Трубадури імперії: Російська література і колоніалізм

статтю театральним п’єсам про Богдана Хмельницького — керівника українського повстання. У вересні та жовтні 1939 р. «Правда» та інші газети неодноразово публікували карти поділеної Польщі, на яких території по річку Віслу позначалися як «Західна Україна» та «Західна Білорусія». Традиційним для російської історіографії було подання Польщі як колючки в слов’янському тілі (через належність поляків до римо- католицької церкви) і заяв, що польська ідентичність була тільки спотвореною білоруською та українською ідентичностями. Такі погляди активно пропагувалися в XIX столітті, коли Польща не існувала як незалежна політична одиниця, і вони дуже впливали на погляди Заходу на Росію та Польщу 60. У 1939–1941 роках ці думки знову випливли на поверхню в російській радянській пропаганді.

Протягом вересня, жовтня та листопада 1939 р. в «Правде» друкувалися вірші й оповідання українською й білоруською мовами (Це єдиний відомий мені виняток із правила, згідно з яким усі статті в «Правде» мусили публікуватися російською мовою. — Ева Томпсон). Явно пропагувався союз між східнослов’янськими народами Росії, України та Білорусії. У «Литературной газете» від 15 листопада у вірші білоруського поета Пятруся Бровки йшлося про «панський батіг» і «панське ярмо», які вже не загрожують Білорусії. Автор заявив, що його народ хотів приєднатися до «Червоної Москви». «Польські пани мають зникнути» — такий висновок цього вірша. У вересні 1939 р. в Москві відкрилася «декада білоруського мистецтва». 17 вересня 1940 р. «Комсомольская правда» надрукувала поему Якова Хелемського «У вересні» [ «В сентябре»] про білоруського сироту, який після приходу радянських військ зміг вчитися у білоруській школі. «Правда» та інші радянські газети і журнали друкували статті про українського письменника Коцюбинського — «друга Горького» — та українських новелістів Стефаника й Мартовича («Правда» від 17 вересня та 4 жовтня 1939 p.).

Протягом часу радянського вторгнення з Радянського Союзу до західної Білорусії було надіслано 28 редколегій газет і журналів, які зайняли приміщення місцевих видань ⁶¹. Ці групи російськомовних осіб могли перекладати російську пропагандистську пресу місцевими мовами й допомагали артикулювати погляди, які могли б слугувати інтересам Москви. Водночас для шкіл Західної України було надруковано 7 мільйонів нових підручників. У одному тільки Львові до шкіл з російською мовою викладання було направлено на перенавчання 12 тисяч партійних активістів («Правда» від 11 жовтня та 4 грудня 1939 p.). «Литературная газета» від 26 жовтня повідомила, що польська цензура у Львові унеможливлювала продаж у книгарнях правдивих підручників із суспільних наук, але радянські власті усунули цю перешкоду, і ці книжки стали загальнодоступними. У цій самій статті повідомлялося також, що у Львові відкрилася російська книгарня з книжками для дітей. «Правда» від 8 серпня 1940 р. написала, що за часів, коли Білосток був під польським правлінням, його публічна бібліотека мала 22 тисячі книжок польською мовою; тепер вона налічує 60 тисяч книжок «російською, польською, білоруською, єврейською та іншими мовами». Варто зазначити, що на час польського вторгнення в Білостоцькому воєводстві проживало 1 004 370 етнічних поляків, 162 912 польських євреїв і 119 392 білорусів. У самому Білостоці національний склад населення був такий: 39 602 євреїв, 35 832 поляків і 1 358 осіб іншого національного походження 62.

У газеті «Правда» від 6 лютого 1940 р. А. Авдєєнко та С. Шухмін писали про польських робітників, яких обрали до заводської ради в Білорусії і які тоді відмовилися брати на роботу нових робітників, оскільки не хотіли наймати білорусів. З цього виплаває, що поляки були націоналістами і поганими людьми. 19 лютого ті самі автори опублікували статтю, в якій засуджувалися «тисячі власників крамниць, паразити старого Львова, які почали гарячково спекулювати… але ненадовго». «Правда» від 24 березня 1940 р. навела опис «святкування перемоги визволеним білоруським народом». 27 березня 1940 р. у Львові відзначали «свято визволених народів».

«Правда» від 28 жовтня 1939 р. зазначала, що «протягом 600 років Західна Україна стогнала під ярмом польських панів… і катів», натякаючи, очевидно, на те, що настала пора розплати. Дж. Т. Ґросс у своїй книжці про радянське вторгнення наводив приклади того, що заохочення до насильства було невід’ємною частиною політики Радянського Союзу на окупованих територіях і того, як це допомагало йому зміцнити свою владу в цьому регіоні ⁶³.

Радянська преса використовувала той факт, що в Польщі було мало фінансованих державою українських, єврейських і білоруських шкіл. Радянські власті відкривали такі школи невдовзі після вторгнення, однак, як скоро виявили українські та білоруські націоналісти, ці школи не були елементом справжньої українізації. Як тільки польську владу було остаточно ліквідовано і радянська влада стала почуватися безпечнішою, акцент змістився до російського націоналізму 64. У вересні, жовтні та листопаді 1939 р. в радянській російськомовній пресі підтримувалася впевненість у собі українців і білорусів, проте вона подавала також інформацію про збільшення кількості опублікованих і розповсюджених книжок і підручників російською мовою. Оскільки на цих територіях росіяни практично не проживали, то зрозуміло, що завданням цих книжок було підвищення рівня користування місцевого населення мовою метрополії, а також прискорення денаціоналізації білорусів та українців. До того ж російська радянська преса постійно плутала росіян з українцями та білорусами; іноді висловлювалася думка, що українська та білоруська мови — це діалекти російської. П. Лідов у «Правде» від 19 жовтня 1939 р. скаржився, що в панській Польщі, «у Бєльск- Підляському повіті Білостоцького воєводства [який становив частину Польщі до і після Другої світової війни та був переважно польським за складом населення як тоді, так і наприкінці XX століття,] не було жодної російської та білоруської школи». Це нарікання було справедливим стосовно білорусів, але навряд чи стосовно росіян, які в тих краях практично не проживали. «Правда» часто згадувала про «кровне братерство» між росіянами, білорусами та українцями, але не включала до цього переліку не менш слов’янських поляків. Мабуть, для тих, хто формував політику радянської російської держави, «кровний зв’язок» був значно менш важливим від імперських міркувань. Оскільки поляки орієнтувалися на Захід, їх не включили до так званого «кровного братерства». «Правда» нарікала, що як царський уряд, так і «панська Польща» докладали зусиль, щоб роз’єднати росіян і білорусів. У номері «Правды» від 16 листопада 1939 р. закликалося до «усунення національних суперечностей, умисно створюваних політикою польських панів». Справді, і царський, і польський уряди боролися з українським і білоруським націоналізмом. Оскільки поляки також мали імперські прагнення, вони намагалися запобігти білоруському та українському сепаратизмові, і їхня політика не ставила за мету посилювати націоналізм серед національних меншин.

У 1939 р. пропагандистська кампанія, спрямована на русифікацію Західної України та Західної Білорусії, була ще порівняно м’якою, ймовірно, тому, що український націоналізм ще не був повністю придушений і польська меншина все ще відігравала досить істотну роль. Коли В. Суботін обговорював питання реорганізації судової системи в Західній Україні та Західній Білорусії, він визнав, що, хоча судові засідання велися білоруською чи російською мовами, у містах потрібно було шукати перекладачів, які б знали польську мову 65. У «Литературной газете» від 26 жовтня 1939 р. П. Павленко оголосив, що у Львові відкрилася російська книгарня з особливо великим вибором дитячої літератури. С. Трегуб у газеті «Правда» від 8 серпня 1940 р. писав про «імперський польський чобіт, який топтав білорусів, євреїв і росіян». П. Лідов у «Правде» від 16 квітня 1940 р. згадував про «польську окупацію Гродна», тоді як у «Правде» від 17 вересня 1940 р. (у річницю радянського вторгнення) він назвав Гродно «древнім російським [русским] містом», — ще одне умисне змішування білоруського з російським. Л. Толкунов висловлював подібні погляди у статті про «визволення» Гродна, опублікованій у «Правде» від 17 липня 1944 р. Михайло Тардов у «Правде» від 28 листопада 1940 р. опублікував статтю про російський драматичний театр у Києві.

Наприкінці 1939 р. почали з’являтися статті з пересторогами проти української та білоруської культурної відмінності. 1 грудня 1939 р. Степан Тудор засудив у «Правде» українську незалежність. Він звинуватив українців у тому, що для досягнення своєї мети вони використовували «фізичний і моральний тероризм», включаючи терористичні замахи, саботаж на робочих місцях та соціальний бойкот. Вони, за словами автора статті, співпрацювали з польською поліцією, переслідували дітей лівих лідерів та усували книжки пролетарських письменників із шкіл і бібліотек. Центром цієї націоналістичної діяльності був журнал «Вестник» (зверніть увагу на російське написання) та додаток до нього для молоді «Накануне»; його варшавське видання «Ми» та католицьке «Дзвони». Названо низку українських авторів, котрі, як було написано в «Правде», виявляли націоналістичні тенденції: Євген Маланюк, О. Ольжич, Б. Кравців, Ю. Липа, Ю. Клен, Л. Мосендз, У. Самчук, Ю. Косач та інші.

У архівах Інституту Гувера зберігаються сотні документів і свідчень людей, що уціліли, які свідчать про те, що пропаганда в пресі проти поляків дала бажаний результат. Окремі із цих свідчень перекладено на