— Одне одного мучимо. Всі чарівники так умирають. Передають знання своє, а самі його позбуваються. Коли ж усе передадуть, то й прокляття з них знімається.
— То ви хочете, щоб я взяв собі ваше прокляття?
— Ти його вже взяв, — з її розтуленого рота посипалися натужні хлипи. — Так воно водиться в нас, чарівників! Через це не лякайся й добудь науку до кінця.
Хлопець сів на лаву і сперся руками об коліна.
— Що ж мені робити ще? — спитав.
— Спати обоє будемо. Поклади мене на піл. Не бійся, легка я вже, як хмиз…
Він підійшов і без зусиль узяв стару на руки. Йому захотілося розмахнутися й брязкнути нею об підлогу. Але на нього дивилися пильні пронизливі очі. Поклав на піл стару й відвернувся.
— Ще головного не знаєш, без чого не проживе наш брат, — сказала Жабуниха й зітхнула, наче згадала щось болюще.
— Щось іще? — повернувся до неї хлопець. Але вона вже спала. Рівно дихала, зносячи висхлі груди, і світло, яке облило її в цей мент із вікна, зовсім посинило їй обличчя. Лежала синя й спокійна, і він раптом відчув жаль. Витяг руку перед собою, повернув долонею вгору і стис вказівного пальця. Тоді з вікна через лутку скочив до нього білочубий хлопець із небесно-синіми очима. Зустрілися поглядами, і він відчув, що щось утрачає в цьому світі. Щось сокровенне й незриме. Щось таке, про що раніше не здогадувався, але завжди мав. Хлопець із небесними очима простяг руку й поставив до нього долоню. Йому ж не захотілося віддати того сокровенного — праг ще трохи потримати його біля серця. Ще хоч хвилину, мить, але біла рука вже стисла перед ним пальці, сховавши те, про що він думав. Хлопець із небесними очима засміявся і знову поліз через лутку вікна.
— Віддай! — закричав юний чарівник. — Чуєш, віддай! Але йому відповіла луна, наче стояв він у глибокій кам'яній долині, бувши у ній сам як палець.
Ранок блимотів міріадами іскор, бо кожна травина й бадилина дістала по своїй чарівній краплі й задоволене смоктала її, як цукерок. Запах бузків хвилею плив із горба і огорнув малу хатину, на призьбі якої самотньо завмер хлопець. Від села до вигону гнали худобу пастушки, і курява за ніч настільки, зволожіла, що й не димілася. Річка стояла, загорнена густим серпанком, — поміж верболозів повз велетенський лахматий полоз з блискучою спиною. Хлопець дивився на світ примруженими очима, вдихав вологий бузковий дух і мимоволі відчував, що саме так дивилася щоранку на ці краєвиди його стара научителька.
Аж здригнувся, коли почув кроки.
— Ти теж до Жабунихи? — спитав чоловік, переступаючи перелаза. — Щось ти мені не до знаку. Доброго тобі ранку!
— Доброго ранку! — відказав, наче луною віддав, хлопець. — Нетутешній я…
— А стара де?
— Слаба вона. Вже і з ліжка не встає… Чоловік присвиснув і присів біля нього.
— А ти теж за поміччю чи родич неїн?
— Родич, — відказав хлопець. — Чогось хотіли?
— Що ж хотіти, коли слаба. А я думав, що ці чортиці не хворіють…
— Чого це — чортиці? — аж перелякався хлопець.
— А хіба ні? Де б то простий чоловік знав ті чари? Чорти їм нашіптують. Або, візьми, зілля! Для мене воно все однаке: бур'ян, та й годі. А вони ж ні: те від того, а це від цього.
Чоловік говорив із притамованою злістю, а насамкінець довершив свою мову плюванням.
— Але прийшли таки до неї, коли припекло, — сказав хлопець.
— Бо припекло. Може, вона тільки прикидається? — підморгнув чоловік. — Мати моя он на стіни лізе, так їй болить!
— Не прикидається, — сказав хлопець. — Руки й ноги їй покорчило.
Чоловік знову протяжно свиснув і зиркнув на хлопця.
— Отакої! Це вже, певне, бог кара! Коли бог кара, чортяка не оборонить!… Що ж мені робить з моїм нещастям, не порадиш?
— Підіть до Варки Морозівни.
— Варка того не зна, що Жабуниха. Варка сама себе відьмою робить, а ця справжня! Ти сам не з їхнього кодла?
— Моя мати її сестра у других.
— Та я не про те, — сказав чоловік. — Розумно балакаєш, хоч малий. Може, теж відун?
— Ні, — сказав хлопець. — Прийшов провідати тітку.
— Шкода, — знову сплюнув чоловік. — А може, я зайду, спитаюся?
Хлопець нічого не відповів, а чоловік узявся за клямку.
— Руки-ноги, кажеш, покорчило? — перепитав.
Хлопць кивнув.
— Ну, то трясця її бери! — махнув рукою чоловік і пішов до перелазу. — А ти чого не тікаєш відсіля? — повернувся від перелазу. — Тікай, бо ще відьмацтво тобі перекинеться!
Але хлопець знову нічого не відповів. Дивився на чоловіка, примруживши очі, аж той стенув плечима,
