Гозьський сам пішов у шинок і наказав викотити ще кілька кухв трунку.
Спадали на місто сутінки, звідусіль сходилися подивитися на видовисько міщани. Слуги накрили панам столи, витягнуті із загорож: всі посідали просто неба і, доки поспівала печеня, з вигуками кружляли вино.
— Такого видовища, ваші милості,— кричав підпилий Твардовський,— я не пам'ятаю, доки живу! О,_ про нас заговорять, панове, послухайте мого слова! Хай знають нащадки, як уміли гуляти їхні батьки!
— Я хочу напоїти ціле містечко! — ревів Гозьський.— Гей, ви, чи привели музик?
— Музики зараз будуть, ваша милосте! — гукнув слуга.
Гозьський шумливо звівся з-за столу і, похитуючись, пішов уздовж юрби, що оточила майдан. Вогнища стріляли снопами іскор, червоні виграви гуляли по лицях. Гозьський махнув порожнім келихом.
— Гей, люди! — загорлав він.— Я оце наказав викотити для вас п'ять кухв горілки!
Одностайний крик вирвався з сотень грудей.
— А ці воли я віддаю вам закусити!
— Слава панові Гозьському! — загорлав Твардовський. Його слуга підхопив погук з юрби, і люди гукнули хвалу.
Гозьський підступив до вогнища, лице його від вогню побуряковіло. Вийняв з-за паска ножа і вкраяв шмат печені. Заплющив очі й пожував. На нього летіли снопами іскри, поруч зі шкваркотом стікала товщ, а прискалене, каламутне око тварини тупо вдивлялося в свого забійцю.
— Можна їсти! — закричав Гозьський, і роз'ятрена юрба стрімголов кинулася до м'ясива.
Рвали руками, різали ножами, відтинали шаблями, з кухов було вибито днища, і слуги з черпаками відмірювали питво в дерев'яні чаші…
Пан Твардовський сидів за столом, приплющившись. Його гойдало в сивих хмарах; здавалося, приспустилися вони, схопили Твардовського волохатими лапами, поклали на сіру постіль і заколисали. I уздрів Твардовський себе підвішеним у небі, висів він над землею і плив кудись, плив. Дивився вниз крізь приплющені повіки й бачив, як мчить дорогою кінний загін. Той загін оточував посілля, і він добре знав, чиє то посілля і хто стоїть на чолі напасників. Ударено на гвалт у церкві, але найди вже скочили в двір. Їдко спалахнула усмішка в пана Долинського, перелякано закричала дочка Ходачківського, хтось зі слуг вистрелив, але впав із розваленим черепом. Пан Долинський схопив за косу дочку Ходачківського й потяг її за клуню. Розбишаки кинулися грабувати панський дім, вершники літали й по селі, махаючи нагаями й калічачи селян. Люди розбігалися навсібіч, жертви валилися, і над ними свистіли сірі змії канчуків…
Твардовський плив у сивих хмарах, вуста його краяла сардонічна всмішка. Заграли поблизу музики, і він здригнувся. На майдані вже танцювали. Підпилі міщани й міщанки хапалися в обійми і гопцювали. Скакав, облапивши широкотілу жінку, пан Гозьський, стрибав і слуга Твардовського, та й решта шляхти й міщан. У цей мент наче забули про станову різницю, дихали одне на одного перепаленою їжею та горілкою, запалювалися вогнем. Слуги підкинули до багаття палива, і все те місиво, обілляте червоною барвою, ще шаленіше застрибало й закрутилося. Чоловіки тисли до себе жінок, клеїли груди до грудей, ноги до ніг. Жінки звискували вражено й захоплено, а їхні напарники дико й басовито погукували. Витинали музики, якийсь чорний лахман горлав у вирисько натхненну пісню, біля кухв все ще пили, припадали до чаш, а тоді знову кидались у нестримний вир…
Твардовський наче приспустився до землі. Сиві хвилі гойднули його, і він причалив до найближчої кухви. Взяв черпака й приклав до вуст. Потяг у себе вогонь зі смаком крові і пирснув, наче кіт. Тоді знову піднесло його вгору, і знов він поплив, задоволене всміхаючись. Побачив-бо й другий кінний загін, який з льоту вдарив на помістя пана Долинського. Слуги Долинського тікали через поле, але їх наздоганяли кіньми, топтали, в'язали й волочили за собою. Розбивали вікна й двері, тягли добро й складали на вози…
Твардовський повернув голову в другий бік: обійстя пана Ходачківського палало. Загін відходив у ніч, Долинський озирався вряди-годи, скалячи зуби, а за ним бігла, припнута до коня, дочка Ходачківського. Обличчя в неї було закривавлене, волосся сколошкане, а очі повні жаху…
Пан Ходачківський там, біля другого обійстя, світив задоволене всмішкою. 'Ану, хлопці! — горлав він. — Розбирай це кубло!' Люди Ходачківського полізли на дах, скидали гонту, стинали бантини…
Твардовський хитався у сивих хмарах. До нього підпливла кудлата постать, і він уздрів жіноче личко. Воно захихотіло й підморгнуло Твардовському, і той оскалився, показуючи попсовані зуби. Схопив жінку в обійми й шалено почав перебирати ногами. Дригав ними, бо плив між небом та землею, жінка хихотіла й притискалася до пана Твардовського, і він закричав захоплено чи радше заіржав: глибоко в темряві, в кудлатому мороку завис і сумно загуснув крик коня…
Палали багаття, іскри обсипали юрбу, гуцали натхненно чоловіки й жінки, і Твардовський раптом відштовхнув від себе те, що він приймав за жінку. Спалахнула блискавка перед очима: чорне обличчя з рогами зирнуло на нього й зареготало. Чорні руки підкинули його, як м'яч, і Твардовський знову поплив у сивих хмарах, підвішений над землею, безсилий торкнутися тверді чи знестися до хмар справжніх…
У глибині ночі ясніло ще одне вогнище: розбивав маєток Гозьського розбійник Ясинський. Жінка пана Гозьського ридала гола на землі, і її ясне волосся тремтіло на плечах, граючи іскрами…
Тонкий страх, наче вуж, проліз панові Твардовському під пахви. Озирнувся довкола: чи сниться йому, чи, може, мариться? Ні, летів він над землею, злегка похитуючись, наче надута куля, поруч кружляли, шкірилися й кривилися якісь обличчя, і він раптом збагнув, що то все його обличчя, тільки розкладене на таке множество.
Тоді знову підпливло до нього те чорне. Приклеїлося до його вуст холодним присосом, і Твардовський став зовсім легкий од того поцілунку. Схопив себе за волосся й почав смикати, щоб отямитися, але тільки ніч глибочезну побачив і кілька палахкотливих вогнищ у ній. Вогнища у Звягелі і роз'ятрену від вина та їжі юрбу, що вигецувала; вогнище садиби Ходачківського, на яке востаннє озирнулася, біжачи за конем Долинського, юна Ходачківська, вогнище садиби Долинського й садиби Гозьського, де звела до неба білі руки знівечена жінка й трусила ними, чи молячись, чи проклинаючи. Пан Твардовський перекинувся горічерева й поплив далі між небом та землею, вже твердо знаючи, що ніколи не ступлять на твердь його роздуті, як кулі, ноги.
ПЕРЕЛЕСНИК
Маріїне обличчя було червоне від сліз, — батькові ж ті сльози пекли, як вогонь. Вони сиділи в
