- Ти що? Друг, звичайно.
- Скажи, а ти мiг би... сiсти разом зi мною в тюрму?
- Тю! - вiн розгублено усмiхнувся. - Ти що - сiльмаг обiкрав?
- Нi, без жартiв скажи - мiг би?
Вiн насупив брови.
- Мiг би... Ти ж знаєш.
- Ну, тодi на, читай, - i я простягнув йому листа.
Поки вiн читав, я не зводив з нього очей. Вiн спершу зблiд, потiм почервонiв, далi почав скрушно хитати головою. Дочитавши, звiв на мене очi й зiтхнув:
- Так... 'Г. П. Г.' Значить, i тобi... Нiчого не розумiю...
- А тобi, виходить, теж? I мовчав...
Павлуша винувато знизав плечима:
- Ну, коли б же я мiг сказати! Ранiше - сам знаєш.. А потiм ти захворiв, тобi ж хвилюватися не можна, так що ..
- Не можна хвилюватися? Менi дуже прекрасно можна хвилюватися! Менi навiть треба хвилюватися! Менi не можна лежати, як колода, бо я так не витримаю... Ану розказуй! - Я рвучко сiв на лiжку, щоки в мене горiли. Я й справдi вiдчув якийсь раптовий прилив сил, енергiї i бадьоростi.
- Ну що... Ну, iду я якось вулицею, раптом назустрiч менi офiцер на мотоциклi. Спинився 'Павлуша, - питає, - Завгороднiй?' I простягає конверт. I як газоне - тiльки я його i бачив. У шоломi, в окулярах - обличчя не розгледиш.
- Точно!
- Ну, розгорнув я листа. 'Дорогий друже... секретна справа... треба прийти у Вовчий лiс до дота... в амбразурi iнструкцiя'.
- В розколинi над амбразурою.
- Точно.
- Ао котрiй годинi?
- О двадцятiй нуль-нуль.
- А менi о дев'ятнадцятiй.
- Бачиш. Отже, вони не хотiли, щоб ми зустрiлися. Ну, й ти був?
- Аякже. Тiльки давай спершу ти.
- Ну, значить, пiд'їхав я до доту, тiльки туди, а мене - цоп! - за шкiрки. Солдат Митя Iванов, знаєш. 'Куди, - каже, - оп'ять лiзеш. Зовсiм здурiв, чи що?' Ну, тепер я розумiю, що це ж ти, певно, туди передi мною проривавсь, а тодi я здивувався, чого це вiн 'оп'ять' каже. Ну, та не це мене найбiльш здивувало, а те, що я нiяк до амбразури дiстатися не мiг. Самi писали: 'Прийди', - i самi ж вартового поставили, не пускають. До речi, на дорозi й мотоцикл стояв, i у кущах, крiм Митi Iванова, ще хтось був, чи не той, що менi листа передавав... Я його не бачив, але голос чув. Бо я психонув, думаю, чого менi голову морочите. 'Ах так, - на повний голос крикнув. - Не пускаєте, то я додому пiшов. Чуєте, додому! Раз так!' I тут iз кущiв голос: 'Правильно!' Ну, думаю, раз так - бувайте здоровенькi! сiв на велосипед i поїхав...
- I що - i все? Бiльше нiчого не було?
- Та почекай! Наступного дня пiшов я на малювання. Саме заняття гуртка було. Розгорнув свiй альбом - а там лист. Знову Г. П. Г - 'Операцiя переноситься... не хвилюй ся... слiдкуй за щоглою бiля школи... Коли з'явиться бiлий прапорець - приходь того дня у Вовчий лiс до доту...'
- I знову о двадцятiй нуль-нуль?
- Ага! Ти знаєш, мене аж у жар кинуло. Альбоми нашi зберiгаються в школi, додому ми їх не забираємо. Пiсля кожного заняття староста збирає i Анатолiй Дмитрович замикає їх у шафу. Як мiг з'явитися там лист, хоч убий, не збагну. Не iнакше, як хтось уночi залiз у школу, пiдiбрав ключа до шафи i пiдклав. Але ж школа влiтку на замку i баба Маруся там завжди ночує, а вона, ти ж знаєш, яка - муха в неї не пролетить. Просто не знаю.
- Ну, це все дрiбницi. Як треба, то й бабу Марусю присплять, i ключа будь-якого пiдберуть... Це не штука.
- Ну, а в тебе ж що?
- Ну, а в мене... - I я докладно розповiв Павлушi про все, що трапилося зi мною: i про лист, i про 'екскурсiю' до вiйськових таборiв, i про розмову по телефону.
- Ну, то що ж усе-таки все це означає, як ти гадаєш? - спитав Павлуша, коли я кiнчив.
- Я, звiсно, точно не знаю, але гадаю, що, мабуть-таки, це пов'язане з вiйськовою справою. Я вже думав може, щось там у них зiпсувалося у якiйсь гарматi чи в ракетi, куди дорослий пролiзти нiяк не може, i треба хлопчака.
- Хтозна, може... - насупив брови Павлуша. - А чого ж тодi i до тебе, i до мене? I на рiзний час?
- Хiба я знаю... - знизав я плечима. - Мабуть, хтось iз нас основний, а хтось дублер. Знаєш, i в космонавтiв же завжди дублери, i, певне, в таких справах...
- Могло буть, - зiтхнув Павлуша. - Виходить, ти основний, а я дублер.
- Чого це!
- Ну, тобi ж на годину ранiше призначають.
- Ну й що! Це нiчого не значить. Може, саме ти основний! Я чогось думаю, що саме ти! - переконував я його, хоча в душi думав, що основний таки я, бо справдi, чого б це дублеровi призначали на годину ранiше, нiж основному. Так i є, я основний! Але виказувати, що я так думаю, було б i неблагородно, i нескромно. А Павлуша ж, пам'ятаєте, казав, що я люблю скромничати...
- А тепер, пiсля моєї хвороби, то вже напевно ти будеш основним! сказав я нiби для того, щоб заспокоїти Павлушу. I раптом я усвiдомив те, що сказав, i аж похолов. А справдi! Який же я основний пiсля такої хвороби! Це мене треба заспокоювати, а не його. Негайно треба видужувати! Негайно! Бо i в дублери не попаду!
Я нервово засовався на лiжку. Нi! Нi! Я таки почуваю себе краще. Значно. От i сила в руках з'явилася. Можу вже пiдтягнутися, узявшись за спинку лiжка. А позавчора ж не мiг зовсiм. Нiчого, нiчого! Все буде гаразд... Коли нiщо не перешкодить.
- А ти кому-небудь говорив про все це? - я пильно глянув на Павлушу.
- Звичайно, нi.
- I їй не говорив? - Я не хотiв називати її iменi, але Павлуша зрозумiв.
- Та ти що?! - вiн почервонiв.
I я чомусь подумав, що вiн, мабуть-таки, не знає, що то я оббризкав Гребенючку грязюкою з нiг до голови (вона не сказала), i раптом згадав таємничу постать у саду Галини Сидорiвни того вечора. Я ж нiчого Павлушi ще не говорив про того чолов'ягу.
- Слухай, - i тут же почав розповiдати. Коли я кiнчив, вiн тiльки плечима здвигнув:
- Казна-що робиться у нас тут. Нiчого не розбереш...
РОЗДIЛ XXVII
Подiї розгортаються блискавично. Невже один з невiдомих - вона? Не може бути! 'Вiн хоче вкрасти її!' Ми поспiшаємо на допомогу... Асса!
Цiкава штука людський органiзм. То вiн ледве дише, тане, як свiчечка, людина голови пiдвести не може. А то раптом (звiдки й сили беруться!) починає мiцнiти й бадьорiшати з кожною годиною. I ви знаєте, що я подумав? Я подумав, що, мабуть, усе-таки головне для видужання органiзму - це бажання видужати, мета бути здоровим.
Коли є велике, жагуче бажання i ти всiма силами прагнеш до цiєї мети, прагнеш бути здоровим - ти обов'язково i дуже швидко видужаєш. Я в цьому переконався на собi. Пiсля нашої вiдвертої розмови з Павлушею я одразу почав видужувати швидкими темпами.
Їв я тепер, як молотник. Подвiйнi порцiї.
Медичка якось сказала:
- Хворим слiд їсти головним чином те, що їм хочеться. Органiзм мудрий, вiн сам пiдказує, що йому треба.
Слава богу, менi хотiлося їсти все, що давали.
Але одного разу я хитро глянув на дiда i сказав
- Дiду, мiй мудрий органiзм пiдказує, що йому треба... морозива.
Дiд кахикнув i вiдповiв:
