По трьох днях, узявши в готів таля — сина сестри нового конунга Торісмунда та графа Еммеріка Аквітанського юного Валтарія, Гатило наказав зніматися, й ніхто не знав, куди проляже дальша путь царя гунів. Того-таки дня прибули нарешті сли від великого жупана Іспанії й Маврітанії Гейза. В нього трапилося непередбачене: цілий місяць над просторами Середземного моря вигравали шторми. Військо ж було майже все на тому боці, в Маврітанії. Лише тепер пощастило переправити його в Європу. Але пізно.
— Тепер готи вже вас не займуть, — сказав слам князь Годой, бо Гатило ходив як ніч. В учорашньому бою важко поранено княжича Данка. Молодший же син, ударений мечем у груди, лежить при смерті, й хто зна, чи топтатиме він ще ряст.
А Вишати вже ніхто не міг повернути. Його знайшли на полі боронному лише сьогодні вранці. Старий конюший, перший вельміж землі Руської, щирий мовчун Вишата Огнянич лежав на боці, прихиливши сиву голову, стрижену під макотер, до шиї вбитого коня, мовби заснув після важкої січі. Одна щока в нього була розітнута, але не від неї, а від глибокої рани сулицею крізь кольчугу загинув Вишата. Й тепер Богдан ходив аж чорний, певно, відчував якусь провину до свого старого друга й побратима.
Гатило повів свою рать на захід, руйнуючи по собі всі тверді, які був узяв навесні: поки римляни їх відбудують, мине чимало років, а доти можна бути спокійним. Ецієві споглядачі й вивідники йшли слідом за його величезним обозом. Напрямок Гатилового руху свідчив про те, що грізний гун вирішив нарешті дати їм спокій і повертався додому. Зупинившись у Бургундському королівстві на сідмицю, він підтяг обози, взяв у Гана-Гунтера таля — його рідного брата наймолодшого, Гагні, князя Троцького, й переправився на правий берег річки Райни, де вже починалася його неосяжна імперія.
То було дивно, зовсім дивно, й Ецій, не знав, що й думати. Головні римські сили, його легіони, більше не являли собою серйозної армади. Кожен, перемігши в сій страшній битві, пішов би на незахищений, безпорадний Рим і здобув би його. Аттіла ж спокійно переправляв свої незліченні полки на східний берег Райни...
Й раптом прибув черговий меркурій. Перший полководець Рима взявся за голову. Аттіла несподівано звернув на полудень і долиною Райни, між Вогезами та Чорногорою[25] попрямував до головного перевалу, через Альпи...
Двох думок бути не могло. Якщо гуни подолають найвищу європейську гору, вони опиняться в Італії. Незначний загін римського війська в долині річки Пад не спинить їх, дарма що туди поїхав другий талановитий полководець імперії Літорій. Ецій також не зможе нічого вдіяти з тилу. Одне, що лишився далеко позаду гунів, у Полунічній Галлії, а друге — хіба можна завдати якогось відчутного удару такій силі недобитками легіонів, коли навіть готи повернулись додому, в Аквітанію?
Так і сталося. Гуни, здолавши перевал, сніговою лавиною посунули вниз. Головну твердь усієї Полунічної Італії, могутній город Медіоланум було взято, й то стало ключем до Риму.
В столиці Західньої Римської імперії знявся переляк. Ніхто з-поміж полководців, навіть легат Літорій не брався захищати город на Тібрі. Імператор Валентиніан Третій, якого двадцять шість років тому цар-город Константинополь посадив на престол, тепер звернувся, вже вдруге, до своїх протектантів — нового східнього імператора Маркіана та його міжноволодної жони Пульхерії.
Досвідчений у ратній справі Маркіан не вірив можливості спинити гунів, бо, крім полків, що валчилися й перемогли римлян та візіготів у Галлії, Аттіла мав ще й свіжі, незаймані, в Мізії та Паннонії понад Дунаєм. Але Пульхерія наполягла на своєму, бо, власне, вона, а не її напівписьменний між, була імператором Всхідньої Римської імперії. Константинополь, казала вона, не може собі дозволити, щоб гуни зайняли Рим. Якщо Аттіла се зробить, його наступний удар буде по священній стольниці Костянтина.
Грецьким тагмам, розташованим у Фракії й Іллірії, було наказано йти на допомогу Римові. Та в долині річки Сави тагми мусили зупинитись. Аттіла ще раніше передбачив усе й наказав великому боляринові Бориславу та своєму братові молодшому Володареві бути напоготові. Грецькі тагми, складені переважно з фракійців, волохів, готів та іллірів, не могли нічого заподіяти свіжим силам гунського царя. Та вони й не хотіли сього, бо дужче горнулися до гунів, аніж до Риму й Константинополя, й свідок тому — численні гунські -набіги через Дунай і Гемський хребет, у яких активну участь брали ті самі готи, й ілліри, й волохи, й фраки...
Богдан Гатило розташувався станом не в Медіоланумі, тісній кам'яній тверді, що пашіла в сю липневу пору, мов розпечений черінь, а на зеленому лузі край річки Мінціум. У його червоній полотці лежав важко поранений син Юрій. Римський меч так понівечив його, що він добру сідмицю був на грані життя й смерті. Але молодість і цілюще зілля руських відьмаків урятували його. Юрко ще не вставав на ноги, проте щоки юнака вже взялися живим червецем і в очах спалахували вогники, коли до намету заходив отець його, суворий володар землі від Райни до Ітиль-ріки й від Полунічного океану до моря Латинського та Гемських гір.
Спершу Юрій, оклигавши й згадавши свою останню рать, соромився, що дав себе здурити римському латникові. Тоді, помітивши у вітцевих очах іскринки теплоти й любові, сміливішав, юнацька кров брала в ньому гору, й він починав хвалитися:
— Кди-би не кінь мій ковзнув копитом по щиті залізному, я би-м не дався тому латинові вдарити мене, отче!
— Скільки поклав єси? — спитав Гатило, й син розчепірив пальці.
— П'ятьох, отче!
З отрока мав вирости добрий князь, і Гатило тепер уже не шкодував, що дозволив старшому, Данкові, взяти булаву князя косарського. Певно, така воля кумирів, щоб молодший, супроти поконові руському, сів на вітчий стіл у городі Києвім.
Данко за місяць, який провів на возі, зовсім одужав, нога йому, потята готином, згоїлась, він ще кульгав, але вже міг сидіти верхи й подався до свого коша на полунічному березі річки По за Медіоланумом.
Юрків навчитель ні на крок не відходив од свого пещеного. Він теж був у тій раті з княжичем і тепер карався думкою, що не зміг охистити Юрка, коли того посіло двоє латників. Старий косар і думки собі не давав, що розміняв десятий десяток і рука його вже не та, як була літ тому хоча б із п'ятнадцять.
— Знайди Юркові ліпшого навчителя, — жалібно дивився Гатилові в вічі Шумило. — Я-м не годен зучити його пуття.
Але Гатило вже міг усміхатися. Тепер, коли Морана з її гострою косою поминула його синів, князь думав, що то й ліпше, коли між уже в отроцькій порі здобуває собі руби на полі боронному. Кращого, ніж старий косак Шумило, ніде не знайдеш.
Гатило спав в одній полотці з недужим сином і його пестуном, але князів та боляр приймав у посиротілому наметі Вишатиному. Тут усе ще жило й дихало його героїчним побратимом, і хоч старий конюший лишився спати вічним сном у землі Галльській, Гатило знав, що дух його тут, у полотці, й лишав йому на ніч страви та питва, щоб Вишата міг тішитися земними радощами. Й пекуча думка, що сам оддав побратима в жертву всесильному й примхливому Юрові Побіднику, потроху тупилася й холола в серці тихим смутком неминучості. Й лише раз по раз перед очима виникали сумні очі Вишати й у вухах, мов живе, лунало його останнє слово, просте й не всім зрозуміле слово «Вельми...», яке він мовив своєму князеві, йдучи на певну загибель в ім'я Русі та її ратного кумира...
На п'ятий день після взяття Медіоланума, коли воїнство чекало, що скаже його улюблений вождь і куди махне мечем своїм, Богдан Гатило зібрав князів, боляр, воєвод і тисяцьких і довго розпитував кожного, які втрати в полках, скільки поранених, скільки коней добрих і скільки харчів та полону везе кожен чільник. І ніхто не наважився сказати Великому князеві, що ополчення, зокрилене перемогами, прагне вперед, що на два дні легкої путі стоїть беззахисний Рим, стольниця стольниць.
Богдан розпустив усіх, у Вишатиній полотці лишився тільки сивовусий чубатий князь Годой, котрий єдиний з-поміж наближених умів розмовляти з Гатилом. А Гатило знову чекав, що луганський князь поведе мову про талів. Годой уже кілька разів казав йому про них, особливо за молодшого брата короля Бургундії — Гагні, князя Троцького. — «То ж є твій шуряк, Гатиле. Чи личить нам зобиджати родичів?» Богдан мовчав і нічого не відповідав на ті закиди.
Сього разу Годой спитав інше: власне, те, що непокоїло всіх воїв.
