— То йди ковачем. Я маю добру кузню, велику.
— Я теж маю, княже Богдане. Куємо собі з вуйком Стояном.
— Стояном? Я знаю Стояна. Він тебе відпусте.
— Я сам не маю хоті.
— Сам? Пощо ж?
— А так, не хо, та й годі. Мені й у нашому Городищі добре мається.
— Старець ваш Славута жиє?
— А жиє.
— Скільки ж се має літ Славута?
— Не відаю. Хіба сто або сто й десять...
Злоба до старця, що сими днями вже встигла була пригаснути, раптом закипіла в Людотиному серці знову, й він утратив хіть до дальшої розмови. Богдан спитав:
— То не волієш?
— А речу ж, — і без зайвих слів подався стежкою навпростець до Діброви, дубового лісу, що починався за Києвим.
Князь одним махом вихопився на коня, зострожив його й погнав до Соляного шляху, а звідти в Хрещатий Яр, і гнав доти, поки сірий жеребець пойнявся милом. Богдан був певен, що той отрок не зможе нічого вдіяти, що й про меч Юрів чував десь випадково й не відає, ні де його дістати, ні що воно є, та не міг заспокоїтися. Давно, літ тому зо п'ять, чув байку, ті зронені слова про таємничий меч і думав, що вже геть забувся й за нього, й за своє колишнє бажання. Та варто було ковальчукові нагадати — й душа в Богдана спахнула новим вогнем, і серце закалатало в грудях, і руки сіпали шпаркого жеребця за повіддя. Сам того не думаючи, він пригнав до стольного Витичева. Сонце хилилося на західній пруг, і досі жарке й розпечене, але там, за лісом, понад самими верхівками слалася чорна повстяна хмара, й Богданові з підсвідомого передчуття стислося серце. Й та хмара, й город Великого князя, біля якого він опинився, здались йому таємничим, злокобним знаком, він страшливо зо-зирнувся й зашепотів у всуєвірному потязі:
— Що сим речеш, Боже? Чи слави моєї зажадав єси, чи погуби моєї? Відкрий мені волю твою, Боже, що полі чує та чорна хмара перед стольним городом? Повідай, Боже, і я зречуся й себе, й помислів моїх. Нехай лиш Руській землі, де поховані мої діди й прадіди, світить сонце...
Кінь, який утомлено ступав по майже зарослій травою путі, раптом підняв голову й тривожно заіржав у бік столиці. Богдан зострожив його й смикнув за повіддя:
— Й-йо!.. Й-йо!
Князеві стало страшно, що хтось може побачити його тут, біля Витичева, й він далі погнав коня...
В літо 427-е
Закоторилася земля грецька. Християни пішли супротиву християн, і рікли одні: Ісус молодший за бога-Вітця, отже, бог-Син має початок, і зупершу його не було. Ті ж відповідали їм: «То єресь, і ви єсте єретики. Бог-бо їден у трьох парсунах, і не може такого бути, щоб бога спочатку не існувало».
Й розділилися, й почалися розпрі й которання, й гору брали то ті, то сі, й во ім'я бога лилася кров, і сипалась у вино отрута, й син возненавидів вітця свого та брат — брата. Й став занепадати цар-город Константинополь, і город Олександрія єюпетська[9] не підкорялася йому й чинила прю з ним.
І з'явився в стольному царі-городі Константинополі євнух вельми мудрий і зело хитрий і підкорив собі ввесь клір, і молодого імператора, й саму всемогутню Пульхерію, й тепер у царі-городі чувся голос Олександрії, городу єюпетського.
Й було ім'я тому євнухові безбородому Хрисафій.
В літо 428-е
Київський князь Богдан Гатило вітав гостей. І хоч він був їм не дуже радий, та закон і покон племені руського й полянської землі змушував одкривати перед гістьми й ворота, й хороми, й серце. Він дивився на можа, що сидів за столом, і намагавсь оскресити в замулах пам'яті далекий день квітного місяця, коли вперше бачив його.
То був луганський князь Годечан. Київський володар спробував полічити, скільки ж минуло відтоді літ, і не міг достеменно згадати сього. Князь Годечан задумливо посмикував собі довгу русяву косу й мало чим нагадував того кощавенького й хоробливого юнака, що назвався тоді Годоєм. Скільки ж літ минуло? Скільки? П'ятнадесять? А може, й шістнадесять. Про що він думає, сей жилястий косак?
— Чи не мсту прийшов єси чинити, княже? — з ледь прихованою дратівливістю спитав Богдан і тут- таки зрозумів, що зовсім не те має на думці гість. Князь Годой сумно всміхнувся й трохи недоречно й для своєї коси лугарської, й для віку, бо мав щонайменше літ із тридцять чотири, зітхнув:
— Пощо згадувати, княже, буле?
— Єси ж роду... — Богдан завагався, чи вимовити те ймення, чи ні, та вже коли почав, мав і довершувати, й він сказав: — Єси ж роду Джюрджевого.
— Так є, — неохоче відгукнувся луганський князь. — Брат єсмь утретє йому. Та...
Він не доказав, бо ввійшли Борислав із Вишатою.
— Сих можів знав єси, княже? — спитав Богдан, кивнувши на їхній уклін. — Були вони і тоді, коли ми смо з тобою вперше звиділися. Сей між — боляр Борислав Борич, а то — старий конюший Вогнянич.
Увійшлі посідали з княжої лівої руки, Борислав простягся до дзбана з медом і налив собі й Вишаті. Вони вже знали, хто завітав до двірця, й нашорошено дослухалися розмови. Київський князь чекав, що казатиме далі Годой, але косацький гість не виявляв балакучості. Довгий стіл з товстенних дубових дощок займав півсвітлиці, попід вікнами й уздовж трьох стін тяглися вкриті картатими ряднами лавиці. Між вікон горіла червоним вогнем грубенька соснова скіпка, заливаючи помешкання мерехтливими відлисками.
— Звідкуду йдеш і куди путь побрав єси, княже? — перервав мовчанку Богдан.
— З Лугу йду. Переставилася, моя жона, царство їй небесне, то надумався єсмь...
Богдан у неприємному здогаді перебив його;
— Чи не єси, княже, хрестатий?
— Вірую в єдиного бога, — відповів, схиливши зір додолу, князь косаків.
Київський володар зневажливо посміхнувся. Тепер йому було ясно, чому Джурджів родич не править з нього помсти. Він так і сказав йому. Годой відповів, наче виправдовуючись:
— Апостол наш Лука мовив: той, хто піде за Христом, не матийме ні вітця, ні матері, ні братті, ні сестер... Бог наш сам так діяв і нам велів: прощайте ближнім гріхи їхні.
— Й кревну мсту? — перепитав Богдан, і Годой не відчув у тому ніякої пастки.
— Й кревну мсту, брате.
Богдан тріумфував:
— Так може ректи послідній страхливець!
Він пошукав підтримки в очах Борислава та Вишати й знайшов її. Старий конюший тихо всміхнувся, болярин же підніс угору свій череп'яний полумисок із медом:
