Залізна Кнопка незворушливо зачинила двері й запитала, звертаючись до класу:
«Отже, Безсольцевій…»
І їй дружно відповіли:
«Бой-кот!»
«Бойкот!» – вигукнув Васильєв, задихаючись од сміху.
«Ніхто, чуєте, жодна людина не повинна з нею розмовляти, –вимагала Залізна Кнопка. – Хай вона відчує нашу загальну зневагу!.. А тому, хто порушить клятву, ми теж оголосимо найнемилосердніший бойкот! Наш пароль: «Бойкот зраднику!»
«Даєш бойкот!-чулося зусібіч. – Хай живе справедливість!»
«Ух, повеселимося! Га, Сомов?!. – заторохтів Валька. – Поганяємо твою подружку!.. Давай, давай крикнемо разом: «Бой-кот Опу-да-лу!» – чіплявся він до Димки. – Чому ж ти не кричиш?»
Димка криво осміхнувся й змовчав.
А всі навколо захвилювалися, заметушилися: «Як це? Сомов проти бойкоту?»
«Сомов одокремився від усіх! Ай-ай-ай!»
«Ти що, Димочко, справді проти бойкоту? – запитала Шмакова. – Негарно йти проти колективу, неправильно».
Димка й досі криво осміхався, хоча йому було не до сміху.
Валька зрозумів, що Димка розгубився, що він похитнувся, і причепився до нього:
«Ну піднатужся, піднатужся, Сомику! – і хапав його руками, й термосив, і захоплено іржав, розуміючи, що добиває Димку. І стрибав, і танцював круг нього. – Ну давай, давай же разом: «Бойкот Опу-да-лу!..» – йому подобалося так вигукувати, і він майже співав: «Бой-кот Опу-да-лу!» – і напосідав, напосідав на Димку.
Я не витримала; мені шкода було Димки, і я крикнула Вальці просто в обличчя:
«Бой-кот!.. Бой-кот!..»
Валька від несподіванки перелякався й відсахнувся:
«Ти що, очманіла? Гаркаєш у вухо!»
А внизу на подвір'ї тим часом розгорталося своє життя, і в цьому житті настала врочиста мить – водії автобусів запустили мотори. Цей гул досяг наших вікон, і Шмакова вигукнула:
«Автобуси від'їздять!»;
Ми прилипли до вікон і з заздрістю дивилися на вируюче шкільне подвір'я, перекидаючись поодинокими словами на адресу тих, що від'їжджали.
«Дивіться, Маргарита з квітами… Ох, ох, задоволена!.. – сказала Шмакова. – Яка поважна… Наречена!»
«Помітила нас… Усміхайтеся їй, усміхайтеся, – звеліла всім Залізна Кнопка і сама теж усміхнулася. – Зробимо їй ручкою. – Вона помахала рукою Маргариті. – Хай не думає, бабця, що ми відкинули копита від переживань».
«Ідуть… – голос у Рудого затремтів. – А ми!..» В очах у нього стояли сльози.
«Махає нам наша квочка, – огидно реготнув Валька. – Добре б їй плюнути на голову… Вона стоїть – їй гей по маківці!»
«Ну й покидьок ти!» – раптом обурився Кудлатий.
«Чому покидьок? – відказав Валька. – А що вона з нами зробила?»
«Знову махає, – гмукнув Кудлатий. – Може, кличе нас, щоб ми привітали її з весіллям?
«Я повз училку бігла й побачила крізь відчинені двері, як учителі там пили шампанське й цокалися з Маргаритою, – вихопилося в мене. – Я застромила голову й сказала: «Маргарито Іванівно, а я вас теж поздоровляю». Вони всі збентежилися, навіть смішно А директор подавився вином і закашлявся… І всі після цього засміялися…»
«Ти спритна, – завважила Залізна Кнопка. – Зрадник, та ще й підлабузник».
«Миронова, тихіше на поворотах», – заступився за мене Васильєв.
– Ну, а Димка ж то що? – майже скрикнув Микола Миколайович.
– Димка?.. Нічого. Він заспокоївся – це було видно. Щоправда, коли Залізна Кнопка сказала, що я підлабузпик і зрадник, то він швидко відвернувся від мене, щоб я не перехопила його погляд. А в цей час Маргарита знову замахала нам рукою. І Шмакова тоді сказала:
«Чого вона розмахалася, наш вітряк?»
«Слухайте, – заволав мов навіжений Рудий, – це вона нас кличе!.. Вона передумала!»
«.Передумала-а-а-а! Даєш Москву!»
Їх наче вітром здуло – вони забули й про мене, й про бойкот, і про Димку!.. Ми з Димкою лишилися вдвох.
Тобі подобається «Сплячий хлопчик»? – запитала Ленка в дідуся і швидко, не чекаючи відповіді Миколи Миколайовича, додала: – Ти не відповідай. Не треба… А мені він дуже подобається. Він на Димку схожий. Тільки в «Сплячого хлопчика» усмішка злякана, а в Димки зверхня. А це велика різниця. Колись я цього не розуміла. А тепер зрозуміла, що я люблю зляканих людей. Ну, вони начебто якісь не такі, в них є переляк за інших.
Ленка поглянула на Миколу Миколайовича й сором'язливо усміхнулася:
– Ти мені теж через це подобаєшся… А коли ми лишилися вдвох, то Димка став викапаний «Сплячий хлопчик», тому що він утратив свою зверхність. Він так подивився на мене, як ніколи. Сумно-сумно. На мою думку, він хотів сказати мені щось особливе, важливе. Ні, не тільки те, що він усіх виказав Маргариті, а щось іще…
Якби я, дурна, не засміялася, то він сказав би. Видно було, що в нього ці слова були на кінчику язика. І все могло б бути інакше. А я зареготала. Уявляєш?.. Дурна!
Ну, він і кинувся від мене бігти. А я за ним. Стрибала через дві сходинки, і мені було весело-весело… Востаннє було весело.
Ленка знову замовкла. Обличчя в неї змінилося. Для Миколи Миколайовича воно вже давно було розгорнутою книгою. Коли він помічав, як гірко опускалися в неї кутики губів, то знав: вона згадувала щось сумне.
– Дідусю, невже мені більше ніколи не буде весело? – запитала Ленка. – Невже життя минуло?
– Що ти!.. Що ти!.. – перелякався Микола Миколайович. – Схаменися, Лено!.. Замислися над змістом своїх слів. Мені незабаром сімдесят, а я ще сподіваюсь, у мене є ще численні плани… – Він говорив невлад. – Хіба таке ще було в моєму житті. От слухай! Одного разу… Ти тоді вперше приїхала до мене в гості, мама тебе привезла. Звісно, ти нічого не пам'ятаєш, маленька була. І ось одного разу ти зникла з дому. Паніка зчинилася – зникла дівка!.. Я тебе знайшов біля «Сплячого хлопчика». Ти йому одяг принесла. Чекала, коли він прокинеться, і хотіла, щоб він одягся й пішов з тобою. Ти все чекала, чекала, коли ж він прокинеться!.. Я тобі кажу: час додому. А ти як заходилася ревти: хочу, щоб він прокинувся, і край!.. Ледве забрав тебе.
Ленка сиділа на дивані, згорнувшись калачиком, її коліна впиралися в бік Миколі Миколайовичу, і той відчув, як Ленку тіпає пропасниця.
– Чи ти не захворіла? – запитав він. – Тремтиш. Микола Миколайович вийшов з кімнати й повернувся з ковдрою – вкрив Ленку.
«Як її круто завернуло», – подумав він.
РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ
– Ну, коротше, коли ми вискочили з Димкою на шкільне подвір'я, – вела далі Ленка, – то відразу стало зрозуміло, «що нічого Маргарита не передумала і ні до якої Москви ми не їдемо.
На подвір'ї було справжнє свято. Гамір. Нічого не можна було добрати. Ну просто зграя граків перед відльотом у вирій. Усі галасували, перебиваючи одне одного, співали, танцювали. Автобуси гуркотіли, батьки тицяли своїм улюбленим дітям пироги та яблука, нібито проводжали їх на місяць, а не на кілька днів.
А наш шостий мовчки з'юрмився докупи. Він був наче застиглий льодовик у цьому розбурханому морі.
