– Я не зволікав би, – суворо відповів Микола Миколайович. – Ніколи. Навіщо даремно мучити людей, навіщо над ними знущатися та вивертати й без того слабкі їхні душі навиворіт, коли вони навіть винні. Можна зневажити, покарати, допомогти, але мучити негарно, соромно, не можна. Це робить людину жорстокою. Треба бути милосердним.
– Милосердним? – запитала Ленка. Вона замислилася над значенням цього слова.
– Знаєш, що таке «милосердний»? – вів далі Микола
Миколайович. – Це людина, в якої «миле» серце. Добре тобто.
– А Залізна Кнопка зволікала, зволікала, зволікала!– сказала Ленка. – «Дамо, каже, йому три хвилини на роздуми». І поглянула на годинник.
«Одна хвилина минула», – щасливим голосом проспівала Шмакова.
Моторошна тиша супроводжувала ці три хвилини, це чекання. Тільки іноді хтось скрикував або хихикав, і всі зі страхом позирали одне на одного, намагаючись наперед відгадати, хто ж зрадник.
«Не признається, йому ж гірше буде, – лиховісне промовила Миронова. – Ну! – Вона крикнула, немов батогом шмагнула. – Ну-бо! Признавайся, зраднику!.. Признаєшся – тобі ж самому ліпше й легше буде!»
«Попов, – наказала Шмакова, – стань біля дверей, а то «він» іще втече». Вона чомусь засміялася.
Попов перетнув клас і, радісно усміхаючись, став позаду нас.
«Дві хвилини!» – майже не розтуляючи губів, видушила Миронова.
Я глянула на Димку – він стояв мов укопаний.
«Димко», – з жахом прошепотіла я, щоб підштовхнути його.
Мені хотілося гримнути на нього страшним голосом, ударити, щоб зрушити з місця, змусити признатися, перш ніж Залізна Кнопка назве його ім'я.
«Три!» – продзвенів голос Миронової.
«Три, три, три!» – гуло в моїй голові. В мене попливло перед очима, я гепнулася б, якби Попов не підхопив мене.
А коли я прийшла до тями, то зрозуміла, що Димка ще не встиг признатися, бо він і досі стояв поруч зі мною і ніхто не звертав на нас ніякої уваги.
«Ну? – Кудлатий рвонувся до Миронової, він хотів якнайшвидше схопити зрадника. – Хто ж він?..»
А Миронова знову зволікала час.
І тоді Димка нарешті ледь чутно прошепотів: «Друзі…»
Його почула тільки Шмакова.
«Що «друзі»? – Шмакова підскочила до Димки. – Ти-хо-о-о! Сомов хоче нас про щось повідомити! Кажи, Ди-мочко! – солодким голосом проспівала вона. – Кажи!»
Але в цей час Залізна Кнопка, не звернувши уваги на Димку, вимовила фразу, яка одразу змінила всю обстановку.
«Підходьте до мене по черзі, – звеліла вона. – Я буду перевіряти ваші пульси, – і погрозливо додала: – Подивимося, як зараз б'ється пульс у зрадника!»
Всі спантеличено перезирнулися, в багатьох розчаровано витягнулися обличчя. Вони ладні були схопити зрадника, вони прагнули помсти, і раптом – якийсь пульс.
«То ти не знаєш «його»?» – хрипким голосом запитав Димка.
Я побачила, як він зрадів. Він засміявся, біднесенький, від радості, що Залізна Кнопка, виявляється, нічого не знала, що він дістав відстрочку.
«А може, хтось інший його знає?» – осміхаючись, сказав Попов.
«І інший теж не знає, дорогий мій Попику, – сказала Шмакова. – І ми не будемо поспішати… – Вона майже танцювала поміж рядами парт і співала: – Ми геть про усе поступово довідаємося… І як «його» звуть… І що «він» розповів Маргариті… І навіщо «він» це зробив…»
«Підходьте до мене по черзі», – сказала Залізна Кнопка.
Перший до Залізної Кнопки підійшов Васильєв.
«Перевіряй, – він простягнув Мироновій руку. – Подивимося, що в тебе вийде».
Миронова почала рахувати пульс у Васильєва. А решта всі мовчки спостерігали за ними, ладні за першим сигналом Залізної Кнопки кинутися на того, в кого пульс битиметься занадто швидко.
«Нормальний, – сказала нарешті Миронова. – Хто далі…»
Хлопці та дівчата одне за одним підходили до Залізної Кнопки, а вона рахувала у них пульс і говорила:
«Нормальний! Далі!..»
І чимраз більше було тих, хто пройшов перевірку, і чимраз менше, кому лишилося її пройти.
Потім, після Шмакової, Залізна Кнопка заходилася рахувати пульс у Попова… і на черзі лишилися тільки двоє – Димка та я! Але раптом Залізна Кнопка відкинула руку Попова, підхопилася – щоки в неї знову розпашіли – й оголосила:
«Пульс – сто!»
«Пульс – сто!.. Пульс – сто!.. Пульс – сто!..» – полинуло рядами.
«А скільки треба?» – запитав Кудлатий.
«Сімдесят! – Залізна Кнопка переможно оглянула клас. – Піймався, голубе!»
«Ну, гадино!» – Кудлатий схопив Попова й викрутив йому руки.
«Атож, це він! – заволав Рудий і кинувся до Кудлатого на допомогу. – Вони ж у кіно зі Шмаковою не ходили й до Москви хотіли поїхати вдвох».
Усі миттю оточили Попова, і звідусюди почулося:
«Ну й Попик! Ну й здоровило!»
«Ну й раб! Дати йому по пиці!»
«Та відчепіться ви від Попова», – раптом зовсім спокійно сказав Димка.
А я вирішила: нарешті він усе розповість.
Я знову затремтіла від страху: все-таки признаватися страшно, хоч і треба. Але я передчасно затремтіла, він і гадки не мав признаватися. Він сказав – яка різниця, Попов це вчинив чи не Попов, однаково Маргарита довідалася б, і в усьому винні ми самі, і нема чого шукати козла відпущення
«Велика різниця, – обурилася Залізна Кнопка. – За зрадництво знаєш що буває?»
А Димка розвеселився; він перестав боятися і, зовсім як колись, сказав:
«Ах, ах, як страшно!»
«Попов, розповідай!» – наказала Залізна Кнопка, демонстративно відвертаючись од Димки.
«А що? – Попов самовдоволено гмикнув і поглянув на Шмакову. – І розповім».
«Ще як розповість, – усміхнулася Шмакова, – хоча декому це й не сподобається… – Вона вдавано зітхнула:– Але що поробиш! Усім не догодиш!»
«Слухайте! – Попов сяяв. – Слухайте, що було!..»
Він так багатозначно поглянув на Димку, що можна було подумати, ніби він усе знає! І я поглянула на Димку, й знову мене наче блискавицею пронизало: його знову від страху всього перекорчило! Тоді я кинулася стрімголов уперед, щоб допомогти йому.
«Послухайте! – вигукнула я. – Послухайте мене!..»
«В чому річ? – обурилася Залізна Кнопка. – Чого ти нам заважаєш?..»
«Ну чому ж заважає, – втрутилася Шмакова. – А може, вона скаже щось до діла. Кажи, Безсольцева… Ми чекаємо з нетерпінням».
«Слухайте, – сказала я. – Це. . це…»
Я втупилася у Димку, свердлила його очима, щоб він зрозумів, що йому вже пора признаватися, що більше немає жодної вільної секунди. Але він знову змовчав, він начебто не помітив моїх поглядів.
«Це… – я наважилася сама назвати його ім'я, якщо він не міг, – зробив…» І замовкла, хоча розуміла, що для відступу уже всі дороги відрізано. Та мені подих перехопило, ніяк я не могла назвати Димчине ім я.
«Ти чому замовкла? – напосілася на мене Шмакова. Вона стояла переді мною в урочистій величній позі, склавши руки на грудях. – Ну-бо, кажи, кажи, хто це зробив, на твою думку?»
– Дідусю! Подивилася я на Шмакову й зрозуміла: ось хто зрадіє, коли довідається про Димку. І раптом я чомусь усміхнулася і сказала зовсім не те, що збиралася…
