неспокiйний мандрiвний дух наших предкiв, якi кочували по безкрайнiх просторах не заселеної ще нашої землi, дух, що не дає людинi спокiйно всидiти на мiсцi, а спонукає кудись iти, iти, iти, без певних завдань i мети, просто щоб бачити новi обрiї, щоб мiряти ногами новi дороги, щоб зустрiчати нових людей...
Зараз цей мандрiвний дух просто виручав, рятував мене.
Я йшов бульваром Лесi Українки, повз пам'ятник Лесi, спускався вниз, до Бессарабки, виходив на Хрещатик, далi прямував до площi Жовтневої Революцiї, де ото вiдбуваються паради, демонстрацiї та рiзнi урочистостi, i повертав угору до Софiї або йшов далi до фiлармонiї, до Володимирської гiрки. А вiд Софiї, вiд площi Богдана Хмельницького, брiв до Золотих ворiт, до оперного театру, до унiверситету i пам'ятника Шевченку... А з Володимирської гiрки прямував до Андрiївської церкви i потiм круто униз-униз, повз старовиннi кам'яницi з шпильчастими вежами, повз знаменитий будинок 'Ричарда Левове Серце', повз будиночок письменника Булгакова - на Подiл, на Червону площу, до пам'ятника Григорiю Сковородi, до Києво-Могилянської академiї.
Або, виходячи з дому, я повертав бульваром Дружби Народiв до Днiпра i йшов у Парк Примакова, а потiм набережною-набережною аж до станцiї метро. I сiдав на метро...
Або з бульвару Лесi Українки не йшов униз на Бессарабку, а повертав до Московської вулицi, а тодi Цитадельною, повз мамину взуттєву фабрику до Лаври, далi повз пам'ятник Слави, Палац пiонерiв, 'Арсенал', Будинок офiцерiв, парками до Верховної Ради, до будинку Раєвського, де збиралися декабристи i де бував Пушкiн. А звiдти, поминувши Державний банк, на вулицю Орджонiкiдзе, до будинку з химерами, будинку, якого нiде в свiтi бiльше нема...
Та хiба я можу переказати вам усi свої київськi дороги! Це я зараз кажу вам усi назви, щоб ви не заплутались i щось собi уявили. А тодi я йшов навмання, не знаючи нi вулиць, нi площ, нi де воно що.
Я не боявся заблукати.
Язик, як кажуть, до Києва доведе. А вже в Києвi не загубишся.
Я просто йшов собi та йшов i дивився, дивився, дивився.... I з кожним днем я любив Київ усе дужче й дужче.
Я йшов i, тiльки йдучи, забував про те, Що сьогоднi знову в школi хтось дзижчав менi мухою, гавкав i реготав услiд, що знову я просидiв п'ять урокiв поряд з мовчазною гостроносою Тусею Мороз, яка нi слова ще менi не сказала i, здається, переживає й соромиться сидiти зi мною, що знову я самотньо простояв усi перерви пiд стiною, iз заздрiстю дивлячись, як весело ганяють по коридору хлопцi з галасливим Iгорем Дмитрухою на чолi... I я, зневажаючи себе, у безсилiй ненавистi бажав їм усiм упасти й розбити носи.
Я все забував i був вдячний Києву за це.
Та де б я не блукав, усi мандри мої закiнчувалися в одному мiсцi. На площi Перемоги. Де б я не ходив, ноги, наче самi собою, несли мене сюди, на площу Перемоги. До цирку.
Цирк!
Коли я був у другому класi, нас возили на екскурсiю до Києва i повели осюди, на площу Перемоги, в цирк. До того я бачив лише окремi цирковi номери по телевiзору, в кiно. Але живого цирку я не бачив нiколи. Тодi вперше. I цирк справив на мене таке враження, що я буквально очманiв. Я так реготав, так кричав, так пiдскакував, що глядачi оберталися на мене.
I дресированi ведмедi, i конi, i жонглери, i акробати, i повiтрянi гiмнасти, i фокусник-iлюзiонiст - усе захопило мене страшенно. Але найбiльше вразив мене клоун - Олег Попов.
Я закохався в нього до безтями.
Вiн був для мене най-, най- i ще раз най-, найталановитiший, найсимпатичнiший, найвеселiший. Недосяжний, неперевершений.
Вдома, у селi, я взяв нову татову кепку, розфарбував її бiлою олiйною фарбою на квадрати, щоб вийшла знаменита поповська 'шахматка'), почепив, потiм спiймав на сусiдньому городi бiлого пiвника (у нас були тiльки зозулястi) i в той же день на вигонi влаштував для хлопцiв циркову виставу. I хоча сусiдський пiвник не хотiв лягати па землю й засинати, як у Олега Попова, подзьобав мене i втiк, а кепка прилипла до волосся - хлопцi були дуже задоволенi: оплески лунали на весь вигiн. Значно менше були задоволенi сусiди: оплескiв не було (пiвник так i не знайшовся). I вже зовсiм був незадоволений тато..- кепку довелося викинути. Тато надавав менi таких оплескiв нижче спини, що вистави на певний час довелося вiдмiнити - з технiчних причин.
Але нiщо вже не могло збити мене з пантелику - я вирiшив раз i назавжди: буду клоуном. Як Олег Попов. Сонячним клоуном, який приносить людям радiсть i втiху, який примушує їх забувати свої неприємностi та невдачi, свої двiйки з математики, який викликає нестримний веселий смiх па всiх континентах, в усiх кутках земної кулi.
Як Олег Попов.
Як незрiвнянний, неповторний Олег Попов...
Я, звичайно, розумiв, що це справа майбутнього.
Клоунiв-хлопчакiв не буває. Акробати є, жонглери є, асистенти фокусникiв, антиподисти, канатохiдцi - артисти майже всiх циркових професiй починають змалку, з дитинства. А от клоунiв-дiтей не буває. Тiльки дорослi. Такий уже це жанр.
I я розумiв, що спершу треба закiнчити школу, може, навiть одслужити армiю (як Юрiй Нiкулiн - я про нього читав), а вже потiм... I тому я не квапився, спокiйно собi рiс, одкладаючи вирiшення своєї долi на доросле життя. Що стану клоуном, сумнiвiв у мене не було. I смiшити я вмiв, i вдача в мене була весела, i взагалi воно було, як тепер кажуть, запрограмовано ще у предках моїх - не випадково ж у мене такий дiд Грицько...
Тепер, я гадаю, ви розумiєте, чому всi мої мандри по Києву закiнчувалися на площi Перемоги, бiля цирку.
Я ходив навколо цирку, дивився на афiшi й зiтхав.
Квиткiв у касi не було.
Та якби й були, я, мабуть, не наважився б купити. Чомусь я був певен, що мене не пустять самого, що поважна бiлетерка у червоному, обшитому золотою стрiчкою мундирi суворо запитає: 'А ти з ким, хлопчику?' - i мiцно схопить мене за руку. Я вже навiть заранi вiдчував її пальцi на своєму лiктi.
Кiлька днiв я отак ходив i зiтхав. I нi з чим iшов додому.
А потiм придивився i помiтив, що на деннi вистави людей дванадцяти-тринадцяти рокiв, таких, як я, пускають i самих.
I якось у суботу я наважився.
Квиткiв у касi, як я вже казав, не було. Бiля цирку на сходах завжди товклося багато дорослих з дiтьми, якi кидалися назустрiч тим, хто пiднiмався, з благальним 'Немає зайвого? Немає?' Перехоплювати квитки у дорослих я не наважувався, навiть коли був ближче до того, в кого нарештi виявлявся зайвий.
Та от я помiтив на сходах дiвчинку мого вiку, може, трохи старшу, яка переминалася з ноги на ногу i нерiшуче позирала навколо.
Я спершу думав, що вона просто когось чекає, тата чи маму, але потiм зустрiвся з нею поглядом i прочитав у її очах якесь збентеження.
- Може, у тебе зайвий? - тихо спитав я.
- Зайвий,- прошепотiла вона i густо-густо почервонiла. Вона так само вмiла продавати, як я купувати. 'Яке їхало, таке й здибало',- сказав би мiй дiд Грицько.
Через двi хвилини я вже сидiв у дев'ятому ряду третього сектора, i серце мов витанцьовувало в грудях. Я вдихав неповторний запах цирку - запах тирси, пудри, диких звiрiв i ще чогось невловимого, запах, якого нiде бiльше немає i який не можуть перевершити усi найпрекраснiшi пахощi свiту, я вдихав цей запах i, ще не побачивши жодного номера, уже був щасливий. Уперше пiсля того, як переїхав до Києва.
А потiм була вистава...
Переказати циркову виставу неможливо, її треба бачити.
Треба бачити, як пiд бадьорi звуки циркового оркестру вибiгають на арену акробати-стрибуни. Ап! - сальто! Ап! - ще одне сальто. Подвiйне.
Ап! - уже один стрибнув на плечi другому... Уся арена вирує, крутиться, каруселиться.
