«Це зробила я!..»
– Ах ось у чому справа, – мовив Микола Миколайович і якось увесь змінився.
Отже, Ленка всю вину взяла на себе. А він, старий дідько, навіть не подумав про це. Здається, вона зможе прожити своє життя не гірше за інших Безсольцевих, тому що володіє тими чудовими рисами вдачі, які неодмінно вимагали від неї участі в долях інших людей і вболівання за них. Це відкриття, що так несподівано завітало до Миколи Миколайовича, потішило його невимовне. Він підвівся й весело пройшовся кімнатою, наспівуючі, собі під ніс, що траплялося з ним украй рідко.
– Що з тобою? – не зрозуміла Ленка.
– Зі мною?-Микола Миколайович радісно усміхнувся. – Зі мною нічогісінько! Розповідай далі, будь ласка! Я уважно слухаю тебе.
– Коли я вперше вимовила, ну, про те, що це зробила я, то багато хто не повірив власним вухам: що це, мовляв, вона верзе. А я подивилася на Димку, усміхнулась і повторила голосно.
«Це зробила я! Зрозуміло?.. Я!»
Які ж у них зробилися смішні обличчя! Рудий роззявив рота і забув його закрити.
«Ти?» – Шмакова вирячила на мене очі.
І слідом за нею Попов теж вирячив.
Кудлатий стусонув мене по спині:
«Ось тобі для початку!»
А Васильєв чомусь перелякався.
«Не може цього бути», – каже.
«Може, може! – закричала я. – Це я!» – і зирк на Димку: мені було цікаво, коли ж він признається.
Васильєв нахилився до мене й тихо прошепотів:
«Я здогадався… Ти їх розігруєш?..»
Я у відповідь засміялася, І Васильєв, задоволений, теж засміявся.
А Залізна Кнопка одразу повірила. Вона з жадністю поглянула на мене, потім обличчя її зробилося жорстоким, – вона не з тих, хто пробачає.
«Як же ти примудрилася, опудало нещасне?»
«А так, примудрилася, – весело відказала я. – Побігла у медпункт, щоб перев'язати ногу, зустріла Маргариту… і все їй розповіла», – а сама знову – зирк на Димку.
Він, здається, вже заспокоївся, а мене це потішило – отже, я знову допомогла йому.
Кудлатий вдруге стукнув мене ребром долоні поміж лопаток, а я навіть не здригнулася. Васильєв підморгнув мені й радісно заволав:
«От смілива!.. Кудлатий, вона тебе не боїться!»
А я справді не злякалася… Щось сталося зі мною нове. Сама себе не пізнала, ну наче це була не я.
Отож, коли я «призналася», Залізна Кнопка одразу взяла владу в свої руки, і всі почали їй підкорятися. Вона звеліла зачинити двері.
Валька схопив учительський стілець, всунув у кільце дверної ручки, хихикнув і радісно потер руки:
«Ну, буде веселе дільце!»
Ми сиділи замкнені – начебто самі в усьому світі. Там скрізь тривало якесь життя, на подвір'ї щасливчики збиралися до Москви, а чи сиділи самі в чотирьох стінах.
Видно було, що ніхто до пуття не знав, що робити зі мною далі.
Першим знайшовся Валька – він зрозумів, що мене треба бити. І швиргонув у мене гумку: вона вдарилася об стіну й врізалася Попову в обличчя.
«А мене ж за що?» – заверещав Попов.
Усі, звісно, засміялися, весело вийшло: цілилися в мене, а влучили в бідолашного Попова. Ну і я теж засміялася й Димці підморгнула; мовляв, а ти, дурнику, чому ж не веселишся?
Проте Димка сидів хмара хмарою.
І ще Залізна Кнопка не побажала веселитися. Вона вихопилася на парту:
«Послухайте, сталася жахлива історія. Серед нас з'явився зрадник!.. – Вона обвела всіх поглядом, щоки в неї вкрилися випіками від обурення. – Що ми з нею робитимемо? Треба вирішувати».
А Васильєв як заволає:
«Спалити її на вогнищі! Хай звершиться громадська страта!»
«Справді! – зрадів Рудий. – Спалити її на вогнищі!»
Всі знову засміялися, тому що Рудий коли кричав: «Спалити її на вогнищі!» – то строїв кумедні міни.
І я теж засміялася і оглянулася на Димку і показала йому, що мені зовсім не страшно.
Але Залізна Кнопка знову не піддалася загальним веселощам.
«Кудлатий, – звеліла вона, – затопи Рудому, щоб він не блазнював».
Рудий сам одразу здався, він вигукнув:
«Я як усі!.. Я їй нічого не пробачаю!.. – Підлетів до мене: – У-у-у, базіка-а-а!»
«Годі, Рудий, потім горлатимеш, а зараз помовч. І забудь про свої дурні жарти, – сказала Залізна Кнопка. – У нас серйозна розмова і серйозна справа».
– Знаєш, дідусю, – сказала Ленка, – в Миронової дуже сильна воля. Я тоді знову подумала: недаремно її прозвали Залізною Кнопкою, недаремно.
«То пробачимо ми їй чи не пробачимо?» Очі її просто спопеляли всіх.
І враз усі загорлали хто що:
«Не пробачимо!..»
«Пробачимо!..»
А я ще нічого не розуміла й закричала:
«Не пробачайте!.. Не пробачайте!..»
«Тихо!»-зупинила всіх Залізна Кнопка.
Миронова розуміла, що всі чекають, що ж вона скаже, і тому знову зволікала за своєю звичкою, а потім із захватом оголосила:
«Безсольцевій – бойкот!»
І всі дружно підхопили:
«Бойкот! Бой-кот!»
У цей час хтось смикнув двері з коридора, а потім застукав і закричав, щоб ми негайно відчинили. Ми пізнали Маргаритин голос.
Я злякалася, що вона ввірветься й викаже Димку. А він іще дужче за мене перелякався. Навшпиньки підбіг до дверей, приклав палець до губів: мовляв, усі мовчіть!
Звісно, ми принишкли. І я, дурна, теж, як він, приклала палець до губів і крутила головою в усі боки, щоб ніхто не видав ані звуку.
Маргарита стукала й стукала:
«Негайно відчиніть!»
А Димка, блідий-блідий, ні кровинки на обличчі, стояв коло дверей. Дивитися на нього було неможливо – так він тремтів.
А Маргарита не відставала:
«Відчиніть, відчиніть!»
Залізна Кнопка підійшла до Димки, відштовхнула його, відчинила двері, і перед нами з'явилася Маргарита. Вона підозріливе запитала:
«Який ще бойкот?.. Що тут відбувається?»
Ми мовчали.
Але тої миті, на наше щастя, хтось із коридора гукнув:
«Маргарито Іванівно!.. Вас Москва викликає!»
Ну, а коли Маргариту Іванівну викликає Москва, вона геть про все забуває. Вона неуважливе поглянула на нас, ніби забула, чого вона стукала і що їй треба,, усміхнулася, махнула рукою і побігла.
