«А, новенька! – Вона побачила мене. – Куди ж тебе посадовити?»
Вона понишпорила очима по рядах парт… і забула про мене, бо-дівчатка оточили її і запитали, чи правда, що вона виходить заміж. Маргарита відповіла, що правда, засяяла від щастя, квапливо роздерла мішечок, витягла коробку цукерок, відкрила її і поставила на стіл.
«Від нього?» – прошепотіла здогадлива Шмакова.
«Від нього, – Маргарита ще дужче розквітла. –Пригощайтеся», – і зробила величний жест рукою.
Усі посхоплювалися зі своїх місць і почали хапати цукерки і запихати у рот. А Маргарита говорила:
«По одній! По одній! А то всім не вистачить».
Я теж схопила цукерку.
А Шмакова запхнула одну цукерку в рот, а другу віддала Димці. Ото галас зчинився!
А дівчата закидали щасливу Маргариту запитаннями:
«Маргарито Іванівно, а хто ваш чоловік?»
«А у вас є його фотокартка?»
«А він живе в Москві?»
І тої миті в дверях з'явилася Миронова. Вона в нас особлива, в неї дуже сильна воля.
«Чого ви тут галасуєте після дзвінка?» – запитала Миронова.
«Ми цукерки їмо!» – вигукнула Шмакова.
«Під час уроку?» – ущипливо зауважила Миронова й пройшла на своє місце.
Шмакова простягла їй цукерку:
«Візьми й заспокойся. Сама запізнилася та ще й викаб-лучується».
«Тихо! – сказала Маргарита. – Миронова має рацію. По місцях!»
І всі пішли по своїх місцях, а про мене Маргарита так і не згадала, і я не знала, куди мені сісти, зупинилася біля Димки і втупилась у нього. Ну, в мене така звичка: якщо мені хто-небудь подобається, то я дивлюсь на нього, дивлюсь, хоч знаю, що це незручно. Він на мене раз глянув, удруге, а тоді запитав, чого мені треба.
А я бовкнула:
«У тебе місце вільне?»
«Зайняте».
Ну, думаю, влипла, зараз він почне з мене сміятися. А він раптом усміхнувся й запитав:
«А що?»
«Хотіла сісти до тебе, – відповіла я, а що він і досі усміхався, то я розхрабрилася від його доброти й сказала: – Ти ж мене врятував».
По-моєму, йому мої слова сподобалися, бо він сказав:
«Ну що ж, зараз спробуємо, – і голосно вигукнув: – Шмакова, новенька твоє місце хоче зайняти!»
Шмакова почула Димчині слова й дуже розсердилася. Вона подивилась у наш бік, потім поволі попрямувала до нас. Вона підходила, підходила, і я бачила, як у неї в очах стрибали лихі вогники. Тоді я перелякалася. Адже я не сіла б, коли місце зайняте. А Шмакова підійшла до нас, зміряла мене зневажливим поглядом і відвернулася. Ясна річ, вона ж красуня! А я? – Ленка безнадійно змахнула рукою.
– Ти теж нівроку, – визнав за свій обов'язок утрутитися Микола Миколайович.
– Та годі тобі мене заспокоювати, – обурилася Ленка. – Вона ж справжня красуня! Сукня в неї новенька й пошита по фігурі. А в мене… якийсь маскувальний халат.
– Маскувальний халат?.. – здивовано перепитав Микола Миколайович. – Це, мабуть, моя вина Я не врахував, що сукня має бути по фігурі. Вибач. – І майже вигукнув: – Зате в тебе очі натхненні! І серце чисте. Це вагоміше, ніж сукня по фігурі.
– Не хвали мене, будь ласка, – сказала Ленка. – Адже я погана. Я насправді – зрадниця!.. Я це зараз, зараз зрозуміла до самісінького денця.
Ленка замовкла. Микола Миколайович терпеливо чекав, коли вона знову заговорить. До кімнати вже вкотре ввірвалася задьориста музика: це досі гуляли на дні народження Димки Сомова. Вони танцювали, кричали, співали, а тут, у домі Безсольцевих, сиділо двоє похмурих людей, які не знали, що їм робити далі і як їм тепер жити.
– Ну, то що там сталося зі Шмаковою? – урвав мовчання Микола Миколайович.
– Зі Шмаковою? – перепитала Ленка. – Нічого особливого не сталося – вона поступилася мені своїм місцем. «Поступаюся, каже, тобі моїм місцем з великим задоволенням. – І схопила портфель. – Мені, каже, тут набридло. Парта якась перехняблена. І взагалі я люблю переміну місць. Отож, Димочко, чао-какао!– А на прощання, нарешті, глянула на мене, нібито щойно оце помітила, зневажливо пирснула й тихо проказала:– Але й опудало!»
Попов загорлав, щоб Щмакова сіла до нього, і та кинула йому портфель, а він його впіймав, – от від тієї миті він став її рабом.
Тоді Маргарита оголосила, що наша школа їде під час осінніх канікул на екскурсію до Москви.
«Отже, ми поїдемо разом?» – вихопилася здогадлива Шмакова.
«Разом, разом, – Маргарита усміхнулася. – Тож беріть у батьків гроші й приносьте».
З цього приводу пролунав такий лемент захоплення, що Маргарита засміялася й затисла вуха руками, щоб не оглухнути. Звісно-бо, усім хотілося поїхати на канікули до Москви.
І я залементувала, але потім осіклася, бо Димка зустрів цю звістку байдужливо. А коли всі замовкли, він зітхнув важко й мовив:
«Знову на батьківські… Набридло».
«То що ж ти пропонуєш? Не їхати до Москви?» – запитала Маргарита.
«Ні, він цього не пропонує, – втрутилася Миронова. – Але він не знає, що він пропонує».
«Чудово він знає, – пролунав лагідний голосок Шмакової. – Це він перед новенькою виставляється».
Всі, зрозуміло, одразу ж захихикали.
Маргарита осмикнула Шмакову, а я, коли чесно, чомусь тішилася з її слів… Ну, звісно, не чомусь, а тому, що вона сказала, ніби Димка переді мною виставлявся.
А коли в класі знову запала тиша, то Димка підвівся, переможно оглянув учнів і сказав:
«Давайте на поїздку заробимо самі!»
Враз мене нібито підкинуло, просто не знаю чому. Я підхопилася й загорлала:
«Маргарито Іванівно! Маргарито Іванівно! Можна, я скажу?»
Але ж і вигляд я мала, мабуть, – захоплена дурка. Проте я про себе й не думала, в мене на душі було хороше і хотілося сказати всім що-небудь надзвичайне.
«Мені дідусь багато розповідав про ваше місто… У вас місто особливе, старовинне…. Приїдеш, назавжди залишишся… Не проміняєш ні на які золоті гори. Правда тут гарно! І ви всі такі гарні! І пропозицію Сомова я підтримую!..» Я усміхнулася Димці й нарешті сіла.
«Ну, Сомов у нас, як завжди, молодець! – сказала
Маргарита. – Мені його пропозиція теж дуже сподобалася… Зрозуміло, ви вже дорослі діти й цілком можете попрацювати, – вела вона далі, – я вам, певна річ, допоможу. Тільки… не підведете?..»
Всі враз закричали:
«Що ви, Маргарито Іванівно! Ви тільки домовтеся!»
«Ми працюватимемо дні й ночі!»
«З ранку до ранку!..»
І ми почали працювати. Ходили у радгосп на збирання пізніх огірків і капусти. Ти не думай, ми не тільки за гроші працювали. Ми й безкоштовно. Наприклад, у дитячому садку. І міський сквер прибирали… Правда, це не всім подобалося. Можливо, саме через це в нас і спалахнула сварка. Валька, приміром, тільки-но ми йшли на безкоштовну роботу, завжди біг геть. Якось у неділю вранці Маргарита привела нас у радгоспний сад збирати осінні яблука.
Усі хлопці й дівчата прийшли в гумових чоботах, а я в черевиках, – вони одразу промокли від роси.
Димка помітив це, роззув чоботи, простягнув мені й сказав, щоб я перевзулася. Ото була мить, – він стояв босий на мокрій холодній траві й простягав мені чоботи з вовняними шкарпетками. Я не наважувалася
