— П'ю до тебе, Гатиле.
Князь лугарів не звернув на те уваги. Він сказав:
— Так нарік тебе косацький отаман сотенний Шумило...
— Шумило жиє?
— Жиє.
— То речеш: ні братті, їй сестер? — устряв у розмову Борислав.
Годой зітхнув.
— І носиш на шворці їхній знак?
— Вірую в святу трійцю, боляре. — Й, може, рятуючись од неприємної розмови, сказав київському князеві: — Був єсмь у… Ясновиди. Маю хіть сватати її.
Гатило буркнув:
— Будь щасний.
Але Годой промовив:
— Не воліє вона.
— Пощо ж, княже? — прискалив око болярин, а Гатило мовчав, хоч у погляді йому промайнув колючий вогник. Годой відповів не боляринові, а в бік осподаря дому:
— Через тебе, княже.
— Чого ради через мене? Так і рече?
— Ні, не рече. Я сам відаю.
— Се як же?
— Стариця... Ходив єси до неї, й вона страхається тебе.
— Я-м не дикун об жовтих іклах, аби мене страхатися, — знову буркнув Богдан, але вже якось не так збентежено й сердито.
Борислав нагадав:
— Як же то є, княже Годечане? Ваш закон лугарський не дає женитися на вдовиці.
— Мій біг дає жонитися тричі, — сказав Годой.
— Переступив єси через закон лугарський? А вона, княже? Вона ж є роду нашого, не грецького.
— Не умію тебе, болярине.
— Пощо не умієш? Між її князь Вогнян роденський умер, і вона мала такоже вмерти.
Се було надто жорстоко. Богдан колись теж дорікнув Ясновиді за зневагу закону свого племені, та більше не смів, а може, й не хотів, бо ж поляни мали свої звичаї, й ті звичаї, на його думку, були кращі й людяніші. Пощо мусить лягати в яму разом із мертвим можем ні в чім не винна жона? Якщо колись і русичі шанували той закон, то вже давно забули про нього, й узагалі про се краще не говорити, краще робити так, як робиться, й думати, як думається, інакше-бо на світі важко жити.
Але Богдана дратувала сама присутність луганського князя. Про нього він згадував часто після того вечора, як зітнув меча з князем Джурджем. Згадував і думав, як про людину, що з нею має колись перехрестити й свою стежку, й свою зброю — того жадав закон крові, й Богдан нічого не мав проти, бо так діялося споконвіку, так мусить бути, доки сонце на небі світить. А коли їхні стежки перехрестилися, Джурджів родич повів себе зовсім інакше, й Богдан відчував якесь роздратування.
— Ти, княже, був єси десять літ серед хрещеного люду, — сказав Годой. Богдан поправив:
— Дев'ять.
— То не важить. Прийми Христа в душу.
— Стати гречином? — посміхнувся Богдан.
— Пощо? Можна вірувати в святу трійцю й бути русином, княже.
— То неуможне, — відповів київський володар і раптом зневажливо реготнув: — Гидка мені віра ваша!
— Пощо?
— Бо всі ви єсте роби свого бога. Ми ж віруємо в Бога, що породив небо й землю, у Ладу, що є мати Земля, й у Дажбога... Сі на небі, а инчі — на землі: чинимо требу Божкові, бо стереже жито наше й стада наші, молимося Морані...
— То суть ідоли, княже, бо чинені з дерева.
— А ваші не із дерева? Наші, вирізані з дуба, жиють у нас, бо їм суть кланялися наші діди й дідів діди. Ваші ж такоже деревляні, лише не стругані, а помальовані на дошці й на стінах.
— Наші добрі, — обізвався Борислав, тоді подумав і докинув: — Веселі!
Богдан теж згадав:
— Юдейські ж боги злі й мстиві.
— Біг милосердний, княже, — заперечив Годой, не помічаючи в Богданових очах іскрини.
— Злі вони. Як там пишеться в отих ваших книгах? Слухав єсмь, як рече один попос. Був у Єгови народ, а потому щось той народ не догодив йому, й Єгова став насилати на нього й чуму, й морову язву, й усякі хворощі, потому взяв та геть прогнав той народ, а казав, що то є народ божий. Га? По тому взяв і розсипав свій народ по всій землі. Ти ж речеш — милостивий. Княже-княже...
— Юдеї суть прогнівили бога.
— Й ми гнівимо й Бога, й Дажбога, й Перуна, й Волоса, й Морану. Вони ж не проганяють нас із землі Руської?
— Наші веселі! — знову вставив Борислав і підніс полумисок меду вгору, Вишата наслідував його приклад, широко всміхаючись. Борислав допіру мовив йому, що може бути січа, й потяг за собою в княжий хором, а тут усе звелося до теревенів, і ні меча, ні навіть голої руки не треба. Такий поворот Вишату влаштовував, і він спокійно міг випити келих настояного меду.
Того вечора нічого страшного не відбулося, просиділи вони в накадженій сосновими скіпками світлиці далеко за північ, Богдан перестав сікатися до Годоя, й Годой, забувши свою віру, під кінець розпився й собі й почав обійматися з цибатим Бориславом. Богдан пригадував походи, й ратні січі, й похмурий, високостінний Константинополь, натоптаний попами, ченцями-калугерами та гетерами, що за маленьку золоту номизму цілу ніч віддавалися коханню будь з ким: і з патрикієм, і з грубим військарем-поганином.
— То чия віра краща? — вже п'яним голосом гукнув до гостя Богдан. — І гетери ж носять хрест у пазухах! Сам єсмь видів...
Уранці, як бувало завше після пиття, в Богдана боліла голова, й він, узявши зі ще не прибраного столу дзбан, пішов до медуші. Роби й челядники розбрелися, певно, невсипуща княгиня Рада позганяла ще вдосвіта, й мусив іти сам. І на ґанку зустрівся з Годоєм.
Луганський князь був уже вбраний для дороги, Богдан одразу здогадався, куди він іде, й учорашня неприязнь розібрала його знову.
— Втікаєш, княже? — недружелюбно буркнув він.
— Треба вже...
— Випий на похмілля, тоді...
В господаревому голосі чулась неприязнь, і Годой не наважився заперечувати. Київський князь пішов до медуші, двері були замкнені, він гахнув їх поробошнем і виставив. Годой усе те бачив, і мовчав, і так само згідливо йшов за князем до світлиці, обгидженої звечора. Він би не сказав і слова про вчорашнє, та сам господар, мов дратуючи й його, й себе, раз по раз навертав розмову на слизьке.
— Речеш, прийми Христа. Зречися свого й прийми грецьке.
Годой мовчав, і се ще дужче дратувало Богдана, бо він знав, куди той збирався, й куди поїде зараз, і з ким бачитиметься, й про що говоритиме.
— Й за брата свого забув єси, й кревної мсти не чиниш мені...
— Наш біг милостивий, княже. Так сам робив, так і нам велів.
— Що велів?
— Опрощати.
— Що?
В Годоя теж гуло в голові, та він терпляче доводив Богданові:
— Бути милостивими й любити ворогів своїх.
Богдан, уже випивши зо два келихи меду, пожвавішав. Останні слова Годоя навіть розсмішили його, й він лунко зареготав.
