Миронову.
– Наплювати нам на Миронову, – розхрабрився Валька. – Хто вона така – Миронова?.. Кнопка.
– Залізна, – повчально докинув Рудий.
– Кому сказано – почекаємо Миронову! – грізно повторив Кудлатий.
– Звісно, почекаємо, – злякано погодився Валька. – Та й Васильєва ще немає.
І ту ж мить вони побачили Васильєва – худенького хлопчину в окулярах.
– А мене чекати не треба, – сказав Васильєв. – Я до Сомова не піду.
– Чому? – пролунав чийсь голос.
Усі озирнулися й побачили Миронову. Вона була, як завжди, акуратно зачесана й підкреслено скромно вдягнена. Під курткою в неї була найзвичайнісінька форменна коричнева сукня.
– Привіт, Миронова, – сказав Кудлатий.
– Здорова будь, Залізна Кнопко, – догідливе докинув Валька.
Миронова їм не відповіла. Вона неквапно пройшла наперед і зупинилася перед Васильєвим.
– То чому ти, Васильєв, не підеш до Сомова? – запитала вона.
– По господарству пораюся, – невпевнено відповів Васильєв і підняв над головою авоську з продуктами.
– А коли чесно?
Васильєв мовчав; товсті скельця окулярів робили його очі великими й круглими.
– Ну чого ж ти мовчиш? – не відступалася від нього Миронова.
– Не хочеться мені до Сомова, – Васильєв з викликом поглянув на Залізну Кнопку. – Набрид він мені.
– Набрид, кажеш? – Миронова виразно глянула на Кудлатого.
Той рушив уперед – за ним решта. Вони оточили Васильєва.
– А за зраду ідеалів знаєш що належить? – суворо запитала Миронова.
– Піп? – Васильєв подивився на неї круглими очима.
– А ось що! – Кудлатий розвернувся і вдарив Васильєва.
Удар був сильний – Васильєв упав в один бік, а окуляри його відлетіли в інший. Він випустив авоську й розсипав продукти.
Всі чекали, що буде далі.
Васильєв став карачки й заходився шарити рукою в пошуках окулярів. Йому було важко, але ніхто йому не допомагав – його зневажали за зраду ідеалів. А Валька наступив важким чоботом на окуляри, і скельце хруснуло.
Васильєв почув цей хрускіт, доповз до Вальчиної ноги, відіпхнув її, підняв окуляри, підвівся, надів їх і поглянув на присутніх: тепер у нього одне око було кругле й велике, а друге блискало маленькою безпорадною голубою цяткою.
– Озвіріли ви! - з несподіваною силою закричав Васильєв.
– Іди ти!.. – Кудлатий штовхнув його. – А то дістанеш додачу!
Васильєв засовував у авоську розсипані продукти.
– Дикуни! – не вгамовувався він. – До пуття це вас не доведе!
Кудлатий не витримав і кинувся за Васильєвим, а той дав дьору під загальний задоволений регіт.
– Поріділо в нашому полку, – мовив Рудий,
– Зате ми одностайні, – гостро урвала Миронова.
– Будемо дружно, по-піонерському трощити сомовські пироги! – засміявся Валька.
– Усе жартуєш, – перебила його Миронова. – А ми ж про серйозне.
Вони вже йшли галасливою, строкато вдягненою зграйкою, коли зірка Шмакова побачила Маргариту Іванівну, їхню класну.
– Маргарита, – сказала вона.
– У джинсах, – завважив Валька. – Відірвала в Москві. Мабуть, на весілля подарували.
– Гайнімо через огорожу, – запропонував Рудий. – А то почне виховувати… Свято зіпсує.
– Не буду я нікуди стрибати, – сказала Миронова. – Себе поважати треба.
– Краще сховаємося і налякаємо її, – хихикнув Валька.
– Це вже цікаво, – підхопила Шмакова. Вони розбіглися хто куди.
Останньою, не кваплячись, стала за дерево Миронова.
А Маргарита Іванівна, не помічаючи нікого, веселою ходою перетнула сквер і схилилася до віконця каси річкового пароплавства.
Валька вийшов із схованки, нечутно підбіг до вчительки й голосно крикнув:
– Здрастуйте, Маргарито Іванівно!
Маргарита Іванівна з несподіванки здригнулася й озирнулася:
– А-а-а, це ти… Що в тебе за манера скрадатися?
– А ви перелякалися?– запитав Валька. – Перелякалися… Перелякалися… Дивіться, Маргарита Іванівна перелякалася, – блазнював він.
– Просто я замислилася, – відповіла Маргарита Іванівна й ніяково зашарілася чи то від образи на Вальчину безцеремонність, чи тому, що вона справді перелякалася, але не хотіла в цьому признатися.
Діти оточили її, вітаючись.
– Які ви всі ошатні, – Маргарита Іванівна роздивлялася їх. – А Шмакова ну чисто тобі доросла дівиця.
– Маргарито Іванівно, а вам подобається моя сукня? – причепилася до неї Шмакова.
– Подобається, – відповіла Маргарита Іванівна. – Хто тобі її пошив?
– Звісно хто! – із захопленням устряв у розмову Попов. – Моя матуся.
– Під моїм керівництвом, – сказала Шмакова й зло зашепотіла Попову: – Хто тебе за язика тягнув?.. А може, мені її з Москви, з Будинку моделей привезли. «Моя матуся…»
– А ти що ж, Миронова, відстаєш від усіх? – запитала Маргарита Іванівна.
– Я?.. Ганчірок не терплю. – Миронова зверхньо поглянула на своїх друзів. – Даруйте, Маргарито Іванівно, ми запізнюємося.
– А ви куди? – Маргарита Іванівна була трохи ошелешена різкістю Миронової.
– До Сомова, – відповів за всіх Рудий. – Гуляємо з приводу прив'ядання.
– Передайте йому привіт. Скажіть, що я йому бажаю… – Маргарита Іванівна замислилася. – Сомов – людина не. звичайна, не зупиняється на досягнутому. А головне, сміливий, щирий, надійний товариш.
– Влучили в ціль, Маргарито Іванівно, – проникливо сказала Шмакова.
– Отже, я йому бажаю…
– А ви знову кудись від'їжджаєте? – перебив Рудий Маргариту Іванівну.
– Хочу показати чоловікові Полєново. Він же тут іще нічого не бачив. А часу в нього обмаль, йому треба повертатися до Москви. – Маргарита Іванівна глянула на годинник. – Ой!.. Біжу. Ах, мало не забула про Сомова… – І вже на ходу вигукнула:– Побажайте йому, щоб він лишався такий, який він зараз… Усе життя такий… – І зникла.
– А з нами ніяк до Полєнова не добереться… – почала Миронова, але останні слова завмерли в неї на губах, бо вона побачила Ленку Безсольпеву.
І Ленка побачила однокласників – зупинилася мов укопана. І однокласники побачили Ленку і в захопленні завмерли.
– Перед нами історичний експонат – Безсольцева! – Вперше губи Миронової розтяглись у стриману усмішку, а голос задзвенів: – Вона прийшла по квиток!.. Вона їде!
Ленка рвучко повернулася до всіх спиною і підійшла до каси річкового пароплавства.
– Еге! – вигукнув Кудлатий. – Вона їде!
– Сила перемогла! – радісно підтримав його Рудий.
– А знаєте, що ми їй порадимо? – Миронова освітилася натхненням:– Щоб вона запам'ятала наш урок на все життя…
Валька, кривляючися, вигинаючися спиною, навшпиньки підбіг до Ленки й постукав кісточками пальців по її спині:
– Безсольцева, ти запам'ятала наш урок?
