винятковiсть. Може, ще нiколи в життi я не придивлявся так уважно до значно старшої за себе людини, нiколи не намагався так збагнути її характер, саме єство її. Так, не все подобалось менi в цiєї людини i все ж таки вона приваблювала мене своєю мужнiстю, здатнiстю до ризику. I я вирiшив, що менi є чого повчитися в нього. Ну, а щодо винятковостi... Чому ми так боїмося її?.. Чому обов'язково всi повиннi бути 'як усi'? Як на мене, то нехай би всi були винятковими. Кожен по-своєму. А що, цивiлiзацiя виняткових!
13.
Пiсля зарядки, яку ми з Романом робимо тепер щоранку, я тiльки вдав, що маю намiр повернутися додому. Насправдi ж, я почекав за рогом, поки Чорногора зверне до свого гуртожитку, i знову подався до рiчки. Бiля водоспаду повiтря здається менi ще прозорiшим i прохолоднiшим, нiж там, де Роман влаштував собi спортивний майданчик. Шумовиння водоспаду, оповитi блакитним туманом вершини гiр, зеленi килимки трави, чудернацькi кам'янi брили, що повростали в землю так, наче хтось навмисне розставив їх, аби утворилися загадковi знаки... Все це зачаровувало мене.
Пiднiмаюся на скелю водоспаду й оглядаю звiдти навколишню долину та пласке узвишшя, на якому бовванiють будiвлi нашого селища. Зараз це узвишшя здається примарливим острiвцем у безмежному свiтанковому океанi. Все менi подобається на ньому. Якщо я справдi присвячу своє життя мандрам, то, повернувшись сюди пiсля останньої подорожi, збудую невеличку хатину. I все мiсто знатиме, що тут живе Вiчний Мандрiвник.
Так буде. Колись. А поки що насолоджуюся красою тайгового ранку. I водоспад шумує тiльки для мене. I птиця, що кричить десь у тайзi, по той бiк рiчки, теж вiтає мене, як господар подорожнього.
Над водоспадом тепер уже лежать три колоди, якi з'єднано скобами. Це справжнiй мiсток. Та все одно я довго вагаюсь, перш нiж ступити на середнiй стовбур. Спочатку крокую досить вiдважно, бiда тiльки, що вистачає моєї вiдваги не надовго. Десь посерединi я зупиняюся. Просто пiдi мною гребiнь водоспаду. Клекiт оглушує мене, а течiя заворожує. Менi стає моторошно. Ось мiсток зривається зi скель, i я опиняюся на гребенi водоспаду. Течiя несе мiй 'плiт', я вiдчуваю шалений рух, вiтер забиває подих... Вiдтак, страх заполонює мене ще навальнiше. Ноги важкi i неслухнянi, вiдчуваю, як терпнуть плечi. Намагаюся застебнути куртку, але пальцi задерев'янiли i я не здатний володiти ними. У спину менi б'є сильна хвиля вiтру. Раз, удруге, втретє... Я починаю усвiдомлювати, що тiльки дивом усе ще утримуюся на мiстку. Ще мить i мене справдi скине у водоспад разом iз цими колодами.
Я можу врятуватися, тiльки дiставшись якоїсь iз скель. Але для цього треба перебороти себе, перебороти страх i нарештi зрушити з мiсця. I коли здавалося, що вже нiяка сила не примусить мене зробити хоча б крок, в уявi моїй раптом вiдродилася постать над водоспадом. Постать Романа Чорногори. Адже вiн пройшов. По однiй-єдинiй колодi. 'А вiн все-таки пройшов...' - я сказав собi це ще тодi, як ми з Iнгою стояли на пагорбi пiд кроною модрини, i намагався переконати себе, що змiг би повторити цей 'номер над виром'. Я сказав це iз заздрiстю, бо сумнiвався, що наважусь коли-небудь ступити на такий мiсток. Але все-таки наважився. Наважився!
Мабуть, тiльки ця думка й примусила мене якимось дивом вiдiрвати погляд вiд водоспаду. Не пригадаю вже, як iшов далi, тому що опам'ятався лише на тому боцi рiчки. Але на тому. Отже, рано чи пiзно треба буде повертатися назад. Тим же шляхом. Чому я так вчинив? Чому не повернувся одразу? Адже вiдстань до берега була майже однакова.
Якийсь час я ще стою на скелi, не вiрячи, що врятувався. Далi спускаюся її пологим схилом i бачу перед собою, за негустими чагарями, потрiсканий брунатний схил гори, бiля пiднiжжя якої стоїть невеличка хатина, мабуть, мисливське зимiв'я. Це страшенно дивує мене, бо з того боку її не видно було. Я продерся через гущавину, перейшов через зеленавий видолинок, який починався вiд ущелини мiж двома скелями, i пiднявся на невисокий пригiрок. Розсохлi дверi хатини були закритi на защiпку i пiдпертi потрiсканою колодою. А сама хатина вросла в землю i здавалася старою черепахою, що загрузла у прибережному намулi.
Я вiдчинив дверi i на мене вiйнуло застояним запахом шкiри, в'яленої риби, плiсняви i ще чогось, а чого саме - з'ясувати не мiг. Єдине вiконце хати було забите ззовнi дошками, мiж якими лишалися тiльки невеличкi просвiтки, пiч розвалена, а попiд стелею - павутина шнурiв, на яких, мабуть, сушили шкури, рибу. Але робили це давно. Видно було, що, принаймнi, рiк хатина пустує, напiвзруйнована й забута. Хто i коли зимував тут востаннє? Може, її спорудив Вiчний Мисливець? Або колись тут жив тайговий робiнзон, що не бажав перебиратися нi до Еймона, нi до будь-якого iншого села?
Подумавши так, спробував уявити, як би на його мiсцi поводився я. Тут, у цьому гiрському закапелку, я, самотнiй... Навколо, на тисячi кiлометрiв, жодного людського житла. Вiд злив, снiгiв i морозiв мене захищатиме тiльки це благеньке зимiв'я. Я полагоджу його стiни, змiцню дверi, перекладу пiч. У мене нема рушницi, але я все-таки виживу у цiй тайзi. Ловитиму рибу на саморобний гачок, а на полювання ходитиму iз саморобними луком i списом. Адже колись ходили з такою зброєю. От тiльки чи зумiв би виготовити її?
Тим часом ще раз уважно оглядаю хатину. Я поводжусь як людина, яка має намiр залишитися тут надовго. Ось камiння вiд печi. Воно валяється на пiдлозi, а я не впевнений, що зумiю приготувати розчин з пiску i глини. Бiля вiкна помiчаю iржавий нiж без ручки. Це добре. Вiн може знадобитися. Шкода тiльки, що нема сiрникiв. Виявивши це, я розгублено зупиняюся посеред хатини. Я у вiдчаї. Це вже не гра: я справдi у вiдчаї. Як же добути вогонь? Зумiю, навчуся врештi-решт добувати його, чи так i загину вiд голоду i холоду? Я намагаюся пригадати все, що знаю про видобування вогню. Старожитнi 'позичали' його у блискавки, що влучала у дерево, або викрешували з кременя. Але що це за камiнь, який вiн на вигляд? Як його знайти? Можна ще тертям трiски об трiску.
Одначе я уяви не маю, якi породи дерева годяться для цього i в який спосiб терти.
Розгублений, виходжу з хатини, зачиняю дверi i сiдаю на стовбур, що лежить пiд вiкном на осоннi. Я жив у мiстечку на березi рiчки, але чи зумiв би я насправдi виготовити якийсь гачок, щоб упiймати рибу? Що ж я тодi зрештою вмiю: варити, шити, полювати? Хiба я знаю їстiвнi гриби, корiння або трави, якi б врятували мене вiд хвороб? Або, може, вмiю орiєнтуватися в лiсi? Чи знаю, як уберегти себе вiд обмороження? Я не впевнений, що змiг би вiдтерти хоча б вухо, якби раптом приморозив його?
I взагалi, що всi ми вмiємо? Ми, люди двадцятого столiття, якi вдають, нiби знають усе на свiтi? Нехай iдеться не про мене, а навiть про будь-кого з дорослих. Що ми вмiємо виготовити власноруч? У якiй ситуацiї здатнi порятувати себе? Колись у журналi писали про наукову експедицiю, що висадилася на самотньому островi. То були мiцнi дорослi чоловiки, якi хотiли дiзнатися, чи вижили б, якби раптом опинилися на тому острiвцi без усiляких там засобiв до iснування. I виявилося, що вони майже нiчого не вмiють. Кожен знав безлiч iстин, майже всi вони були зi спецiальною освiтою. I кожен, як оце я, щось колись читав: про їстiвнi гриби, i про лiкувальнi трави, i знав, у який спосiб нашi пращури добували вогонь. Але що з цього? Зрештою з'ясувалося, що навички, якими володiли люди у далекi вiки, їх умiння виживати практично без зброї тепер нами втраченi.
Я пiдiйшов до кущiв, пiд якими росли синюватi ягоди. Покуштував одну з них. Кислувата, але їсти, здається, можна. Як вона зветься, я не знав. Так само, як не знав назви цих кущiв i ягiд на них. Не знав чим рiзниться одне дерево вiд iншого i яка користь людини з його листя, кори. Не знав, що то за зграйка птахiв, якi кружляють надi мною. Я не знав безлiчi речей, якi повинна засвоїти людина, щоб вижити в цьому краї. Але хiба я мiг би назвати всi трави й дерева, котрi ростуть у моєму рiдному приднiстровському степу? Хiба знаю, якi корiнцi їстiвнi, якi листочки треба прикласти до ран, якими стебельцями втамовувати спрагу?
Менi здається, що, повернувшись у свої краї, якщо тiльки батьки й справдi не залишаться у Норданi, я зовсiм по-iншому сприйматиму i степ наш, i рiчку, i все, що росте i живе на її берегах. Я привчу себе придивлятися до всього отого свiту, що оточує нас, пiзнавати його, як це вмiє робити Вiчний Мисливець, Чингiс Курун, i багато iнших людей, що живуть у цiй тайзi. Чомусь менi шкода було цiєї хатини, залишеної тут напризволяще, здавалося, що ганебно втiкаю звiдси, зрадивши мисливське зимiв'я, яке слугувало менi надiйним пристановищем i яке лише я один - так менi вiрилося - мiг врятувати вiд остаточного руйнування.
14.
Тiльки пiдiйшовши до скелi, я згадав, що знову доведеться переходити через цей чортiв мiст. Пiднiмаюся на неї i кiлька хвилин стою, не наважуючись ступити на колоди. Я розумiю, що вдiяти нiчого не можна, iншого шляху до селища просто не iснує. Та все одно вiдтягую i вiдтягую мить, коли треба буде зробити перший крок.
Не знаю, скiльки я ще простояв би отак у своїй нерiшучостi, якби раптом не почув голос Iнги. Я так задивився на водоспад, що навiть не помiтив, коли вона з'явилася на березi.
Дiвчина стояла бiля скелi i, пересилюючи гуркiт водоспаду, гукала мене.
