приходом нових поколінь, як це видно у прихильному та співчутливому зображенні Достоєвським давно переможених мусульман у «Записках з мертвого дому» (1861). Безпроблемне включення у Толстого німців і поляків у російське суспільство в романі «Війна і мир» слугує прикладом готовності росіян поглинути білі народи імперії; однак більшість цих народів зовсім не хотіла бути поглинутою. Солженіцин із теплотою повідомляє в «Раковому корпусі» про те, що доктор Ґанґарт — росіянка німецького походження 79. Однак у цій повісті немає жодних ознак розуміння того, що місцеві азійці можуть мати якісь проблеми, які виходять за межі проблем росіян; що їхньою головною проблемою насправді є росіяни. На відміну від цього, таке розуміння пронизує повість Е. М. Форстера «Подорож до Індії». Спосіб представлення не-білих корінних народів у пострадянських російських засобах масової інформації та публічному дискурсі — це широка і практично незорана цілина, хоча великі порції інформації щотижня постачають служби новин «Reuters» і «Associated Press» 80.
Коли в XIX ст. на Заході став звучати дедалі переконливіший голос Росії, її великі письменники доводили, що вся імперія — це Росія і що народам, які проживають у межах цієї імперії, призначено долею залишатися частиною Росії. Засобами літератури було словесно присвоєно значну частину неросійської території і було придумано традиції, які робили околиці імперії так само беззаперечно російськими, як і Москва. У самій Росії і в інших країнах почала формуватися думка, що Росія — країна без природних кордонів, що вона просувається вперед тільки для того, щоб себе захистити і що її експансія має позитивний цивілізаційний вплив. Починаючи від «Кавказького бранця» Олександра Пушкіна (1822) та «Севастопольських оповідань» Льва Толстого (1855–1856) і закінчуючи повістями «Далеко від Москви» Василя Ажаєва (1948) і «Вгамування спраги» («Утоление жажды») Юрія Трифонова (1963), російська культура переконувала російські маси та західні еліти в тому, що Москва на законних підставах управляє територіями від Бреста до Владивостока та від Карелії до Чечні. Русифіковані місцеві еліти, російські колоніальні поселенці, радянські спортивні команди та армійські хори представляли перед іноземцями однорідний російський народ.
Російський колоніальний задум і тривоги та слабкі місця імперії були виразно (якщо не навмисно) зафіксовані в першому куплеті гімну нині неіснуючого Радянського Союзу:
Цей текст — класичний зразок «винаходу традиції» — поняття, яке досліджували Девід Кеннедайн (David Cannadine) та інші науковці у Західній Європі. Прикметник «великий» («великая») стосується Руси, але не інших етнічних груп. Дається до розуміння, що принаймні частково велич Руси зумовлена тим, що вона об’єднала всі ці окремі народи, які повністю задоволені своєю належністю до СРСР. Це, безперечно, поглиблює рану: Русь звеличують за агресію щодо сусідів. Крім того, гімн неправдиво запевнює, що ці сусіди задоволені своєю другорядною роллю в союзі. Як уже вказувалося, термін Русь має низку значень і може означати як Росію, так і всіх східних слов’ян. Гімн дозволяє українцям і білорусам бути причетними до величі, проте лише як дрібнішим складовим Руси. У гімні наголошується на остаточному характері цього союзу і, неявно, на вічності величі Росії. «Дама протестує надто сильно» («The lady doth too much»). Колоніальне виховне значення тексту гімну відповідає завершеності політичної формації, яку він підтримує. Гімн було затверджено в 1944 році, коли Радянський Союз був напередодні перемоги над нацистською Німеччиною і захоплення великих територій у Центральній і Східній Європі. СРСР розпався у 1991 році, але виховне значення гімну все ще актуальне. Пітер Форд (Peter Ford) висловив думку, що «як для лібералів, так і для консерваторів майбутнє [Росії] є центральним і важливішим за майбутнє країн, які з нею межують і які колись утворювали російську імперію, а пізніше — Радянський Союз» 82.
Урі Раанан (Uri Ra’anan) зауважив, що російська національна ідентичність була пов’язана з імперією, тоді як ідентичності англійців і французів розвинулися тоді, коли імперії вже були невиразною згадкою 83. Коли тодішній прем’єр-міністр Росії Євген Примаков сказав у своєму виступі перед сибірськими губернаторами 15 січня 1999 року, що «ми [росіяни] втратили Радянський Союз», він стисло висловив одну з idees recues російської історії 84. Така залежність від імперії допомогла встановити ієрархію цінностей у російській літературі, а літературі дала змогу використати політичну потугу імперії як трамплін для стрибка, що привернув увагу світу. Після Толстого та Достоєвського безліч дрібніших письменників і вчених ткали матерію міжтекстуальності (intertextuality), зміцнюючи центральні положення російського культурного проекту: її уявного оборонного, а не аґресивного характеру, її унікальної глибини та її спроможності стійко переносити удари і несправедливість долі, клімат і зло, завдане Іншими.
Після деколонізації і дедалі чіткішого усвідомлення траєкторії імперіалізму потреба в імперському самоствердженні пішла на Заході на спад, але в Росії вона все ще сильна. Росіяни зберегли схильність до історичних розмірковувань, у яких Росія посідає центральне місце 85. Дискурс сили в Росії постійно сприяв дотриманню правила «першості Росії». Політолог Володимир Пастухов твердить, що розвиток російської імперії весь час відбувався радше революційним, ніж еволюційним шляхом, і що період процвітання починається після глибокої кризи. 1990-ті роки є частиною цього циклу. На думку Пастухова, Росія залишиться імперією, хоча, ймовірно, в дещо зміненому вигляді 86. Влітку 1998 року в журналі «Огонек» з’явилася стаття про запізнілий похорон царя Миколи II. Журналіст Аркадій Соснов запевняв своїх читачів, що цей похорон був «подією № 1 в усьому християнському світі» 87. Автора статті дуже засмутив той факт, що росіяни приділили недостатньо уваги події, яка прикувала увагу решти світу. На відміну від редагованих заяв відомих осіб Росії, стаття в «Огоньку» була випадковою і нецензурованою і зверталася до таких особливостей мислення, які, на думку автора, були поширені серед обивателів. Розрахунок був правильний: у наступних номерах журналу не було лавини листів із зауваженнями, що мало хто в неросійському світі звернув велику увагу на останню подорож Миколи II. Саме такі особливості мислення, які виявляють статті на зразок вказаної в «Огоньку», зумовили творення та інтерпретацію російської літератури.
Розгляньмо телевізійне звернення президента Єльцина від 31 серпня 1995 року, присвячене початкові нового навчального року. У ньому було віддано шану жертвам сталінізму у такий спосіб: «Не можна забувати про те, що Комуністична партія зробила Росії, скількох офіцерів [курсив автора], учених, інтелектуалів і селян було знищено» 88. Згадування про «офіцерів» як про головну категорію в переліку тих, хто заслуговує на посмертну шану, фактичне розміщення військових на першому місці свідчить про таксономію, яка відображає типово російське ставлення до військових як до пріоритетної категорії суспільства. З цього можна зробити висновок, що Російська Федерація продовжує бути армією з країною, а не країною з армією. Мимовільно Єльцин висвітлив роль, яку відіграли військові у формуванні російської ідентичності та ідентичності Інших. Присутність військових серед героїв російської літератури належала до тем, яких не торкалася російська літературна критика. Якби з п’єс Чехова та романів і повістей Достоєвського і Толстого усунути героїв з військовими титулами, їх сюжет розвалився б.
Близько двох століть тому російський письменник Н. І. Греч писав: «Можна впевнено заявити, що наша мова перевершує всі сучасні європейські мови» 89. У статті покійного Дмитра Лихачова, опублікованій 1945 року, він закликав до створення цілої бібліотеки досліджень, які засвідчували б блискучі початки російської держави 90. Цьому завданню він присвятив значну частину своєї професійної діяльності, спираючись на імперські цінності Росії. Наприкінці XX ст. Лихачов міг похвалитися тим, що йому вдалося досягти своєї мети. Нині існує ціла бібліотека праць, які доводять, що Давня Росія, яка перейшла в Московську державу, мала багату культуру, була великою та єдиною країною. Праці, опубліковані Лихачовим і його послідовниками, послаблюють можливості національних меншин довести своє власне окреме походження на територіях, оголошених Російською Федерацією своїми. Подібно до того, як це сталося із західним вченням орієнталізму, внаслідок діяльності Лихачова було створено авторитетний набір академічних книжок і статей, які закарбовують у російській і західній пам’яті велич Россії. Такого можуть досягти лише імперії.
