постаменті у римській тозі і у лавровому вінці з написом «Полезной деятельности графа Алексея Алексеевича Бобринского». Та пам’ятник стояв недовго. В 1926–му його знесли. Зараз на цьому місті – Щорс на коні.
За часів соцреалізму цукрова промисловість України за інерцією була найпотужнішою в Європі. В останні роки розквіту галузі майже двома сотнями цукрозаводами України вироблялось до 6 млн. тонн. білого цукру. Якщо можна так сказати, то цукрова промисловість України була найнаціональнішою.
Де знаходились цукрові заводи? Звісно в селах. Ці промислові підприємства були осередками не тільки науково–технічної культури, це і належна заводська інфраструктура: школи, клуби, бібліотеки, художня самодіяльність, медицина, спорт тощо.
На початку свого трудового шляху мені випало працювати у Всесоюзному (зараз Українському) науково– дослідному інституті цукрової промисловості, що й зараз знаходиться в центрі Києва на Лютеранській вулиці. Це був такий собі привілейований науковий заклад, де переважна частина науковців і технарів була (та досі й є) єврейського походження. Побутовою мовою інституту, мовою наукових праць, нарад і технічної документації в 1970–80–ті роки була виключно російська. Яким же відкриттям для мене було те, що ці фахівці, відвідуючи працюючі цукрозаводи вмить переходили на вишукану українську. Я навіть подумати не міг, що ці поважні, статечні і гонорові корифеї цукрової науки взагалі знають українську.
Якось мені довелось відвідувати знаменитий Мантулінський цукрорафінадний завод на Красній Прєсні в Москві. Навіть там змінні і провідні інженери та й інші технічні фахівці українську мову не забували, тому що кузнею кадрів цукровиків всього пострадянського простору до сих пір є наш Київ.
Щороку, на початку квітня, Київський технологічний інститут харчової промисловості, що на Володимирській, збирає науково–технічні конференції за участю практично всіх директорів, головних інженерів, механіків, технологів і хіміків цукрозаводів, що приїжджають до Києва не тільки з України, але й з Росії, Молдови, Білорусі, Середньої Азії, Кавказу і Далекого Сходу. Серед гостей і участиків цього форуму можна зустріти також цукрових фахівців з далекого зарубіжжя, зокрема з Німеччини, Франції і навіть з Куби. І українську мову на цих конференціях розуміють геть усі.
Ще за царського режиму, коли Україна вже була головною цукроварнею імперії, кого вважали найбільшими меценатами і благодійниками? Цукрозаводчиків Терещенків, Ханенків, Симиренків, Бродського. Увесь Київ, особливо його центральна частина, де й донині збереглося багато будинків, зведений у ті часи, був побудований на цукрові гроші – це вигідний бізнес, величезні прибутки, адже кожен укладений у справу карбованець давав два, три, а в умілих руках і п’ять прибутку.
Росія, маючи до 100 цукрозаводів виробляла тільки 30 % того цукру, який споживала. Недостачу ввозили ж з України і це влаштовувало всіх. Після розвалу Союзу купувати український цукор і дотувати чуже виробництво Росія відверто не збиралась. Ніякі переговори, ні президентські, ні прем’єрські, ні міжпарламентські результатів не давали, а наші недолугі Кравчук і особливо Кучма, зусиль до збереження галузі не докладали ніяких. Свого часу я був причетний до підготовки та проведення «цукрових» переговорів з Росією. На жаль, ні про цукор, ні про сільське господарство, ні про спільні економічні проекти мови там не було. Українську делегацію відверто зневажали і ставили на місце, а наші намагання пов'язати питання з проблемою Чорноморського флоту піднімались на кпини.
Український цукор впав жертвою відвертої зради національних інтересів. Російська влада, як і російський бізнес бойкотували український цукор, поступово, з року в рік, зменшуючи його закупівлі і замінюючи його поставками в Росію тростинного сирцю з тропічних країн.
Тут знавець може сказати: дозвольте, але тростинний цукор майже вдвічі дешевший за буряковий і ввезення його вигідне.
Відповідаю: так, якщо рахувати тільки цукор. Цукровий буряк потребує ретельного, дбайливого і вартісного догляду, ручної праці, селекції, прополювання, добрив і ядохімікатів. Тропічна цукрова тростина до всього цього байдужа. Вона багаторічна – рубати її можна двічі, а то й тричі на рік, а після дифузіїї, тобто після вилучення з неї цукрового соку, ще й спалювати, економлячи паливо і енергоресурси. Проте спекулянти, ганяючи тростинний цукровий напівфабрикант тисячами тон танкерами через океан, намагаються не згадувати, що цукрозавод в тропіках дає тільки один готовий продукт – коричневий цукор– напівфабрикат, який ще необхідно переробити на білий. А от наш цукрозавод, окрім білого цукру дає ще продукти тваринництва.
Річ в тому, що наш завод переробляє буряки, які після висолодження перетворюються на жом, цінний корм для тваринництва. Кожен цукрозавод – це і тваринницькі ферми, а отже м’ясо, молоко і їх похідні. Але саме це спекулянта і не цікавить. У нього короткі гроші. Проте це повинно цікавити хазяїна, бо його прибуток – гроші довгі.
В переговорах з Росією, ми намагались долучити на свій бік російських цукрових директорів та технологів, адже практично майже всі вони — випускники українських вузів чи проходили у нас практику. Однак ні нас, ні їх спритники з президентських адміністрацій навіть не намагались вислухати. Ми на цих переговорах відверто були статистами.
Пам'ятаю, ми лякали їх тим, що настануть часи і ми будемо вимушені ввозити в країни СНД білий цукор. В це тоді ніхто не вірив — минуло 20 років, і що? Найстрашніші прогнози збулися.
Для цукровиків — це ганьба.
— А як забезпечують себе, наприклад, Німеччина, Франція, Англія чи США?
— Вся бурякосіюча Європа входить до Світової організації торгівлі (СОТ), де, здавалося б, відкриті всі кордони для вільної торгівлі. Але спробуйте наш цукор привезти туди – на кордоні з вас «здеруть» 600 відсотків мита.
У бурякосіючих країнах цукор вважають національним продуктом і чужого їм не треба. Туди навіть цукерки чи інші цукромісткі продукти промисловими партіями ввозити заборонено. Нормальні європейські «націоналісти» свою цукрову галузь готові захищати навіть збройно, відкидаючи будь–які «партнерські» чи «братерські» відносини. Робочі місця на своїй території та наповнення власного бюджету — хіба це не державні і національні інтереси?
Знамениті німецькі сосиски ніколи б не стали символом німецької нації, якби не побічний цукровий продукт – буряковий жом, котрим відкормлюють чисельне поголів’я свиней (та й не тільки їх).
Великобританія цукровий буряк не сіє, а тому має єдиний, найбільший в світі цукровий завод в лондонському порту. Завод переробляє коричневий тростинний цукор на білий. В той же час США, маючи тропічні тростинні плантації, зі 140 цукрових заводів утримують ще й 45 бурякоцукрових. Питання – чому? Адже їм невигідно.
Всі 45 бурякоцукрових заводи в США належать не приватному бізнесу, а державі. Буряк, як сільськогосподарська культура в агросекторі США активно використовується для сівозміни, отримані ж корені переробляють на білий цукор. До речі, вартість цукру з цих заводів дотується виручкою від реалізації жому, як тваринного корму – а отже і держава не в збитках.
Чиновники з адміністрації Кравчука і Кучми дуже полюбляли їздити в США, Німеччину чи Францію для отримання досвіду вирішення «цукрової проблеми». Ну і як вирішили її в Україні – ви бачите. Галузь знищена на догоду торгівельно–митному лобі, яке не зацікавлено у внутрішньому виробництві. Інтереси цього лобі якимсь дивним чином збіглись з інтересами знищення і приниження такої української «націоналістичної» галузі, як цукрова промисловість – адже це 1,5 млн. робочих місць переважно на селі, це споживання «некатегорійної» (та, що не йде на експорт) продукції металургії і машинобудування, це розвиток української глибинки, її інфраструктури, освіти, культури, медицини, спорту, національної свідомості…
Головне – це державний бюджет незалежної країни і чим він більший – тим держава сильніша. А якщо ж він малий – з неї можна вити нитки і утримувати її в своєму «русском мирє».
Зараз ніхто не хоче згадувати структуру українського бюджету часів Шелеста чи Щербицького – а дарма, адже 40 % надходжень до нього давала саме цукрова промисловість.
Р. S. В сезоні 1991 в Україні працювало 198 цукрозаводів, які виробили 5,2 млн. т білого цукру і майже 50 млн. т жому.
В 2010 році – працювало 42 цукроварні і вироблено 1,2 млн. т цукру (в т.ч. 450 тис. т шляхом переробки з тростинного) і всього 8 млн. т жому. А ще 300 тис. білого цукру завезено з країн СОТ і Білорусії.
