княжич... Ми з тебе доброго косака зробимо. Хочеш?
Богдан, похиливши голову, мовчав. Сей здоровенний лугар ще не знає всього, не знає, що він, Богдан, заколов учора вночі їхнього зверхника, хоч і мріяв шукати слави саме серед осих веселих людей із косами за вухом.
— Братове! — гримнув до товаришів отаман. — Чи чули сте? Маємо нового косака. Зветься Богдан Гатило. Хай усі відають, як сей отрок дубовим гатилом потрощив голови ворогам землі Руської! Богдан Гатило! На сьому бути! Гатило!
Се слово сподобалося всім, і кожен підходив, аби ближче подивитися на хлоп'яка, який стояв оддалік і мовчки тупивсь у землю.
— А ти не бре? — раптом прискалив око кремезний отаман.
— Хай покарає мене Морана, хай упаде мені Пек на голову! — скоромовкою заприсягнувся Борислав.
— Тоді на сьому й покладемо! — сказав останнє слово косацький отаман.
Але Богдан ще не сказав свого слова.
Обідали всі гуртом. Лугарі сиділи круг багаття, кожному дісталося по доброму шматку смаженої лосини, й кожен, перш ніж уп'ястися в неї зубами, відривав найкращий кусник і кидав у жар, урікаючи своєму захисникові. Згадувано було й Білого Бога Дажбога, що зветься Сонцем; і вітця його Соварога, який правує небом і землею і був уже тоді, коли в світі ще нічого не було; й саму Землю-матір, що її дехто прозиває Ладою, бо дає лад і людям, і тварині, й усякому зелові; й Перуна, котрий мече блискавки, й Перунових духів; і весняного Дажбога Ярила; й чотириголового Дажбога Світовида; й семиголового Дажбога Сімаргла; і холодноруку Морану, котра відбирає в чоловіка життя; й Цура з Пеком, що живуть у вогні земному й підземному; й русалій, водяників, лісовиків та домовиків, без яких не ступиш і кроку, й навіть упирів та вовкулаків, бо не знаєш, де будеш узавтра, куди зверне твоя нога й звідки слід чигати небезпеки.
— А Мокошу забули? Хай береже косаків од гріха, іже речеться ручний блуд. Бо в косака зроду-звіку нема й не було жони, ні лади-любки, а сил багато є й руки суть великі. Тож хай береже нас од гріха. Їж, Мокошо!
І почалося загальне трапезування.
Після обіду пішли напувати коней, тоді дехто покликався на влови, інші латали ногавиці й гуні, дехто лагодив кінську збрую чи оружжя.
Вечеряли свіжовпольованими дикунами та косулею. Перед смерком же в стан заблукала сива відьма. Вона ворожила косакам на руці й передрікала їхню долю. Косаки сприймали її слова цілком серйозно й дякували, хто чим спроможний, і нарікали нові жертви своїм богам та богиням.
Вістусі дали добре попоїсти, й вона сіла гріти старі кістки біля вогнища. Тоді згадали про новоявленого косака Богдана, й не тому, що він був княжичем, а через те, що вславився як Гатило.
Відьма взяла хлопцеву дісницю й почала розбиратися в заплутаній лінії його життя. Говорила й про зелений бір, і про холодну воду, й про перемоги на боронному полі, й про дівчину чорнокосу, й про синьооку, й про славу ловчу, й про перестріт на роздоріжжі, закінчила ж так:
— А вмреш од жони, яку залюбиш. Умреш, коли трісне тятива твого лука.
В Богдана по спині полізли мурахи. Він широко розплющеними очима дивився на стару вістунку, яка, повідавши його долю, смачно вминала розімлілу дичатину. Коли вогонь згас і в таборі настала тиша й темрява, княжич тихо витяг з тулії свого новенького лука й замахнувся, щоб пошпурити його якнайдалі від себе. Хоч би там що було з усіма отими жонами, зате лук викине, свою наглу смерть.
Але, замахнувшись, передумав і почав розв'язувати тятиву. Адже вона може лопнути й сама по собі, просто перетліти й лопнути, й ворожіння старої вістухи збудеться. Зубами й нігтями насилу розв'язавши тугу тятиву, він кинув її в потік. Тепер се вже не тятива, а просто шматок турячої жили, й слова відьми не збудуться. Закинув Богдан і тернове лучище, лише потому спокійно ліг спати...
Уранці, коли косаки зібралися в дорогу, Богдан сказав отаманові:
— Пійду в греки.
Вони стояли на битому Соляному шляху — малий отрок на сірому жеребці й загартований у січах отаман із довгим оселедцем чуба, що визміювався з чорного смушкового клобука поза праве вухо. Отаман ані слова не сказав Богданові. Вже все знав про нього, геть усе: що той женихався до нежинської княжни Ясновиди, й що вбив у сутичці князя Юра, й що тепер іде шукати слави. В іншому випадку косацький отаман просто б одляскав отрока, та в його вічу той отрок заслуговував на шану — то був не звичайнісінький князюк, пихатий і розбещений волостю, а рівний йому й товаришам його між Богдан Гатило.
На взбіччі Соляного шляху стояла валка возів, що прямувала з далеких сіврських Холмів. Гречники їхали в Ольбію по сіль і в Києвому городі вчора дізналися про смерть лугарського кошового Джюрджя.
— Стережися мести, — тільки й сказав отаман Богданові й нахилив корогву вперед: — Потягнімо, браттє!
Їм треба-таки було до городу Києвого, мали йти на весілля, потрапили ж на похорон, та ще й кошовий поклав голову не в чесній січі з ворогом, а в сутичці за жону.
Косацькі коні збивали копитами куряву й віддалялися на полуніч, а юнак стояв і понуро дивився їм услід. Щирий луганський сікун припав йому до душі, Богдан охоче лишився б у його чоті, більшої слави ніде не заживеш, як серед відчайдушної братті сіроманців-лугарів, але отаман сказав: «Стережися мести», — й се була жива істина, від якої на душі ставало трохи лячно й холодно. Там, у хвості гречнинської валки, походжав ще один лугарський княжич — Годечан, брат уперше Джюрджеві, й хоч він був років на шість чи п'ять старший за Богдана, та лякатись його не хотілося: Годечан видавався якийсь худорлявий і кволий, наче стеблина степового маку, та й не знав він, що вбивець його брата тут-таки, поряд. Однаково ж косацький отаман, певно, мав на думці саме княжича Годечана.
Валка готувалася в дорогу. Ґречники запрягали в ярма полових круторогих волів і чекали наказу рушати. Богдан зі своїми хлопцями стояв край дороги й дививсь на переднього. Той нарешті вклонився на всі чотири сторони й, голосно проказавши: «Світовиде, не забудь нас у дорозі», — махнув рукою. Ґречники загейкали и потягли своїх круторогих з узбіччя на шлях.
Богдан ударив жеребчика поробошнями в живіт і погнав поперед валки на полудень. Він вирішив іти з гречниками до самої Ольбії й вже там, човнами чи як приведеться, їхати в ромейську столицю, цар-город Константинополь.
Лишивши валку на .добрий час[3] позаду, він махнув до своїх и заглибився в ліс. Дерева тут стояли негусто, й коні йшли навмання, обминаючи завали та кущі. Борислав, наздогнавши Богдана, крикнув:
— Гатиле!
Богдан смикнув повіддя. Се назвисько вразило його.
Він уже й забув про нього, та ось Борислав Борич нагадав учорашнє, й хлопець іспідлоба всміхнувся. Борислав з Вишатою під'їхали вкруп.
На взліссі несподіваний гук розітнув тишу:
— Хто йде?
Хлопці похапалися за мечі, але не спинились.
— Хто йде? — ще гучніше спитало їх з-поза дерев.
Борислав одгукнувся:
— Ми! Свої!
Вийшли на відкрите. Там стояло троє можів. Одного з них Богдан упізнав, решта були незнайомі. В руках у кожного бринів напнутий лук. Богдан, міцніше стиснувши сулицю, приготувався до нападу. Троє проти трьох, але тамті могли кожну мить вистрілити. Й Богдан уперше пошкодував за своїм луком. Коли ще та тятива лопне, а тут би згодилася, таки згодилася б... Вишата, стоячи за товстим деревом, поволі діставав із тули лук, а Борислав уже давно був напоготові. «Троє проти трьох», — майнуло ще раз Богданові, й він поволі торкнув коня. Та Годечан опустив свій лук і зняв стрілу.
— Се ви єсте... А ми смо думали...
Всі шестеро попрямували на шлях. Валка гречників уже наближалася, було видно передню пару сивих
