В літо 417-е
Валлій, конунг візиготів аквітанських, зібрав усе полчення своє й повів таку мову: «Непереможні готи! Хоч би куди ви спрямували стопи свої, від далекої полуночі до країн полудневих, ви всюди прокладали-сте дорогу собі своїм оружжям. Ніщо не спиняло вашого врочого ходу: ні землі, ні студінь, ні жар, ні гори, ні ріки, ні хижі звірі, ні навіть велелюдні хоробрі племена. Та ось що ми бачимо сьогодні: венеди, галли й словіни посміли нападати на нас із тилу, тоді як римляни загрожують у чоло. Від вас, хоробрі можі, залежитеся тепер, на кого з них підіймати нам оружжя своє. В перемогу вашу я вірю — вона буде. Але чи личить полчитися й гаяти час на лякливих римлян? Чи не ліпше обрати вам ворога, достойного вас?»
Але візіготи так і не зважились сполчитись проти західніх слов'ян.
В літо 418-е
Закоторилася прями земля слов'ян іспанських: венеди повставали проти галлів, галли йшли супротиву словін, а словіни нападали й на тих і на сих, і велії стогони стояли докруги, і брат ішов на брата й криваві ріки потекли межами.
В літо 419-е
Не знаючи, що йому чинити га як дотримати слова, даного імператорові Гонорію, готський конунг Валлій оманою полонив одного з жупанів вінедських, ім'ям Предівой, і послав його в Рим, нібито як ратний і взяток на полі бороні. В Римі почалися радісні свята. Гонорія вшанували героєм і побідником словін, галлів та венедів. Конунг Валлій також був уславлений переможцем, хоч і не схрещував оружжя зі слов'янами іспанськими.
В літо 420-е
Пруги[4] велії найшли на землю Руську від Галлії Карпатської до самого Дніпра, й на землю Деревську, й на Сіврську, й на Луги такоже, й був голод чорний, й прийшла чума з країн полудневих і всхідніх, і забрала многі животи.
Того ж літа переставився перський цар Єздегерд, і зітхнули греки й грузини іберійські, й тепер вірмен опосіли греки, й заплакало старе, й мале, й дитя в материній утробі, кленучи Теодосія та Пульхерію.
В літо 421-е
Над царем-городом Константиновим зійшла зоря вітлеємська, показуючи опахалом на край полунічний, і вбоялися греки, й рікли, що зла слід сподіватися з тих країв. І стояла зоря сім ночей, і вдруге вбоялися греки, й почали чистити полки свої від гунів[5], і готів, і від інших варварів, і стали брати їх не як спокон вік старих, разом із вождями та воєводами, а вокрім, подушно й полично, щоб не припустити вдруге такого лиха, яке вже бачили стіни константинопольські літа божого 400- го, коли на небі такоже стояла опахата зоря.
В літо 422-е
Був знову квітний, і знову так само тепло й весело починалася весна, та відтоді минуло десять літ, багато чого змінилося й у житті, й у природі, й поміж людей, одні народились, інші переселилися в потойбічний світ, у незнану країну предків. Богдан упізнавав і не впізнавав свій рідний маленький Київ город, і єдиний, хто лишився таким самим, була мати, княгиня Рада.
Батько пішов у зелений ірій пращурів. Тепер Богдан був уже не княжичем, а князем землі Київської й повноміжним осподарем усіх її ланів, і річок, і лісів, і гір, і всього, що в них було живого й мертвого.
Звістку про вітцеву смерть принесли йому купці-гречники аж у самий царів город Константинополь, де Богдан прослужив дев'ять років у варварських тагмах імператора, досконало вивчивши всю військову технітарію ромеїв, усі їхні хитрощі й стратегії, заживши собі слави невразимого й непереможного скіфа, бо ніхто, вийшовши йому супротиву, не зміг ще викрутитись од його меча, ножа, сулиці або кия.
Й Богдан таки здебільшого бився києм.
То була важезна дубиняка, обкована з усіх боків залізними смужками, втикана гострим зуб'ям тригранних бронзових шипів. Того кия не кожен міг і підняти, в Богданових же руках він крутився змієм, і лихо було тому, хто трапляв на дорозі шаленого «скіфа».
Богдана в імператорській тагмі ніхто не любив, і то через усім зрозумілі заздрощі, зате всі боялися й шанували, бо нікому не хотілось першому вступати в бій, попри всі на світі накази та бичі; «скіф» же йшов уперед сам, добровільно викликаючись на герці.
Дружив Богдан лише із своїми — Бориславом та Вишатою, які пішли з ним і за море й намагалися бути завжди попліч свого зверхника й улюбленця. Й се надавало Богданові ще більшої сили й зваги, бо Вишата в будь-яку мить міг прислужитись йому своєю могутньою рукою, що мало чим поступалася Богдановій, а Борислав, хоч і слабший, завжди виручав товариша де мечем, а де й хитрістю.
Борислав хвацько гуторив і грецькою, й латинською, й фрязькою, й готською мовами, що були в ужитку в тих варварських тагмах-полках імператора, Вишата ж мало коли вдавався до мови, навіть рідної полянської, здебільша обходячись і так. У свої двадцять шість літ він став ще кремезніший, але на зріст не вдався. Борислава ж вигнало вгору, гнучкого й жилавого, мов тернова жердина. Богдан був такий увишки, як Борислав, і кремезний, як Вишата. Мечники в тагмі так і звали їх: Здоровий скіф, Довгий скіф і Куций скіф, хоч кожен з них мав, певно, своє ім'я. Та, по-перше, так зручніш, а по-друге, хіба запам'ятаєш ці незбагненні скіфські імена.
