малі заряди атоміту в центральному двигуні могли своїми вибухами нахилити корпус астроплана, тоді гальмування взагалі стане неможливим… Втім, на все це доводилося йти. Три вибухи в центральному двигуні примусили астроплан майже підстрибнути вгору. І знову почалося стрімке зниження. Пружинна стальна спіраль висунулася з кормової частини корабля. Вона була готова прийняти на себе перший удар об поверхню планети. І все ж таки швидкість падіння надто небезпечна…
Гострі верхівки скель унизу наче летіли назустріч кораблю, готові простромити його корпус. Астроплан здригався від вибухів атоміту в камерах згоряння, гальмував своє падіння, — і нічого не допомагало. Корабель падав.
Микола Петрович відкинувся на спинку крісла. Він відчув неймовірну втому. Тепер уже навіть він не міг допомогти справі нічим. Ще лишалася пружна стальна спіраль. Думки стрибали, перебиваючи одна одну. Спіраль допоможе, якщо корабель упаде кормою вниз. А якщо під кутом?.. І якщо скелі вріжуться в корпус?.. Треба чекати. Зроблено все, що було в його можливостях. Все чисто!
Різкий міцний поштовх струсонув корабель. Все всередині задзвеніло й загуло. В каюті упало щось скляне, розбилося. Гамак, в якому лежала Галя, прогнувся вниз і знову міцно, рвучко підштовхнув її вгору. Астроплан упав на поверхню Венери, — на щастя, не на скелі, а в гущавину первісного лісу. Стальна спіраль прийняла на себе частину удару, стислася, наче пружинна ресора, трохи підкинула корабель угору. Він хитнувся — і з розмаху звалився боком на високі гіллясті дерева.
Ті дерева ламалися під його вагою, наче тонесенькі палички, астроплан своїм корпусом приминав їх; немов жива істота, він хотів умоститися серед них, зупинитися в своєму русі. Але опір дерев був надто слабким, щоб затримати величезний корабель, який упав на пологий схил.
Ламаючи далі й далі дерева, астроплан спочатку сковзався вниз тим схилом, а потім і зовсім покотився під укіс. Тепер уже в центральній каюті не можна було зрозуміти нічого.
На екрані перископа все стрибало, крутилося, миготіло. Астроплан котився кудись униз, перекидаючись і зрідка вдаряючись об каміння. Гуркіт і дзвін, глухий гул не припинялися.
Все переплуталося, перемішалося у свідомості Галі Рижко. Не було вже ані верху, ані низу; підлога, стеля і стіни каюти крутилися навколо неї. Гамак то відкидав тіло від себе, то глибоко прогинався під ним. На екрані перископа мелькало небо, грунт, вкритий химерним мережаним чагарником, червоні дерева, скелі,— все мчало в скаженій скачці. Галя почула, як скрикнув Сокіл. І ось астроплан наче рвучко спинився, вібруючи цілим корпусом. Від цієї вібрації гостро дзвеніло в голові, на свідомість навалювалася якась невиразна нездоланна втома, важкість, немовби все навколо обгорталося в сіру непроникливу ковдру.
Більше Галя Рижко не пам’ятала нічого…
ЧАСТИНА ДРУГА
Перші люди на Венері
Розділ перший,
Бліде фіолетувате світло пробивалося крізь товсте скло ілюмінатора центральної каюти астроплана. У напівтемряві перед очима Галі повільно пропливали химерні голубі, червоні і зелені неспокійні хвилі. Страшенно боліла голова.
Що трапилось? Чому так темно?
Галя Рижко напружено пригадувала. Так, здається, вона тоді знепритомніла. Був гуркіт, пронизливе рипіння, все гуло від ударів. Але ж після того вона ще щось бачила? Значить, свідомість поверталась до неї? Чи це тільки марилось, як буває в кошмарному сні?
Ні, вона добре пам’ятає, надто добре. Було так: вона розплющила очі, і дивна тиша, дивний після гулу і гуркоту, після ударів і штовханів спокій вразили її. Здається, в каюті тоді було світліше… Так, адже ж Галя ще подивилась: як почувають себе товариші? Але вона не встигла побачити нікого.
Її погляд упав на великий екран перископа. А на ньому…
Екран був освітлений, на ньому погойдувались червоні верхівки дивовижних величезних рослин, схожих на пальми, — ніби вітер гойдав їх. Пальми на Венері? Проте Галя не встигла відповісти на це запитання, як її очі широко розкрилися від здивування, і вона застигла, вчепившись руками в краї гамака.
З-за густого оранжево-червоного листя небачених рослин з’явилась голова якоїсь потвори. Наче величезний казковий дракон плазував хащею, підводячи над верхівками дерев свою вугласту хижу голову. Круглі і застиглі тупі очі вдивлялися чи то в Галю, чи то кудись ще повз неї. Гігантські вигнуті щелепи рухалися під цими тьмяними очима, змикалися й розмикалися, мов широкі криві шаблі. Потвора наближалась до корабля, підминаючи дерева своїм блискучим жовто-коричневим тілом. І раптом — вона немов кинулась вбік. Усе зникло, тільки великі червонолисті дерева погойдувались на екрані.
А може, нічого і не зникало, може, це Галя сама опустила втомлену голову, ховаючись від страшного видіння? Приснилось? Адже зараз на екрані перископа немає зовсім нічого, навіть червоних дерев. Усе затягнуте фіолетуватою напівтемрявою, дивною і неприродною, наче від штучного освітлення. І по екрану тільки неясно пропливають світлі і темні хвилі, розпливчасті смуги.
Чи бачила Галя справді цю потвору, чи тільки примарилась вона їй від збудження і втоми? Дівчина підвела руку — і її вразило незвичне відчуття ваги. Рука немовби налита свинцем, її прямо тягло вниз. Ага, значить, все приходить в норму, і насамперед вага. Будемо знову звикати до неї! Цікаво!
Вона слабко посміхнулась, але зразу ж таки спіймала себе на тому, що її погляд весь час повертається до екрана перископа: а чи не з’явиться раптом знову та потвора? Ні, екран порожній, тільки темні і світлі смуги, як і раніше, пробігають по ньому. І це теж дивно: що то за смуги?
У тиші Галя ясно почула далекий стогін. Вона швидко сіла, прислухалась. Хто це стогне? Та як же вона зразу не згадала, не подумала про товаришів? Може, кому-небудь з них погано?
В сутінках вона розгляділа Сокола і Ван Луна. Обидва лежали в своїх гамаках. Сплять? І стогін долинав звідкись здаля, а не звідси. Тоді значить…
Невже Микола Петрович? Ой, не може бути, не можна, щоб з Миколою Петровичем трапилось щось погане!
Дівчина хутко розстебнула пряжки запобіжних ременів, що прикріпляли її до гамака, і зіскочила на підлогу. Як трудно відразу звикати до ваги! Вона із зусиллям, непевно переступала з ноги на ногу: тіло, яке звикло за час довгої міжпланетної подорожі до невагомості, до вражаючої легкості рухів, тепер було неслухняним, обважнілим, незграбним. Але все це дрібниці! Мерщій, мерщій до Миколи Петровича!
Тут, у навігаторській рубці, було трохи світліше. І Галя Рижко з жахом побачила, що Микола Петрович лежить на боці, перегнувшись через пульт керування. Руки його безживно звисли. І час від часу Микола Петрович тихо стогнав.
Галя зблідла. В неї затремтіли руки й ноги. Нещастя, яке нещастя!
— Миколо Петровичу! Миколо Петровичу! Що з вами? — ледве чутно сказала вона, обережно торкаючись плеча Риндіна.
Академік тихо простогнав:
— Води…
Дивно, але почувши голос Миколи Петровича, Галя миттю опанувала себе: адже ж треба було негайно діяти, допомагати дорогому, надзвичайному, любимому Миколі Петровичу!
