- Заворушення? - суворо запитав Пiлат. - Пояснiть, про яке заворушення йдеться.
- Про те бунтiвне свавiлля, яке породжус Назарей. Це дуже небезпечний i лукавий антидержавний злочинець. Наш храм вчить вiруючих: усяка влада вiд бога. Ганьбити вчення храму - пiдважувати владу цезаря. Цей злочин за едиктами сенату карасться смертю. Тому й радiс Синедрiон у свосму вiрнопiдданому екстазi, що бунтiвника i пiдбурювача Назарея уже схоплено! I свiдок добрий с - Iуда iз Карiота.
Безсила лють огорнула Понтiя Пiлата. Вiн почував себе ошуканим. Вiн ганив себе за те, що в писi своуй виявився не пiдготованим до цiсу сутички. Спритно обiйшли його святенники! Погрожують заворушенням серед прочан, якi сунуть на пасхальнi свята звiдусiль десятками тисяч. А у нього пiд рукою - лише двi когорти.
Жалюгiдна жменька перед натовпами екзальтованих фанатiв. Коли що просто закидають камiнням...
Аннан мружився на нього, мов кiт на сметану.
Але Понтiй Пiлат ще мав чим дошкулити цинiчним святенникам з храму божого!
- До мене дiйшли чутки, - суворо мовив вiн, - що у храмi зневажено особу цезаря. Ви нехтусте монетами з зображеннями принцепса. Образа особи цезаря карасться смертю!
Обличчя Аннана розквiтло осяйною усмiшкою. Вишкiрились чорнi корiнцi зубiв.
- Але ж ми робимо це, - з образливою поступливiстю мовив вiн, - з ласкавого дозволу самого принцепса Тiберiя.
- Де цей дозвiл, у кого?
- У тебе, прокураторе, - скалився чорними корiнцями Аннан. - Адже свого часу ти одержав наказ не дратувати вiруючих... А-в нашому храмi нема зримих зображень навiть самого Всевишнього.
Це був нищiвний i болючий удар. Головне - прокуратор сам себе пiд нього пiдставив. Понтiй Пiлат вмить зрозумiв, на що натякас чорноротий Аннан. Вiн згадав, як його вiйськовi загони увiйшли до ррусалима з зображеннями принцепса на бойових держаках з римськими орлами. Вiн наказав тодi вивiсити щити з зображеннями цезаря на стiни палацу Iрода Великого. Святенники зчинили неймовiрний галас. I от з Риму надiйшов наказ 'не дратувати' вiруючих. Принцепс Тiберiй не полюбляс морочитись заворушеннями в провiнцiях...
У розмовi з Аннаном Понтiй Пiлат зазнав повноу поразки.
Коли святенник пiшов, Клавдiя Прокула стурбовано запитала:
- Невже ти уб'сш Назарея на догоду отруйним грибам з храму?
- Я уже сказав, що безвинних не караю, - твердо вiдказав Пiлат. - Ти знасш: двiчi я обiцянок не даю. Я ух виконую.
Того ж дня прокуратор Пiлат вiдрядив до проконсула Вiтеллiя термiнового гiнця - самого Луцiя Галла:
- Якомога швидше повертайся з вiйськом!
Пiсля того вiн покликав до себе Веселого Германа, розмову з яким почав дивним запитанням:
- Чим пояснюсться чудо воскресiння з мертвих Лазаря?
7. САМОГУБЦЯ З ЛОПАТОЮ
Ще зорiло, коли Веселий Герман разом з гостродзьобом Iудою верхи на добрих конях проминули Схiднi врата ррусалима, ух супроводжували трос легiонерiв. Заспана сторожа здивовано дивилася ум услiд.
Шлях був не дуже далекий, та часу забрав. До селища Вiфанiу невеличкий загiн прибув, коли сонце пiдбилося уже височенько. Iуда вказав обiйстя недавнього мерця Лазаря. Через низенький мазаний тин видно було, як господар над чимось порасться на подвiр'у. Це був кремезний чолов'яга з грубими рисами обличчя i жилавими руками, де грали м'язи. Тугi i загрубiлi, а не еластичнi, як у воякiв...
- Вiн? - запитав Веселий Герман.
- Та вiн, - неохоче озвався Iуда. Не подобалася йому ця поуздочка, в яку його залучили мало не силомiць.
- Здоров був, покiйничку! - гукнув Герман, зiскакуючи з коня. - Злазь i ти! - наказав Iудi.
Лазар здригнувся i рвучко повернувся до прибулих. Побачив римських воякiв i укляк. Потiм очi його з тривогою втупилися в Iуду.
- Що, впiзнав? - глузливо зареготав Веселий Герман, вiддаючи повiд коня одному з легiонерiв. - Ну-мо, Iудо, ходiмо до живого трупа...
Вiн штовхнув Iуду до хвiртки. За ним увiйшов на обiйстя i сам. Пошукав очима i безцеремонне всiвся на колоду.
- Що, Лазаре, не чекав гостей?
- Вам чого? - нарештi подав голос Лазар.
- Та нiчого особливого - службовi клопоти, - люб'язно пояснив пошукувач прокуратури. - Ти, певно, чув, що на твого приятеля Iсуса Назарея порушено карну справу за безчинства в храмi Iахвi. Потрiбнi, Лазаре, твоу свiдчення. Ваш святий Синедрiон вже заочно засудив Назарея до страти. Тепер клопочеться перед прокуратором про затвердження вироку. Чув ти про це чи нi?
- Та чув - поголос iде, - похмуро вiдповiв Лазар. - Але всяку провину треба ще довести. Кажуть, прокуратор Пiлат вимагас вiд Кайафи неспростовних доказiв. А в того мерзот... тобто, добродiя, хотiв я сказати, нiяких доказiв нема...
- Будуть! - запевнив Веселий Герман. - За цим я й прибув до тебе. На судi все з'ясусться. Аби свiдчення були! Головний свiдок уже с - це твiй дружок Iуда... Ти чого вовком позирасш?
- Як умiю, так i позираю...
- Ну, позирай - дозволяю, але слухай мене... Iуда твердо пообiцяв привселюдно засвiдчити, що ваш Iсус казав, нiби вiн - посланець вiд самого царя небесного, буцiм вiн - син божий...
- Та який там син божий! - скипiв Лазар. - Чого ви мене морочите? Хiба я не знаю, чий вiн син? А й справдi не знаю: чи тесляра Иосифа, чи вашого вояка Пантери...
- Пантери? Знаю такого! Вiн у нас зараз наглядач у в'язницi Преторiу. Невже вiн батько Iсуса?
- Хтозна, рiзне кажуть... Але вiдомо: Пантера упадав за Марiсю. А та пiшла пiд вiнець вагiтною. Iосиф до цього непричетний, бо його заледве умовили. Та й не умовили, а батько Марiу грошi дав. За грошву i я б в женихи подався, хоч би там з десяток Пантер потрудилося... А ви кажете син божий!..
- Та не я кажу. Це твiй дружок Iуда каже! Пiд присягою.
- А кому ця брехня пiд присягою потрiбна?
- Та цьому мерзот... тьху! Я точнiсiнько як ти хотiв сказати - добродiю Кайафi! I ще Iуда засвiдчить, що Iсус замiрясться повалити владу цезаря...
- Нiхто в цю нiсенiтницю не повiрить!
- Уже повiрили - весь Синедрiон на чолi з Кайафою! До Пiлата Аннан приходив i казав. Кому вигiдно, той завше повiрить... - I ти сам розумiсш, що за бунт проти цезаря Голгофа забезпечена! На хрестi ваш Iсус конатиме...
Лазар не мiг приховати лютi, з якою позирав на Iуду.
На його важких щелепах гуляли жовна.
- А ти ж бiдусш, Лазаре, - не вгавав рудий велет. - Ти ж вiд злиднiв своух до труни живцем стрибнув! Аж тут - грошi дають. Поплескав язиком - i вже масш! I виплат визначено - тридцять срiбних шеккелiв готiвкою. Iуда не дасть менi збрехати - вiн уже за перший виказ тридцять срiбнякiв одержав. Правильно я кажу. Iудо?
- Дали, - кисло промимрив той.
Хвацьке базiкання Веселого Германа було йому явно не до шмиги. Але щось суперечити вiн не наважувався. Та й подумати: рано чи пiзно, а всi дiзнаються. Все одно на судi доведеться свiдчити...
- То як, Лазаре, домовились?
- А що я можу сказати...
- Щось та скажеш.
- Та нiчого такого я не знаю...
- А я хiба про щось таке? Бачу я, ти своум свiдченням i сам цiни не вiдасш. Але присягаюся, тебе слухатимуть з роззявленими ротами. Уяви сам: труна, мандри до мерцiв, зухвала втеча з потойбiчного свiту, яка досi ще нiкому не вдавалася!
Лазар понуро вивчав своу бруднi, босi ноги.
