'Вона зрозумiла, що я боюся! - обпiкає мене здогад. - Iнга зрозумiла, чому я стою тут! Що я боягуз'.
Чув, що вигукувала моє iм'я, кричала ще щось, але слова розчинялися у шумовиннi виру i я не мiг збагнути їх смислу. Та й, чесно кажучи, менi здавалося, що вона глузує з мене: 'Не будь боягузом! А я вважала тебе смiливим!' Важко навiть переповiсти все, що вчувалося менi в тi хвилини. Бо замовкла Iнга лише тодi, коли я врештi-решт опинився на мiстку.
Спочатку я навмисне ступив на крайню колоду, але вже через кiлька крокiв довелося пiдстраховуватися, опираючись правою ногою на деревину, що лежала посерединi. Я вiдчував страх, рухи мої ставали дедалi скутiшими i якимись неприродними. Та все-таки знову i знову примушував себе зробити ще один крок, ступаючи колодою, якою колись iшов Роман Чорногора. Хоча все ще усвiдомлював, що, якби поруч не було двох iнших, значно широких колод, пройти над цим жахiтливим виром не примусила б мене нiяка сила. А якби й наважився на такий перехiд, то вже, напевне, загинув би.
Останнi кроки здалися менi найважчими. Тiльки тепер я по-справжньому зрозумiв цiну мужностi Романа Чорногори. I вважаючи його своїм щирим приятелем, був гордий за нього. Та й за себе - теж. Що б там не було, а все ж таки свою невпевненiсть, свiй страх я переборов.
Iнги на скелi вже не було. На диво, вона не те що не висловила захоплення моїм подвигом, а навiть не захотiла дочекатися мене. А по тому, як дiвчина поспiшала стежкою, що вела до Нордана, я зрозумiв, що вона й не мала намiру захоплюватися моїм геройством. Але чому? Що сталося? Цього я збагнути не мiг.
Наздогнавши її уже на пагорбi, з якого починалося норданське узвишшя, я так одразу й запитав:
- Що сталося, Iнго? Чому ти не зачекала?
- Це ти навмисне? - мовила вона, не притишуючи ходи.
- Що 'навмисне'? - не зрозумiв я.
- Намагався iти по одному стовбуру. Як Чорногора. Щоб довести, який ти смiливий?
- Нi, просто так... Цiкаво.
- Краще зiзнайся, як тобi було страшно. Туди, мабуть, ледве перейшов по середнiй колодi. А, повертаючись, вирiшив уразити мене. Подивiться: я над водоспадом! Як еквiлiбрист над безоднею.
- Навiщо ти так, Iнго?
- Тому що ця твоя 'смiливiсть' у лапках нiкому не потрiбна. А якби зiрвався? Про це ти подумав?
- Про таке не запитують. А якби зiрвався Роман Чорногора? А канатоходцi в цирку... Адже деякi з них...
- Але ж не можна у всьому наслiдувати Чорногору! - обурилася вона й аж тепер зупинилася. - Не можна! Невже ти не розумiєш цього? Вiн - каскадер, постiйно тренується. Хiба йому вперше отак ризикувати? Та й народився у горах i звик до скель, до бурхливих рiчок.
- Я теж хочу тренуватися. I ти знаєш, що якби зараз я злякався, то не наважився б перейти цей мiсток, - все ще захищався я.
- Ну то й що? Я теж не наважилася б.
- Теж менi: порiвняла! Ти - дiвчина. А менi треба перевiрити себе. В усьому. Чому ти не розумiєш цього?
- Чому ж? Я розумiю, але...
Я заперечливо похитав головою.
- Не розумiєш. Ти хочеш, щоб людина була смiливою, але нiколи не наважувалася ризикувати. А цiкаво... Скажи, тiльки одверто. Менi дуже важливо знати це. Якби я злякався i не насмiлився перейти... От, туди перейшов, а назад - нi. Адже ти перестала б поважати мене. Вважала б боягузом.
- Чому обов'язково 'перестала б поважати'? - вiдповiла вона, трохи помовчавши. - Ну, злякався... Буває. Коли людина ризикує своїм життям, вона має право вибору: зважитися на ризик чи нi. Я навiть колись читала про це. Але тобi треба було повертатися, правда?
- Iншого шляху не iснує.
- Тому я просто пiдбадьорювала б тебе, i ти поступово, дуже обережно, пройшов би серединою мiстка. Або покликала б когось iз дорослих, щоб перевели.
- I навiть не насмiхалася б?
- Нi, звичайно.
'Невже вона каже правду?' - не повiрив я. I на мить уявив собi, як повелася б Натка, моя однокласниця i сусiдка. О, якби Натка помiтила, що я хоч на мить засумнiвався, стоячи перед цим мiстком!., їй би вистачило цього на два мiсяцi кпинiв i знущань. Вона завжди була впевнена, що тiльки одна знає, ким я повинен стати, як поводитися, про що мрiяти i чим займатися. Моєму товаришевi, Вiкторовi, якого всi ми звемо Вiкошею, це, звичайно, подобається. Йому подобається все, до чого вдається Натка. Вiн її просто обожнює. От тiльки менi байдуже. Останнiм часом оця його запопадливiсть навiть не дратувала мене. Iнша рiч - Iнга. Може, вона тому й подобається, що зовсiм не схожа на Натку?
- Ти не повiрив менi? - мовила тим часом Iнга, бачачи, що я уперто мовчу.
- Та нi, повiрив. Просто незвично якось. Був упевнений, що ти нiколи не пробачила б менi боягузтва.
- I не пробачила б.
- Не розумiю.
- Все залежить вiд того, коли i як це боягузтво проявляється. Навiть не знаю, як тобi це пояснити. От, якби ти не наважився ризикнути, рятуючи когось - тодi звичайно. Одначе й тодi намагалася б зрозумiти тебе, пiдбадьорити. Але не насмiхалася б.
Ми обоє довго мовчали.
- Уперше зустрiчаю таку дiвчину, - нарештi наважуюся сказати те, що думаю, i несмiливо торкаюся пальцями її волосся. Як менi хочеться погладити Iнгу! Ледве стримуюся, щоб не зробити це. А вона, здається, нiчого не помiчає. Або, може, тiльки вдає.
...У селище ми повернули не одразу. Я розповiв Iнзi про хатину в ущелинi по той бiк рiчки i про свої фантазування бiля неї. Але, захопившись розповiддю, знову почав фантазувати. Вiдтак ми повернулися до рiчки i, мандруючи її звивистим берегом, ще довго з'ясовували, що б ми робили, аби вижити у тiй хатинi, прибившись до неї удвох.
15.
До хребта ми доїхали тягачем, водiй якого мав забрати нас через п'ять годин, повертаючись iз будови. А далi, кiлометрiв зо два, йшли схилом дивовижно глибокої ущелини, понад якою бовванiли високi кам'янi брили, що здалеку нагадували постатi людей, якi застигли у найвигадливiших позах. Неначе задивилися на ущелину i завмерли вiд подиву, враженi красою навколишнього краєвиду.
Попереду йшов Вiчний Мисливець, за ним Роман, я i Чингiс. А замикав нашу невеличку колону Орест. Усi дорослi були з рушницями. Тiльки ми з Чингiсом iшли без зброї, як славетнi мандрiвники у супроводi охоронцiв.
- Романе, - запитав я, проходячи повз одного з кам'яних велетнiв, в якого справдi проглядалися голова, плечi... Одне слово, звичайна людська статура. Тiльки й того, що без рук, та ноги прихованi пiд кам'яним плащем. - Як ти думаєш, хто їх витесував?
- Витесував? - усмiхнувся Роман. - Зливи. На берегах Єнiсею таких химер безлiч. Там можна зустрiти й 'орла', що сидить на скелi, i 'пораненого оленя' i навiть 'лiтаючу тарiлку'. Усе залежить вiд фантазiї того, хто милується ними.
- А якути, евени i ми, нанайцi, називаємо їх 'кам'яними iдолами', - озирнувся Вiчний Мисливець. - I ця ущелина вважалася чи то святою, чи заклятою. В усякому разi нанайськi мисливцi намагалися потрапляти сюди якомога рiдше.
- Чому? - здивувався я. - Адже тут так красиво.
- Красиво, - кивнув Курун. - Але в тайзi нема мiсць некрасивих. Кожне по-своєму. Щоправда, тут почуваєшся якось незвично. Ось почнемо спускатися в ущелину...
Доказати вiн не встиг. Ми почули грiзний рев i завмерли вiд несподiванки. Незабаром ревище повторилося, i тiльки тодi я побачив на протилежному боцi ущелини ведмедя. Вiн був зовсiм близько. Нас вiддiляло якихось сто метрiв. Ведмiдь пiднявся на заднi лапи i пiшов до краю ущелини. А за ним покотився бурий клубочок.
- Ну, не сердься, - почувся спокiйний голос Вiчного Мисливця. - Пробач, що потурбували. Ми ж тобi не
