«Усіх… звірів», – відповіла я.
«Диви, й погратися не можна», – мовив Валька.
«Зайчику сіренький… Зайчику біленький… Ми тебе роздеремо! – хихикнула Шмакова. – Яка нервова!»
«Дурниці! – похмуро заявила Миронова. – Просто кривляється. Гайда звідси!..»
І вся компанія пішла слідом за Залізною Кнопкою, цілком задоволена собою.
А мені ще довго ввижалося, що Шмакова схожа на лисицю, Кудлатий – на ведмедя, а Валька – на вовка.
Мені було соромно, що я так думала про них. Тому я наздогнала їх на вулиці й усіх пригостила морозивом на власні гроші. І розповіла Шмаковій під слово честі свою таємницю, що Димка схожий на «Сплячого хлопчика».
Вона була дуже задоволена, реготала й присягала, що нікому не скаже, але мені чомусь здалося, що голос у неї був схожий на той, коли вона співала: «Зайчику сіренький, зайчику біленький…» Шмакова – лисиця. Справжня. І я подумала, що даремно їй усе розповіла… Ну, ти ж її бачив, дідусю. Еге ж, вона лисиця? А я тоді й не знала, що є люди – лисиці, ведмеді, вовки…
Потім я запитала в Димки:
«Ти мене осуджуєш, що я злякалася тоді на фабриці?»
«Та що ти, – відповів він. – Злякатися кожен може».
Ось бачиш, яка людина був Димка – добра, – сказала Лена. – А згодом він ще виявився відчайдушне хоробрим. Було це так…
Ми поверталися з Димкою додому. І раптом побачили Вальку. Він біг підтюпцем нам назустріч, на повідці тягнув собаку, маленького такого, на кривих лапах і з великими волохатими вухами.
Валька помітив нас і пірнув за ріг. Димка кинувся за ним, а я за Димкою. Валька припав до стіни і втупився в нас якимись дивними очима.
«Який у тебе собака гарний. – Я погладила собаку. – Тільки чого його так тіпає? Захворів він, чи що?»
Валька не встиг мені відповісти, тому що Димка вчепився в нього, вихопив собаку й випустив.
«Мій повідець!– заволав Валька, випручуючись з Димчиних рук. – Петьку!.. На поміч!»
Я не зрозуміла, чому Димка так оскаженів і чому Валька кричав «повідець» і кликав на допомогу якогось Петька.
Петько, старший Вальчин брат, одразу ж з'явився. Він великий, йому скоро в армію. Я його відразу впізнала, він водій прибиральної машини.
А Валька, як побачив Петька, заволав іще голосніше:
«Петьку, він мого собаку з повідцем відпустив!»
Петько підтягнув Димку до себе й чемно сказав:
«Ти вже пробач, друже, але я мушу зробити тобі боляче. Ти сам заробив».
І він так молоснув Димку по щелепі, аж той пролетів повз мене й гепнув на землю.
«Заробив? – зареготав Валька. – Знай наших»,
«Бувайте здорові, діти», – сказав Петько.
Вони пішли не озираючись. А я не кинулась за ними, не заступилась за Димку, не покликала на поміч. От соромно!
Ленка подивилася на Миколу Миколайовича.
– Я ж тобі казала, що колись була боягузкою. Це я тепер нічого не боюся. Ніколи більше не відступлю. Ні-ко-ли! Ні перед чим. А тоді я затремтіла й підійшла до Димки, коли Валька й Петько вже зовсім зникли.
Інший на Димчиному місці образився б, а Димка ні.
«А я знову злякалася», – призналась я.
«Нічого. Сміливість – діло наживне. – Димка потер забите місце. – Я в нього, негідника, третього собаку відбиваю! Він їх на шкуродерню за рубель здає».
«Ну й тип цей Валька! Відтоді як він на мене у вовчій морді напав там, на фабриці, він мені весь час здається вовком», – призналася я Димці.
«Ну це вже занадто», – відповів він.
«Вовк він, вовк, – вигукнула я, – якщо для нього найголовніше гроші!»
«А Петько ще гірший за Вальку, – сказав Димка. – Рибу на річці глушить».
«Шкода, –сказала я. – Я гадала, ось стоїть містечко вісімсот років, і всі в ньому добрі… А Валька – живе життя власними руками на шкуродерню. Я про таких тільки читала. А ти, Димко… ти просто герой!»
Я справді думала, що він герой. А він зніяковів:
«Та годі-бо тобі!..»
«Ні, ти справжній герой. Найсправжнісінький! – Потім раптом розхоробрилася й запитала: – Можна, я буду з тобою дружити?..» – А сама наче злякалася власної хоробрості.
«То давай», – погодився Димка.
А я запитала в нього:
«На ціле-ціле життя?»
«То давай», – усміхнувся він.
Від захоплення я… – Ленка на мить замовкла, – ну, взагалі, поцілувала його в щоку. Просто від захоплення, що він герой і що відтепер буде моїм найнадійнішим і найближчим другом.
Дідусю, я така тоді була рада! –Очі в Ленки зробилися захопленими, голос гучним. Вона, коли захоплювалася чимось, то вже не соромилася, зовсім не контролювала себе, і ця її риса теж дуже подобалася Миколі Миколайовичу. – А коли я його поцілувала, то я зовсім не злякалася, а, уявляєш собі, весело засміялася.
Він дуже здивувався:
«А це ще для чого?»
«Так жінки, кажу, колись дякували лицарям. – Я весела була тієї миті й навіть забула, що в мене «рот аж по вуха, хоч прив'язуй капелюха.» – А ти, Димко, лицар – адже врятував од Вальки собаку й мене. І він зараз, щасливий, розповідає всім собакам міста: «От Сомов, от молодець!»
Цю мить у мене над вухом пролунав свист і регіт.
Я оглянулася – перед нами стояли Петько й Валька. У них на повідці метлявся той самий капловухий пес, якого врятував Димка. Обидва задоволені, реготали, що знову спіймали нещасного собаку та ще й до того ж підслухали нашу розмову. Вовки, вовки, а не люди!
Я їм просто в обличчя вигукнула:
«Це нечесно!.. Підслуховувати…»
«Панночка образилася», – сказав Петько й зробив засмучене обличчя.
«А ти, лицарю, не образився?» – запитав Валька в Димки й нахабно штовхнув його плечем. У присутності Петька він був дуже хороброю людиною.
А Димка як накинеться на Вальку! Навіть Петька не злякався. Ось який він був колись! Тільки Петько перехопив його, підняв над землею, і Димка завис у повітрі, дриґаючи ногами, – адже Петько здоровань, на дві голови вищий за Димку, – й процідив, ну майже проспівав солодким голоском, наче Шмакова:
«Ну-мо, друже, ще раз поцілуємося. – Захопив його обличчя велетенською долонею, повернув голову, ніби хотів її одгвинтити. Димка задихався, бо Петько затулив йому долонею рот і ніс. – І прошу тебе, друже, – співав він далі, – не розголошуй нашої маленької таємниці про цього собачку. Домовилися?»
«Домовилися», – промугикав Димка крізь Петькові пальці, намагаючись розтиснути залізні лещата його долоні.
«То я радий, що ти все правильно зрозумів», – посміхнувся Петько.
І, тягнучи собаку під сміх і вигуки Вальки, вони знову пішли геть. А собака відчайдушне опирався, мотав головою і здіймав куряву своїми вухами. Мені його так було шкода!
Димка скосував на мене, насварився кулаком услід братам і вигукнув чомусь неголосно:
«У-у-у, Валька!.. Тільки-но поткнися до школи!.. – А коли вони відійшли зовсім далеко, він трохи наддав голосу: – Шкуродери!»
