годинник!… Від її рухів по кімнаті знову почали пливати сполохані пір'їни, і ці пір'їни кидали тіні на стіни, а напливаючи над лампу, раптом сколихувалися від струменя гарячого повітря й чимдуж мчали по стелі.
Постеливши, вона вела Хлопця до його кімнати. Пропускала наперед, ступаючи слідом із лампою в руках, і їхні дві волохаті тіні було відкинуто в різні боки. Хлопець ішов мовчки, бо те, що оповідала йому сьогодні бабуся, по-справжньому його вразило. Галя відчувала цей його стан, але на її обличчя лягла недоречна погорда й насмішкуватість.
— Ну що? — спитала поблажливо. — Наговорила тобі баба сім мішків вовни?
— Гадаєш, що то сім мішків вовни?
— Ну, може, п'ять, — засміялася Галя. — Хіба ти ще цього не збагнув?
— Мені здається… — спробував заперечити Хлопець, але Галя обірвала його категорично:
— Тобі нічого не повинно здаватися. Ти в такому віці, коли в казки вже перестають вірити…
Хлопець озирнувся на неї. Побачив облите жовтим світлом, замкнуте та холодне обличчя і не впізнав матері.
— Тобі неприємні ці казки? — спитав зовсім по-дорослому.
'Казки — ні, — захотілося відповісти Галі. — Неприємно те, що часом із них щось та й справджується!'
Вона спатлала синові чуба — хотіла все-таки втриматися на своїй дорослій висоті.
— Хіба можуть бути неприємні казки? — сказала засміявшись.
— Я теж так подумав, — серйозно звістив Хлопець. Вона поставила лампу й рушила до виходу.
— Будеш спати чи ще почитаєш? — спитала обертаючись.
— Ще почитаю, мамо.
Вона зайшла до старої. Та лежала вже в ліжку.
— Коли не заперечуєш, — сказала Галя, спиняючись на порозі, — я зачинюся на трохи в бібліотеці.
— Мені зараз легше, — всміхнулася стара. — В крайньому разі я тебе погукаю. Хочеш почитати?
— Хочу почитати, — відгукнулася Галя. — Погасити тобі світло?
— Погаси, ласочко.
Галя пішла дерев'яною ходою через покій, схилилася до лампи й дунула в скло.
— На добраніч, бабцю! — сказала сухо.
— Добраніч дитино, — відгукнулася стара. — Не засиджуйся!
— Так кажеш, наче мені десять років.
— Всім нам по-своєму десять років, — зітхнула в темряві стара.
Галя пробиралася по темному коридору. Відчинила двері й засвітила сірника. Хитливо коливалися довкола ребристі стіни, обтицяні сотнями книжкових корінців.
Сиділа якийсь час на ліжку, думаючи про щось чи згадуючи. Тоді розшторила вікно й відчинила його. Стояла й дивилася в глибину. Зазвучав у її нутрі напівприглуїііений звук — було це зв'язано із чимось далеким і майже забутим. Цвірчали цвіркуни — було таке ж літо і в місячному світлі так само грала роса. Можливо, музика йшла від тієї роси; на мить їй здалося, що в глибині сутінку побачила на синій дорозі сіру постать у солом'яному капелюсі і в чорних лакованих туфлях. Чоловік не йшов, а плив, під його капелюхом не було обличчя, а в лакованих туфлях ніг. Хитався, наче йшов у товщі води й розмивався течією, — сумну мелодію грало над ним засипане зорями небо.
Галя дивилася на ту постать без хвилювання. Був то тільки спогад, здалося їй, що й не про неї він був. Зачинила вікно й пішла до сина забрати лампу. Хлопець лежав з розгорнутою книжкою, вона схилилась і звично поцілувала його в лоб. А що була надміру замислена, не помітила його гарячкового погляду. Взяла лампу й рушила до дверей, а коли спинилась у прочілі віддати звичне на добраніч, вразилася раптом: дивилися на неї дорослі й розумні очі.
— Мамо, — сказав він тихо. — А це правда, що я… байстрюк?
Вона скинулася, наче стрілена, і злякано подивилася на нього.
— Це тобі баба сказала?
— Це й без баби можна здогадатися.
— О, то таке складне! — засміялася Галя. — Ти ще замалий, щоб таке зрозуміти. Твій батько покинув нас, і це трапляється не так уже й рідко. Я в нього не хотіла брати аліментів, бо бачиш… Ми всі в цьому домі занадто горді. Через це, може, я й слідів його не знаю: живе він а чи, може, й помер…
Стояла в прочілі з лампою, і навіть червоне світло не могло сховати: почервоніла незвичайно.
— А одружена ти з ним була? Його й справді звали Анатолієм?
— О так! Його звали Анатолем. Прізвище я тобі дала своє через оту ж таки нашу гордість. Зрештою, в мене теж прізвище материне, а не батькове. Навіщо триматися за прізвище чоловіка, який не хоче нас знати? Кинула неспокійним поглядом туди, звідки дивилися на неї вивідчі й запалені очі, їй стало неспокійно і млосно, так уже хотілося докінчити цю розмову. Але стовбичила на порозі, купалась у червоному вогні і спалювалася, наче на приску стояла.
— Вибач, мамо, — сказав із півтемряви Хлопець. — Може, я роблю тобі боляче цими розпитами, але я хочу знати ще одне, невеличке.
Звела брови й дивилася запитально.
