сміялися на кинутий кимось жарт. Паслося на осяяній сонцем леваді кілька спутаних коней, вони стрибали, посилаючи вперед зв'язані ноги, і відганяли хвостами набридливих мух. На горбі зліворуч паслося кілька корів, між них сидів на траві, стругаючи палицю, ясноголовий обшарпаний пастушок.
Він знову схилився над білим полем, і знову клалися й клалися на папір літери, вив'язувались у слова, які спліталися потім у речення. Марія при тому намагалася ходити навшпинячки й не грюкати дверима: свята тиша розливалася під той час по їхньому обійсті. Часом на папір, на якому мережив своє хитросплетіння, падав жучок і повзав між літер, наче хотів розшифрувати химерні оті й незбагненні зигзаги. Напивався досхочу шелесту плитких слів, розправляв крильцята і злітав у повне сонця й комашні небо. Iван проводив його поглядом і знову якнайпильніше роздивлявся оту долоню-вулицю: стіни хат йому прозоріли — міг бачити й кімнати, що їх безнастанно чепурили й чистили невсипущі жіночі руки. Бачив він і кілька кравців, які сиділи, заклавшись тканиною, щоб з того безладу створити щось ошатне й гарне; бачив лавочки та євреїв, що сиділи біля прилавків, відважували чи відмірювали крам, — всередині ті лавки були наче вулики, заставлені сотами. Весь отой простір, долоня ота широка, був заповнений лініями, квадратами, колами, людськими істотами, рухом та вовтузінням — все жило й ворушилося, з'єднувалося й перехрещувалося. Дві жінки зійшлися біля криниці і спинилися одна з повними, друга з порожніми відрами; дві інші стали на вступі до лавки; рій дітей, схопившись руками, завзято гупав ноженятами по пилюці; столяр відірвався від роботи й мив руки, а зливав йому замурзаний і босоногий столярчук. Трійко дівчат зійшлося біля річки і про щось завзято цокотіли, схиляючи голівки одна до одної і зі сміхом їх розхиляючи. Iван наповнювався від того тихим світлом, тихим світлом горів він, викладаючи на папір слова й речення, — випливали вони з нього, як вода. Здіймався від того на голубих, спокійних хвилях, чув біля себе шелест повітряних крил, і той шелест чула разом із ним і Марія. Здавалося, те світло, яке випромінювалося з нього, наповнювало й усю веранду і запливало в розчинені двері — тримала їх Марія розчиненими, щоб не грюкати; жінка в глибині дому, біля каструль чи шиття, тримаючи віника чи витираючи віхтиком куряву, та жінка раптом почала усвідомлювати, що також вивищується і світлішає, що весь цей рух по хаті, всі клопоти, які перебрала на себе, відмовившись від служниці, частина якогось одного, великого й сокровенного щастя.
Пізніше, вже через багато років, вона згадувала той час, як щось їм обом належне, спостерігала з глибини старості оті всі тіні на синій дорозі й думала, що коли б жили вони з Iваном 'як всі люди', з'їв би поступово будень їхню любов і взаємну прив'язаність, як з'їдає він найсвятіші почуття в більшості людей. Вона думала, що час, коли находила на Iвана ота 'гарячка', був порівняно невеликий, тільки по кілька років, — часто находило це на нього перед великими світовими подіями; після того він погасав, як гасне лампа, коли з неї виходить гас, помалу, ледь-ледь зменшуючи світло. Марія стежила за цим здивовано й несвідомо шкодувала, що так воно буває. Після того Iван начебто забував про свій спалах та дивацтво і ставав буденний і звичайний. Ходив на роботу, якщо вона була, і піклувався коло господарства. В часи завірюх дбав про родину, як і всі навколо: ходив по базарах, міняв, діставав і підробляв. Вона ж, у свою чергу, склала екзамена на вчительку і мала вже й для себе заняття…
Їй важко було повідомити йому про це, боялася зачепити якусь делікатну в ньому струну.
— Не знаю, як тобі сказати, — мовила вона, ніяковіючи й червоніючи. — Але всидіти поміж чотирьох стін вище моєї сили…
Звів тоді на неї безмірно голубі очі, і їй стало ще незручніше.
— Бачиш, — сказала вона ще упертіше. — Той час, коли тільки чоловік дбав про сім'ю, минає. Відчуваю те саме, бо роботи, яку маю вдома, мені не вистача. Окрім того… якась туга мене за дітьми бере!…
Він все ще мовчав, розглядаючи її тим-таки поглядом, від якого вона маліла і ще більше нітилася.
— Звісно, коли не заперечуєш, — мовила прихватцем.
— Чому б я мав заперечувати? — просто спитав він.
— Годиться, щоб жінка сиділа вдома…
— Мені нема діла до того, що 'годиться', — трохи за-різко сказав він, і його брови нервово скинулися.
Начебто забув і про розмову, та й про те, що й вона тепер ішла з дому, було то в ті роки, коли вперше був запалився. Не цікавився ні сімейним бюджетом, ні тим, що він їсть, начебто те, що людині треба здобувати гроші, харчуватись і вдягатися, були жалюгідні дрібниці. Пізніше, коли пригасав, до нього знову вертався інстинкт годувальника сім'ї, знову ставав приземлений та елементарний, як більшість чоловіків навколо, і вона, яка звикла вже до життя дивнішого й особливішого, часом мала до нього й жаль. Тоді й виникали поміж них типові подружні сварки, від яких страждали обоє однаково…
Марія Яківна згадувала про це найбільше того 1963 року, коли прийшов до неї в гості Хлопець і своїми розпитами розворушив давно заснулий вулик її спогадів. Хлопець зайшов у її двір так несподівано, що вона здригнулася. Власне, не його поява так її злякала: перед нею стояв чоловік хоч і невисокий та повний, але який страшенно нагадував їй Iвана з молодих літ, коли були вони ще нареченими. Здалося їй на мить, що часові хвилі якось дивно посплутувалися, їй захотілося підхопитися, як підхоплювалася колись, коли Iван приходив до неї. Голова їй при тому закрутилася, і їй стало зовсім млосно.
— Дай-но мені, любий, води! — попросила вона. Хлопець метнувся до відра, і вона відпила кілька ковтків.
— Бачиш, я вже зовсім немічна, — сказала ледве чутно. — Сама вже й не здатна ні до чого. Спасибі твоїй мамі, Оксані й Неонілі, вони доглядають мене… То що мама зараз?
— Пере, — засміявся Хлопець. — Аж піна летить на все подвір'я!
— Вона така енергійна, Галюся, — сказала стара. — Випало їй на долю, не доведи господи. З вісімнадцяти років на руках у неї була дитина й баба, а це неабищо. В війну їй теж довелося ковтнути лиха. Ми з твоїм прадідом їм пособляли, скільки могли, але чи багато ми могли? Мали, богові дяка, кіз, на тому молоці й ти вигодувався.
Всміхнулася ледь-ледь, мимохіть повторюючи Iванів усміх, і чи від тої усмішки, чи просто тому, що годі їй не згадувати його, дивлячись на цього молодика, стало їй погідно й тепло на серці.
— Не дуже поспішаєш? — спитала турботливо.
— Що ви, Маріє Яківно? — засміявся Хлопець. — Поки що гуляю, як пташка! Вони вже сиділи на садовій лаві біля столу, і перед ними цвіло західне небо.
— Глянь-но, — сказала Марія Яківна. — Щовечора сиджу я так і дивлюся. Твій прадід теж любив дивитися на ті барви. Знаєш, ніколи вони не повторюються, от що дивно!
