ви не їдете!»
У Васильєва видовжилося обличчя.
«Це нечесно, – сказав він. – Директор оголосив догану вам і нам. А тепер ви їдете, а ми ні. А ми ж гуртом збиралися».
А Маргарита як почала обурюватися:
«Ти насправді так думаєш, Васильєв? Чи прикидаєшся?»
«Насправді».
«Ну тоді я тобі все поясню, – з погрозою промовила Маргарита. – Я в кіно не тікала, а постраждала через вас. Одержала догану. Цілком досить для мене. Я повинна була раніше поїхати до Москви, мала цілковите право, а я відклала свій від'їзд. – Маргарита обурювалася і від цього з зеленої стала рожевою, як її сукня. –А через що я відклала свій від'їзд?.. Через вас, щоб вам поставити три-чо-тири зайві п'ятірки, щоб довести, який у мене надзвичайний клас. У Москві, каже, на мене образилися…»
Ну нам-то всім було зрозуміло, кому вона телефонувала і хто на неї образився – жених. Вона з цим женихом просто здуріла. На день по сто разів про нього згадувала, навіть коли не треба: «Жених, жених!..»
І тої миті, коли вона сказала про жениха й про п'ятірки, Залізна Кнопка схопилася, сама зблідла, але спокійним-спокійним голосом, лінивим таким, оголосила:
«Нам не потрібні ваші «зайві п'ятірки», отож-бо ви даремно не поїхали, і на вас тоді ніхто не образився б».
Уявляєш?.. Миронова кому хочеш усе що завгодно може сказати, якщо думає, що має рацію.
Маргарита від її слів очманіла. В неї мало очі не повисли на ниточках. Вона просто заїкою стала.
«Як же вам, каже, не соромно?..»
«А чого нам соромитися? – докинув Валька. – Ми нічого не вкрали».
А Маргарита ще дужче очманіла:
«Ти що ж, гадаєш, що треба соромитися тільки злодійства?»
«А чого ж іще? – Валька засміявся. – У нас усе по закону».
«Тоді, може, ви в кіно втекли навмисно, щоб підвести мене?» – з жахом запитала Маргарита.
«Звісно-о-о-о!»
«Ми навмисно-о-о!»
Вони вигукували ці слова, і їм зовсім не було шкода Маргарити. Вони немов з цепу зірвалися. Це вони від образи на Маргариту й на себе, що виявилися дурнями – проміняли Москву на кіно.
А Димка крутився дзиґою, підбігав то до одного, то до іншого, намагаючись заткнути їм пельку, просто літав по класу.
А всі горлали:
«Ми до Москви не хочемо!..»
«Нам аби двійок якнайбільше!..»
«Он які ви, виявляється, – сказала Маргарита. – Тоді мені з вами більше ні про що розмовляти». І пішла до виходу. «Маргарито Іванівно, стривайте! – Димка намагався її зупинити. – Адже вони жартують!.. – Він метушився навколо неї, забігаючи наперед. – Адже ми заробили!.. До Москви на власні гроші… Я зараз до директора… Він нам пробачить. Слово честі, ми більше не будемо. Маргарито Іванівно, можна я до директора? – Він притулився спиною до дверей і не випускав її. – Адже ви нас потім зможете покарати, Маргарито Іванівно!»
«Пусти, Сомов! – звеліла Маргарита. – Ти пізно спохо-пився».
«А що ж нам робити зі скарбничкою?» – запитав Димка.
Маргарита крутнулася на каблуках, поволі повернулася, взяла скарбничку в руки, підняла високо над головою і… хряснула об підлогу! Уявляєш! Ну, це було наче виверження вулкана! Або наче землетрус!… Особливо в мене підлога під ногами ходором заходила.
До тої миті ми ще на щось сподівалися, як ото дивак Васильєв. А тоді враз зрозуміли: не бачити нам Москви як своїх вух.
«Можете тепер ходити в кіно хоча б і щодня», – сказала Маргарита й пішла собі.
Усі сиділи тихо, та тільки-но двері зачинилися, кинулися до розбитої скарбнички.
І почалося…
«Давайте їй на зло розподілимо гроші й погуляємо!» – вигукнув Валька.
А дивак Васильєв іще хотів їх зупинити.
Кудлатий відштовхнув його й наказав:
«Розподіляй, Шмакова!»
Шмакова зібрала всі гроші, перенесла їх на стіл ; заходилася рахувати.
«Ух, заробили!» – Валька ковтав слину, немов перед ним були не гроші, а смачна їжа.
А Димка раптом схопився з місця немов скажений і став усіх відштовхувати.
«Не чіпайте! Я зараз ці гроші сам зберу й дістану нову скарбничку!»
Він хапав гроші, розсовував їх по кишенях, а сам говорив, говорив: «Ми ще заробимо й гайнемо до Москви на зимові!..»
А Валька вчепився в нього й зарепетував, що ці гроші загальні, що Димка всіх грабує. Ну, тоді на допомогу Вальці кинулися Кудлатий і Рудий. Вони скрутили Димці руки, залізли до його кишень і витягли гроші. А він, бідолашний, борсався в них у руках, випручувався. Потім вони його відпустили.
«Розподіляй, Шмакова!» – звелів Кудлатий.
«Шмакова, не треба!-Димка ледве зводив дух. – Не слухай Кудлатого!»
«Не командуй, Димко, – лагідно проспівала Шмакова. – Я ж тобі не Безсольцева. – А сама косувала на Димку, ну навмисно піддражнювала його, лагідно наспівуючи: – Чому ж ти не б'єшся, не обстоюєш свої принципи?.. Ти ж у нас чесний і рішучий. Ах ти, Димочко, Димочко! Командир ти наш головний… Відкомандувався!..»
– Я ж тобі казала, що вона справжня лисиця, співає солодким голосом, немов колискову, немов заколисує тебе своєю ласкою, а сама під дихало б'є. І Димку вона остаточно вбила –він сидів як побитий пес. Мені його було шкода.
А Шмакова тим часом лічила гроші – ворушила губами, немов листя шелестіло в траві. Ніс у неї видовжився, вона й носом допомагала собі лічити. Тільки один раз відірвалася, коли краєчком ока побачила, що Валька поцупив карбованця й сховав у кишеню. Тоді вона закричала не своїм голосом, що Валька привласнив карбованця.
Кудлатий схопив Вальку за комір, тон одразу повернув гроші й удав, ніби образився, ніби, мовляв, вони не зрозуміли його жарту.
«Не на дурну натрапив. Знаємо ми твої жарти, – зло відрізала Шмакова й знову радісно заспівала: – Все! Як слід. Немов у касі – по двадцять три крб!»
На вчительському столі лежало тридцять шість купок грошей – за числом учнів у нашому класі.
«То шо ж ви, працівнички, роти пороззявляли? Налітайте! – Шмакова акуратно підхопила одну купку. – Призберу ще й куплю голубу куртку. Я в нашому універмазі бачила. Збожеволіти можна!»
За Шмаковою гроші схопив Валька… і зараз же перерахував.
«Не довіряєш?» – посміхнулася Шмакова.
«Гроші лік люблять», – відповів Валька.
Потім почали брати інші… Одні хапали, другі брали недбало, треті перераховували. Кудлатий узяв дві купки й одну відніс Мироновій.
На столі лишилися Димчині гроші і мої.
«А вам що, гроші не потрібні?» – спитала Шмакова.
«Вони ж безсрібники», – хихикнув Валька.
Димка стояв поруч мене, і я відчувала, як його трясла лихоманка. Він рвонувся до столу, схопив свої гроші й зарепетував:
«Жмикрути нещасні!.. Та хай би ви вдавилися цими грошима!..»– Він підскочив до Вальки:-На тобі!.. На!.. – і почав тицяти йому свої гроші.
Я зрозуміла, що він знову хоробрий, і теж закричала:
«І мої віддай!»
