Ми з Димкою прибилися до наших.
Тим часом зі школи вийшли вчителі, які проводжали Маргариту на весілля. Вони щось говорили їй, і до нас долинали їхні голоси:
«Ні пуху!..»
«Неодмінно привези його! Сама не з'являйся!..»
Маргарита сміялася, прощаючися з вчителями, обіймалася, цілувалася і раптом… помітила свій улюблений шостий! Усмішка злетіла з її уст, ну наче згадала щось неприємне. І вона попрямувала в наш бік.
«Маргарито Іванівно! – загукали їй услід. – Куди ж ви?.. Ми від'їжджаємо!»
«Зараз!.. – Вона намагалася перекричати гуркіт моторів і гомін юрби. – Стривайте!»
Маргарита квапливо підходила до нас, перекидаючи великий букет квітів з однієї руки в другу. Пальто нарозхрист, щоб усім було видно її гарну сукню.
«Маргарито Іванівно! – гаркнула якась учителька в мегафон. – Запізнитеся на весілля!»
Всі стали дивитися на Маргариту, юрба на мить замовкла, а вона збентежено відмахнулася й запитала в нас:
«То що ж це ще за історія з бойкотом?»
«З бойкотом? – перепитала спритна Залізна Кнопка. – Ах, з бойкотом…» Вона виразно поглянула на мене: тільки спробуй, мовляв, признайся, нещасне опудало.
«Ой, Маргарито Іванівно, – втрутилася Шмакова, – ви сукню забруднили».
Маргарита захвилювалася й заходилася шукати, де вона забруднила сукню.
«Ось, – Шмакова показала їй пляму на грудях. – Шкода. Така гарна!»
«Мар-га-ри-то Іва-нів-но!.. Ми від-їж-джа-є-мо!» – кричали вчителі.
Всі вже сиділи в автобусах і дивилися на нас і на Маргариту. А Маргарита віддала Шмаковій квіти, терла носовичком пляму й розмовляла з нами.
«Я не тебе, каже, Миронова, запитую, а Безсольцеву. Ну, Безсольцева, розповідай, за що тобі оголосили бойкот?»
Я не відповіла, бо зрозуміла, що Маргарита одразу ж забула про мене – вона стояла нібито з нами, а насправді вже котила в автобусі до Москви до свого нареченого. А може, вже бачила себе, як вона приїхала, як її зустрів наречений і вони схопилися за ручки й побігли в Палац одруження. Ні, я її не осуджувала, в неї було таке радісне й щасливе обличчя, що мені самій весело стало.
«І де це я примудрилася посадити пляму?» – сказала Маргарита, тручи її носовичком.
«Може, це шампанське?» – єхидно докинула Шмакова.
«Шампанське? – перепитала Маргарита. – Тоді загинула сукня. – Вона згадала про мене: – Ну, то відповідай, Безсольцева!»
Кудлатий притис мені кулак до ребер, щоб тримати в страху. А мені від цього стало смішно – я лоскотів боюсь.
«Це ми граємо», – видушила я, задихаючись од сміху.
«Ну наче як у «завмри», – пояснив Васильєв.
«А чого ти смієшся, Безсольцева? – суворо сказала Маргарита. – На мою думку, в тебе для цього немає ніяких підстав».
«Я лоскотів боюся», – пояснила я.
«Лоскотів? – Маргарита зробила круглі очі. – А хто тебе лоскоче? Що за дурниця?..»
«Не знаю».
Ну, тоді Маргарита психонула:
«Що за безглузді відповіді! Зовсім ви розпустилися!.. Ось я приїду – візьмуся за вас! – Вона вихопила квіти у Шмакової. – Обов'язково візьмусь!» І побігла.
Автобуси повільно й плавно пропливли повз нас. Хтось помахав нам рукою, хтось єхидно скривився, і ще ми побачили, як усміхнена Маргарита з квітами вмощувалася на передньому сидінні.
Подвір'я відразу обезлюділо. Щойно воно здавалося тісним і маленьким, а тепер одразу стало великим. .
Усі поїхали, а ми лишилися разом з малюками з молодших класів.
Досі я не розуміла, просто не думала про те, що всі їдуть, а ми залишаємося, і винна в цьому начебто я. А тепер подумала.
Тим часом увесь наш клас понуро почвалав назад до школи по валізи, а компанія Миронової оточила нас. І в усіх були однакові очі: лихі, колючі, чужі – всі вони були проти мене!
Може, я вперше здригнулася… Страшно, коли один проти всіх, навіть коли твоя правда.
І раптом почалося, раптом понеслося…
Валька загорлав:
«У-у-у, змія! Насичала!» Так загорлав, що навкруги всі сторонні почули, – він був найгорлатіший у нашому класі.
Всі, хто не встиг піти, хто був на подвір'ї, почали озиратися. Першокласники, яких іще не брали на екскурсії, здійняли писк і вереск:
«Де змія?.. Де змія?..»
«Ось вона! Ось вона, діточки! Дивіться! – Рудий штовхнув мене. – Гримуча! Не підходьте до неї, а то вкусить!»
Малюки застигли від жаху. Адже вони вперше в житті бачили гримучу змію в людській подобі. Хлопці й дівчата наступали на нас з Димкою, вигукуючи:
«Підлиза!»
«Донощик!»
Димка заметушився:
«Ви чого?.. Адже ми ще не розібралися!»
«Розібралися, – відрубала Залізна Кнопка. – І твердо вирішили – ніякої пощади!»
А Васильєв перелякався:
«То це серйозно?.. Безсольцева, ти це зробила?! Скажи, скажи їм, що ти пожартувала».
«Які вже тут жарти, – проспівала Шмакова. – Еге, Димочко?»
Димка не відповідав.
«Спалити її на вогнищі!» – загорлав Рудий.
Але тепер з його слів ніхто не засміявся.
«Ну бойкот, ну навіщо ж так!» – метушився Димка.
«Я казав, казав, – захоплено залементував Валька, – він з нею заодно! Ух, Сомов, ти в нас заробиш!..»
«У коло! – наказала Залізна Кнопка. – Міцніше тримайте одне одного за руки, щоб вони не вискочили!»
Вони зчепилися руками, коло перетворилося на колесо, яке повинне було переїхати мене й Димку.
«Що ж таке виходить, – не вгамовувався Валька, – Сомов проти бойкоту, і йому все сходить з рук? Га?.. Бойкот Сомову!»
«Тихо! – Залізна Кнопка ввійшла в коло й запитала Димку: – Сомов, ти проти бойкоту Безсольцевій?» Мене вона взагалі не помічала.
Димка поглянув на мене й знову змовчав.
«Мовчить – отже проти!» – вигукнув Рудий.
«Тоді й йому бойкот!» – вирішила Залізна Кнопка.
«Мені? – злякався Димка. – Бойкот?..»
«Дострибався!» – зареготав Валька.
«Від цієї хвилини, Сомов, ти перестаєш для нас існувати», – сказала Миронова.
«Був Сомов і випарувався!» – веселилася Шмакова.
«Миронова, послухай…» – почав Димка.
Але та відвернулася від нього.
«Шмакова, і ти проти мене?» – здивувався Димка.
