— А Великого князя нема!
Поряд, знявши мідного шолома, тупцювався Борислав. Побіч нього сопів Вишата. Всі сподівались побачити Рогволода й тепер були ніби розчаровані.
— Гордує, — неприємно посміхнувся Борислав. Богдан віддав коровай Вишаті й скочив на коня. Ворота він промайнув в одну мить і спинився тільки біля самісінького княжого терема. На ґанку стояв хлопець у довгій сорочці, підперезаній мотузкою.
— А що князь Великий робе? — спитав у нього Бощан.
— Пощо тобі князь? — жваво всміхнувся отрок у сорочці.
— Прийшов єсмь запитати в нього, чи здоровий!
Хлопець мугикнув щось незрозуміле й шаснув у терем, а трохи згодом виглянув у вікно. Прискакали Борислав із Вишатою й стали з обох боків.
— Ти хто єси? — не тямлячись од образи, гукнув до отрока Гатило.
— Харя, — відповів той, нахабно посміхаючись.
— Скажи своєму князеві, що Богдан повернув з ополчення!
— Я-м не челядин, щоб гасати. Як ти єси такий нетерплячий, то збігай сам.
Богдан рвонув коня, не знаючи, що робити від сорому, та в сю хвилю з дверей вийшов опасистий між.
— Княже, — тоненьким голосом погукав він Гатила. — Великий князь Рогволод просе тебе до хорому.
Київський володар перезирнувся зі своїми вельможами, Борислав зневажливо стенув плечима.
— Ходім, коли просять.
Богдан, стиснувши зуби, зліз додолу й передав повіддя Вишаті. Борислав зробив те саме, й вони вдвох увійшли повз опасистого до хорому.
— Сюдою, — показував той у півтемряві сіней. — До сієї світлиці, до сієї.
Вони ввійшли в низькі двері. Світлиця була простора й безлюдна. Попід стінами тяглися лави, вкриті вовчими шкурами та ведмеднами. Середину займав довгий дубовий стіл із перехрещеними ніжками.
— Коли сте вмучені дорогою, то сідайте чи влягайте на лавах, — сказав опасистий.
Богдан придивився до нього. Вбраний був чоловік у гарно поцяцьковану гуню, з-під якої визирав поділ білої лляної сорочки, теж змережаний, на ногах мав міцні поробошні, навої ж, обтелесавши всю литку, були хрест-навхрест поперезані червоним шнур'ям.
— Ти хто єси? — спитав Богдан.
— Твій дядько, княже, — відповів гладун.
— Єутихій? — недовірливо поспитав Гатило. — То ти єси такий старий і гладкий? А ти не лжеш?
Єутихій ніяково стенувся.
Богдан підійшов до нього, безцеремонне розстебнув йому комір гуні й смикнув за вузенький ремінчик сириці, що виснув Єутихієві з шиї в пазуху. З пазухи вислизнув чималий срібний хрест. Київський князь потримав його гидливо двома пальцями й кинув.
— Рекли можі, що ти-с хрестатий, а я-м не йняв їм віри. Виходить, правду рекли?
— Правду, — знічено мовив Єутихій. Він поводився, мов на шкоді впійманий отрок, дарма що був удвічі старший за Богдана.
Богдан повернувсь і пішов до вікна, зашибленого великими платівками слюди. Тоді повернувся й ще раз кинув оком на батькового двоюрідного брата. Поряд ще й досі стовбичив довготелесий Борислав, і кумеднішої пари годі було й вигадати: Єутихій сягав тому ледве до плеча, зате здавався вп'ятеро гладшим. Лють вивітрилася з Богдана, лишилась тільки гидливість. Єутихій стояв посеред світлиці, широко розчепіривши товсті ноженята в поробошнях, і ввесь масний вид його рясно вкрився потом. То це для такого перегодованого кнура дід пильнує свій стіл?
— А де ж Великий князь? — поспитав Богдан. Єутихій розгубився.
— Отець... він... Його...
Богдан голосно засміявся. Великий князь Рогволод умисне ховається десь у хоромі, й сього слід було сподіватися. Стало по-справжньому смішно — істину речуть, ніби старі люди на схилку літ починають нагадувати дітей. Він підійшов до двоюрідного дядька й тицьнув пальцем у груди:
— А ти Великим князем скоро станеш?
Той усміхнувся по-немовлячому щиро.
— Не відаю, княже.
— Як то? — скинув брови Богдан. Тоді махнув Бориславові: — Йдімо до коней, болярине.
А ввечері до тієї світлиці напхалося повно люду --то була шанувальна трапеза. Прийшов нарешті й Великий князь. З'явився з бічних дверей, худий і чорний, а білі вуса й біла чуприна, що звисала йому аж з- поза лисини тоненьким оселедчиком на чоло, здавалися наклеєними.
Він з погано прихованою ворожістю глянув на Богдана й неспокійно заворушив рудуватими на кінцях вусами, й той насторожений погляд молодий князь ловив потім на собі цілий вечір.
— Сідай отут, княже, — рипучим голосом проказав старий, умостившись на покуті, — по праворуч од мене. Ти сьогодні єси витязь.
І ті слова можна було розуміти як шану, коли б не лихий блиск у дідових вилинялих очах, що позирали з-під білих брів.
— А так, а так, — підхопив слова Рогволода велій болярин Ждан. — Один головою наклав, і другий наклав, а Гатило, бач, повоював ясичів і полону тобі привів, Рогволоде.
Гості всідалися весело й гамірно. Стіл аж гнувся од усяких страв та дзбанів з медами. Дехто, не чекаючи, наливав собі в блискучий глечаний полумисок і, прицмокуючи, куштував настояного на духмяному зіллі міцного питва. Дехто навіть посягав рукою до ще не торканих ягнят і підрум'янених поросяток, бо княжої чари не швидко діждешся.
Богдан сів о праву руку Великого князя й почав дивитися на гостей. Тут були переважно Рогволодові веліможі, багатьох він знав на ймення, декого тільки на вид, а були й геть незнайомі. Він сам до себе всміхнувся. Нічого дивного, майже ж десять років блукав іноземлями, шукаючи слави.
Біля Богдана вмостивсь Єутихій, і з тієї хвилі київського князя почали брати чорти. Гладезний куценький «дядечко» сопів і шморгав носом, від нього тхнуло потом і ще якимись гидкими чадищами. Богдан одсунувся трохи, та опецькуватий спадкоємець великого столу присунувся знову.
За Єутихієм возсідав величний Ждан, по ньому йшла решта князів та веліїх боляр, і що далі, то їхні достойності меншали. По ліву руч од Великого князя мостилися менш значні люди. Серед них Богдан помітив ніби зібгану поставу Морятина. Між нарочитий, зустрічаючись із Богдановим поглядом, опускав очі, й се Богдана страшно дивувало.
Великий князь підняв повну чару, велику й важку, мідну, зокола ковану сріблом і золотом, і надпив. Потому подав її Богданові. В світлиці запала мертва тиша, та Рогволод не проголосив жодної здоровниці. Всі заперезирались, подивовані й розгублені, та з сіней полинула пісня. Співали діви, як і вдень, славили князя на білому коні, й Богданові трохи попустило.
Кравчий з-поза спини долив надпиту Великим князем чару, Богдан підняв її й вихилив до дна. Хай би там що, але слід триматися звичаю, лишеного дідами й прадідами.
Чара пішла далі, й Богдан подумав: «Добре, хоч після сього слинявого кабана Єутихія не довелося пити».
Пили всі до Рогволода, й він коротко кивав головою, пили з одного кубка, додержуючи всталеного
