восьминоги можуть допомогти людям.
— У чому?
— Розводити плантації водоростей і стерегти табуни риб. Будувати для людей великі “дзвони” на дні. Охороняти людей…
— Від кого?
— Від інших людей, які прийдуть на кораблях. Ми зможемо чіпляти міни до кораблів.
— Ти знаєш, що таке міна?
— Те, що приносить смерть. “Звідки він узяв про міни? — подумав Славко. — Хто йому таке наплів?” І почув відповідь:
— Люди розповіли. Це дуже цікаво. Можна убивати не по одному, а відразу багатьох…
Щоб відвернути увагу октопуса від небезпечної теми, Славко запитав:
— А ти хочеш допомагати людям?
— Так, так, так! Охороняти їх і чіпляти до кораблів міни. Бути розвідником і пастухом. Носити прилади. Знаходити щось і розмовляти з людьми. Знати, чого вони хочуть. Робити те, що вони хочуть. Не давати порад їм. Люди не мають потреби в порадах. Виконувати те, що накажуть. Ставити міни. Ставити так, щоб інші люди не знали…
Аркадій Пилипович поклав руку Славкові на плече, він теж хотів щось запитати восьминога.
— Отож ти, Мудрець, хочеш убивати людей? Чому? Ти не любиш їх?
— Люблю. Хочу робити те, що людям треба.
Славко стежив за восьминогом, спостерігав, як пульсує “лійка”, і дивувався:
“Як спрут розмовляє? Чим? Його м’язиста горлянка з дзьобом не придатна для цього. Припустімо, за допомогою “лійки”. Але тоді вона повинна бути хоча б на поверхні, а не у воді…”
Він побачив, як восьминіг підняв “лійку” над водою, і одразу виникло таке ж неприємне відчуття, як і в “дзвоні”, але значно слабкіше. Спрут утупився в нього, почав роздуватися, змінювати забарвлення. Славко почув щось таке, що зовсім не стосувалося їхньої розмови з спрутом. То були уривки зовсім сторонніх думок:
— Я не можу не думати про це!.. Не можу… Вас багато тут, дворукі!.. Краби…
Спрут зіщулився й затих. Одночасно припинилося і “свердління” в Славковій голові…
Клацнув вимикач магнітофона. Славко сховав апарат у чохол і квапливо пішов до каюти. Неймовірний здогад гнав його, змушуючи майже бігти. Він зачинив двері, повернув ключ. Тієї ж миті почувся стук. Довелося відчинити. Увійшов Аркадій Пилипович. Славко запитав:
— Ви теж помітили?
— Що?
— Його “лійка” була у воді. А ми чули слова… Та ж “лійкою” і не вимовиш складної фрази…
— Я помітив інше, — похитав головою Аркадій Пилипович.
Славко не став розпитувати, що саме помітив слідчий. Він швиденько увімкнув магнітофон. Почув шелестіння плівки в тих місцях, де мала звучати восьминогова мова, і побіг на палубу, до басейну.
Мудрець відповідав на запитання Тукала, але тої ж миті повернувся до Славка, хоча той навіть не встиг роззявити рота. “Мудрець, ти знаєш, де твої учителі? Де ті двоє?” — подумав Славко і почув відповідь:
“Не знаю. Уже казав. Не знаю”.
Люди ошелешено дивилися на восьминога. Вони не чули Славкових запитань і не могли збагнути, кому відповідає спрут.
“І все ж таки ти знаєш. Навіть, якщо вони не говорили, куди йдуть, то думали про це. Ти не можеш не знати. Чому ж не кажеш? Виходить, ти не друг, а ворог людей?”
“Друг, — відповів Мудрець. — Я не хочу завдавати людям болю”.
“Але якщо не скажеш, ми можемо не встигнути до твоїх учителів. Там, де вони зараз перебувають, — небезпечно”.
“Вам нічого поспішати. Я попереджав їх, але люди не потребують порад…”
“Це тобі сказали вони?”
“Так. І я нічого не міг удіяти”.
Славко відчув, як у нього перехопило дух.
— Ти хочеш сказати, що їх уже не можна врятувати? Вони загинули?
Люди з подивом обернулися до нього, такими несподіваними здалися їм його слова. “Так”, — відповів спрут. Славко відсахнувся, зблід, сперся на поручні. Аркадій Пилипович став на його місце і, пильно дивлячись на спрута, спитав:
— У такому разі скажи, де шукати їхні трупи?
“Нічого немає. Трупів немає”.
Аркадій Пилипович поправив окуляри, що весь час сповзали на носа. Його голос лунав суворо, вимогливо:
— Ми хочемо бачити місце їхньої загибелі.
“Навіщо?”
— Так треба. Люди зввжди так роблять. А ти ж наш помічник?
“Не знаю, де вони загинули. Знаю, що їх немає”.
— А чому вони загинули? “Пішли не туди. Пішли без мене”.
— Все ж таки, куди вони пішли? “Не знаю”.
Аркадій Пилипович замовк. Він розумів, що восьминіг чомусь не хоче розсекретити місце загибелі людей, і допит тут не допоможе. Треба було обміркувати ситуацію і знайти правильний хід.
20
Валерій плив, тримаючись за поштову “торпеду”, бо його “коня” взяв Євг. Працював і двигун скафандра. Журналіст погано пам’ятав, де знаходяться печери, більше покладався на інтуїцію. Коли побачив знайомий виступ скелі, пам’ять підказала, що треба повернути ліворуч.
З’явилися коралові скелі та гроти. Їх створили з ідеальною точністю за єдиною програмою мільйони крихітних істот. Їм не потрібні були креслення, кожен творив самостійно. Вони не мали ліній зв’язку, як люди, і все ж таки являли єдиний колектив з єдиним господарством.
“Ми називаємо це інстинктом, а не колективним розумом, — подумав Валерій. — Але річ не в назвах. У природі інстинкт цінується вище за розум. Саме він закріплюється у вигляді програм із покоління в покоління, а розум умирає разом із тілом, і природа нічого не робить, щоб продовжити його життя…”
Він кинув погляд на циферблат годинника і вжахнувся: від того часу, коли він залишив “дзвін”, минуло двадцять хвилин. Якщо Євг ще живий, то через вісім хвилин він задихнеться.
Пливти швидше Валерій не міг. Вирішив більше не стежити за годинником, а покластися на випадок.
Побачивши невдовзі темний вхід у печеру і почувши скрекотіння лічильника Гейгера, він мало не закричав з радості. Отже, це ті печери, до яких поплив Євг. Зараз Валерій не думав про небезпеку.
Він пірнув у непроглядну пітьму, почув писк умонтованого в скафандр локатора — якась перепона. Увімкнув прожектор. Стіна з наваленого каміння. Вгорі виднівся отвір, в який могла протиснутися людина.
“Торпеду” Валерій залишив на якорі, увімкнувши ультразвуковий маяк. Тільки-но поминув кам’яний завал, отвір поширшав, став схожий на коридор. Стіни майже не мали виступів, здавалося, вони грубо обтесані якимось інструментом.
Валерій наготував патрубок від кисневого апарата, щоб відразу підключити його до ко-синчукового скафандра. Не втримався, знову глянув на годинник. Залишалось чотири хвилини і… крихітна надія на те, що він помилився і в запасі є ще кілька хвилин. Потому ще підсилив яскравість прожектора. Коридор довгий, схожий на горлянку якогось довгошийого археоптерикса. Тільки тепер Валерій зрозумів, як мало в нього шансів врятувати Євга. Де він застряв? У печерах?
