- Отче, ось я, - виникав передi мною тихо, наче з небуття.
- На тобi сухарик, отроче.
- Дякую, отче.
- Не ховай його, а з'уж.
- Слухаюсь, отче.
- уж тут, щоб я бачив.
- Зараз, отче.
Надто хирлявенький хлопчик, заморений. Кожен з синiв моух суне його за пасок й не помiтить.
Сини моу - преподобнi Iовiль та Авiй - здирники, яких бiлий свiт ще не бачив. Лиха слава йде про них вiд Дана до Беер-Себи. Хабарi вони деруть з кожного, хто приходить по слово мос. Сидять бiля входу до храма, мов хижаки неситi, i обдирають геть усiх без винятку. Бiльшiсть з прочан Iоiль та Авiй роздягають удень, гарненьких та молоденьких прочаночок - уночi. Iнакше шлях до мене у дверi храму для них зачинений.
А я на безчинства ухнi дивлюся крiзь персти моу та ще й примруженим оком своум.
А чому?
Хiба я не в силi приборкати лиходiув цих?
Хiба я не можу закликати ух до покути?
I в силi я, i можу я.
Але я свiдомо не роблю цього, бо каральнi дiяння цi зашкодять менi самому. Чорнi дiла синiв моух Iовiля та Авiя роблять славу мою бiлiшою i свiтлiшою.
- Пророк Самуул - воiстину святий, - кажуть прочани, повертаючись додому. - Божа благодать почис на ньому. Суддя наш - сама чистота. От сини його - не приведи господи!
Справдi так: свiтле на темному ще свiтлiше, бiле на чорному ще бiлiше, а хула робить хвалу ще славнiшою. А усяка влада одвiку живиться славослов'ям.
Одного дня прийшов люд цiлим натовпом i не дав синам моум i дещицi. До храму не увiйшли, на дворi волали:
- Самууле, Самууле, де ти?
Глас народу - глас господа.
Вийшов я на поклик його до отари овечок божих i мовив:
- Раби божi, ось я.
- Самууле, скажи присуд свiй!
- Про що?
- Царя хочемо!
- У нас один цар - небесний. Навiщо вам iнший? Цар земний - тимчасовий, бо вiн - смертний. А цар небесний сидить на престолi вiчно.
- Хочемо земного царя! - затялася i ревом реве отара.
- А чи не пожалкусте?
Запитав я ух, а сам у розпачi розмiрковую: як опаскудити того, кого ще й нема?
Аж тут зiйшов у думки моу дух святий i осяяв помисли ще не зреченою мудрiстю, яку я i мусив зректи. Дух пiдказав менi: сдиний досвiд владарювання - мiй власний. То хiба не вiдаю я, як сам владарюю? А хiба не можна звинуватити майбутнього царя у тому, в чому я звинуватив би себе самого? Шкоди менi це не завдасть. Адже я не викриватиму теперiшнс, а пророкуватиму прийдешнс. Усе погане - ще тiльки попереду.
- Слухайте слово мос! - гукнув я щосили. - Слухайте, бо йде воно не вiд мене, малого й убогого, а вiд самого бога - царя небесного! I це не я кажу, а моуми недостойними вустами глаголить сам Всевишнiй владар твердi небесноу i земноу!
Замовкла отара, дослухаючись до слова божого, бо всi думки своу я некорисливе вiддав господу нашому.
- Знайте: царевi багато треба - прислужникiв i жiнок для двору, воякiв i рабiв. А де вiн ух вiзьме? У вас вiзьме! Цар даруватиме сановникам своум для прожитку мiста i села, угiддя i лани. А де вiзьме? У вас вiзьме! Вiн накладе на вас незчисленнi податки, i добра у вас стане, що прийде голий, покладе його за пазуху та й понесе. Вiд усього вiн у вас вiзьме - вiд ланiв, вiд угiдь, вiд лiсiв, вiд виноградникiв, вiд худоби, вiд ремесел, вiд торгiв i навiть вiд синiв i дочок ваших.
В отарi стривожено зашепотiлися.
- Цар пiде шукати собi бранноу слави, а ви згубите синiв своух. Цар загарбас чужi скарби, а ви ух омисте слiзьми своуми. Цар триматиме сановникiв у розкошах, а ви ходитимете у вошах. Цар дармоудiв своух сито годуватиме, а заморенi дiти вашi голодуватимуть. Цього хочете? Оберемо царя - утiхи на годину, а бiди до смертi. То невже вам гнобителя забаглося?
Але з дурнями i розумному погано: дай дурням макогiн, то вони собi й лоби поб'ють. Так i тут:
- А ти, Самууле, дай нам добросердного царя!
Сказано: дурням i бог не противиться. Тому i я наважився:
- Бог творив свiт шiсть днiв. От i менi удiлiть такий строк. На шостий день я назву царя вам за божим велiнням.
- Згода, Самууле!
Дух святий вдруге зiйшов у думки моу i вдруге осяяв мудрiстю: можна дати царя, а можна - назву.
Царя шукати не треба - вiн сам прийде. Лишасться чекати i до прибульцiв придивлятися: хто з них на царя годящий?
Ось прийшов один: ноги в кiзяках, голова в реп'яхах. Сорочка зотлiла, штани ледь тримаються. Молоденький, полохливо очима лупас. Чим не цар для дурнiв?
- Отче! - впав вiн навколiшки i заблагав: - Ти - пророк! Вiдкрий очi моу!
- На що? - питаю поблажливо.
- Де ослицi моу?
- Щось не схоже, щоб ти ослиць мав...
Вiн вражено втупився у мене:
- А звiдки ти знасш, отче, що не маю?
- На те й пророк, щоб знати, - кажу йому лагiдно. - То були ослицi чи ти ух вигадав?
- Були, отче. Ослицi - мого татечка, а я випасаю ух. Та прилiг було пiд копою, а тварюки цi кудись подалися. Тепер не знаю, де й шукати. Якщо без ослиць повернуся, тато мене вiдбатожить так, що й на стульчак не сiсти...
- Як тебе звати, отроче?
- Савл, отче.
- А хто батько твiй, що так гарно тебе виховус?
- Кiс, син Авiула, з колiна бен-амiнового.
Аж тут мене обсiли сумнiви: не могли сини моу Iовiль та Авiй пропустити на очi моу заледве не безштанька.
- Савле, скажи менi: як це ти, отакий убогий, та в храм пройшов, коли вiдправи нема?
- А в мене за щокою монета була.
- Де ж монета твоя?
- Та двос лобуряк при входi уу прямо з рота видерли...
Правду каже отрок цей, нема брехнi в словах його. Цiкаво: прийшов до Суддi, щоб минути кари.
- Значить, ослиць шукасш? - зичливо мовив я. - Це добре...
Так, добре це, бо з ослами завжди були пов'язанi найсвятiшi думки моу. О праведна ослице блаженного Валаама! О щелепо осла в руках волоцюги Самсона! Воiстину: де осел, там i промисл божий. У святому письмi тих ослiв - цiла череда, куди бiльше, нiж випасас зашморганий отрок цей.
- Савле, а ти чув, що люди царя хочуть?
- Та нiби й казали щось таке...
- Господь обрав на царя тебе, Савле!
- Мене? - вразився вiн.
- Так, за монету, що видерли в тебе з рота, ти придбав цiле царство. Ось помащу тебе мирою або слесм, i ти - вже цар! Тiльки нiкому не кажи.
- Само собою, - розсудливо погодився отрок, - бо хто ж повiрить?
