усю землю. На тобі, смерде, клапоть й ори собі. Тоді восени мені за неї й жита, й пашениці, й проса, й усього. Так ото й є.
— А-а, — протяг Ждан. — Де ж то таке в нас ізробиш, болярине! Вже його прадід, — Ждан кивнув головою в бік Богдана, — таке брався робити, та...
— Що? — швидко спитав Богдан. — Що брався робити?
— З такого дива не буде пива, — протяг Ждан. — У нашого смерда лоб твердий. Хоч ти його києм по голові, а він своєї: земля є не болярська, а вирська. Як вирське віче мовить, так і буде. А вира чия є? — спитав Ждан. І сам-таки відповів: — їхня, смердівська, хай їм Пек на голови. Що має чинити болярин? Повідай мені, Богдане, що маю діяти, коли в мене п'ятдесят челядників? Далеко з ними розженешся?
Богдан мовчав. Усі вперто обминали його прадіда Велімира. Ніхто нічого не хоче казати. Він подивився в той бік, де сидів скоморох Мурин. Харя немовби чекав сієї миті й аж випростався.
— То волієш казочки, княже київський? — зло всміхнувся він.
— Іди ти зі своїми казочками! — Богданові од випитого йшла обертом голова.
— Волієте казку, боляри? — спитав Харя.
І йому недружно відповіли:
— Давай казку, давай.
Скоморох кахикнув для уваги й почав:
— Були собі два вовки. Єдин старий, а другий молодий. Ото й жили неподалік один од одного й не здибувалися, бо ні той, ні той сього не волів. Та одного разу таки здибались на вузькому містку: той ішов туди, а сей сюди. Стали вони й почали скіритися, та ні той, ні сей не поступався: старий уже не міг подужати молодого, молодий же ще не міг зіпхнути старого або перегризти йому горлянку. Сиділи отак, сиділи, тоді старий і рече:
«Чуєш, вовче-брате, давай так: хто дужче пащу роззяве, того й гора».
Зачали роззявляти. Один роззяве дуже, а другий ще дужче, один дуже, а другий ще дужче. Тоді, як старий роззявився до самого глоту, молодий ушилив йому в пащу хвіст, і той здох, бо не мав як одкусити молодому хвоста.
Всі були раді вельми, бо старий вовк обрид їм. Найборзше раділи вівці й кози: великого лиха зазнали від нього...
Харя Мурин простяг руку до повної чари й сьорбнув меду, Богдан же підозріливе дивився на скомороха. Він сподівавсь іншого закінчення, та казочка виявилася безобидною. Київський князь полегшено відітхнув і блиснув на Харю не сердито прискаленим оком.
— То й до чого твоя казочка? Старі завше вмирають, на тому й світ стоїть і стояти-йме. Чи відаєш се, скомороше?
Той поставив келиха й потиху сказав, розділяючи кожне слово, ніби щоб і нетямущі могли зрозуміти:
— Я те відаю, княже. Та нерозумні вівці не відали того...
Князь і досі не помічав пастки, кинутої йому під ноги. Він простякувато спитав:
— Чого не відали вівці?
— Не відали того, що в старого зубів уже не було, а молодий мав повну пащу великих і вельми гарних та... гострих зубів.
Гості вибухнули дружним реготом, бо Харя й сього разу доточив казці несподіваного хвостика. Всі причаїлися, позираючи то на молодого київського князя, то на скомороха.
Богдан, люто ухнувши, стрибнув на стіл і просто по мисках та полумисках, перекидаючи полив'яні глечниці з медом, запереступав до гайдара. Той сидів незрушно, тільки зблід і міцно стиснув ще мокрі від меду вуста, проте сидів і сидів, навіть тоді, коли Богдан повис над ним, задерши до стелі довгий лискучий меч. Але вістря меча вп'ялося в сволок. Богдан смикнув за вруччя раз і вдруге, нарешті висмикнув і застиг у незручній позі посеред брудного, залитого й заляпаного столу.
В очах йому було здивування — й тим, що допіру сталося, і тим, що мало статися, та якимось дивом не сталось. Малі боляри, велії та прості можі, які сиділи на сьому кінці столу, повідхилялися, майже падаючи доліспини через лавиці. Богдан стрибнув додолу, вибіг у сіни й порозстібав петлиці гуні.
Таких дурощів Богдан і не чекав од себе. Вийшло на те, хоч бери сідлай коня та просто додому. Й усе через свою підозріливість. Марно сичав на всіх — і на того череватого дядька, й на скомороха, й на Великого князя. На душі стало тоскно. Треба, либонь, подивитися на самого себе. Великий князь Рогволод, що б не було, йому дід, рідний брат його діда Данка, рідна ж кров ніколи не стане водою, бо так улаштовано світ, і Дажбог із Даною тому зарука.
Богдан вийшов у дворець, сів на витолоченому спориші й глибоко зітхнув.
По якомусь часі двері знову рипнули, й чорна велика постать наблизилася й стала збоку.
— То ти єси, Морятине? — впізнав Богдан.
— Я єсмь, — глухо проказав нарочитий між.
— Сміються тамті?
— П'яні вони, — відповів Морятин.
— Не ліпо є...
Богдан почувся раптом таким самотнім, що хотілось, аби бодай сей похмурий чоловік лишився при ньому.
— Позостанься коло мене, — мовив Богдан.
Морятин зненацька нахиливсь і дихнув молодому князеві просто в обличчя:
— Рогволод винний в тім, що наклав головою Вогнян, роденський князь. Ясичі пойняли його в полон і правили викупу, а Рогволод поскупився, не дав. Пильнуйся й ти, княже!
І він мерщій зник, розтанув у темряві, лишивши Богдана самого з думками й острахами.
В літо 423-е
Перейшли Ітиль-річку[7] унугундури, котраги, кутригури та інші булгарські язики, й послав Рогволод косаків на них луганських, і прийшов князь луганський Годечан і рік їм: «Сле мене князь Великий у дань до вас».
І не вдали дані, й була січа велика, й поворотив Годечан уп'ять, мав-бо полки під рукою малі, й воротився вдруге, й була знову січа від усходу до заходу сонця, й подоліли косаки, й булгари побігли волаючи, й появ Годечан талів[8], і полон многий, і вози, й вежі, й табуни, й вівці, й посадив булгарам їхнього ж князя кутригурського хана Коврата, й править під рукою руського князя й до сьогодні, даючи дань.
В літо 424-е
Зима кінчалася, колись пращури в сей місяць сушили порубаний ліс, щоб наступного, березоля, пустити його з вогнем, оддавши в жертву ненаситному Пекові. Тепер же ланів було досить, і не треба було сікти і стинати дерев і сушити їх на морозі. Сніги стояли майже до коліна, тверді й злежані за зиму. Й з останнім снігом у вистелених теплим ведмедном санях, запряжених парою коней, до городу Києвого прибула гостя.
