Дуже обережно, напружуючи всі сили, вона трохи підняла важке, ослабле тіло Риндіна і посадила його в крісло. Голова Миколи Петровича безсило відкинулась на м’яку спинку. На високому чолі закипіла кров, глибокий поріз перетинав його зліва направо. Галя з тривогою дивилася на бліде обличчя Риндіна. Але ось його очі трохи розплющились. Непевний погляд спинився на дівчині. Губи поворушились.
— Води, Галю… — знов почула дівчина.
Вона кинулася до центральної каюти, налила чашку води і принесла її Риндіну. Микола Петрович припав до чашки губами і жадібно осушив її. Тепер він дихав рівніше і не стогнав. З радістю Галя бачила, як Микола Петрович потроху оживає. Він напружено дивився на неї і, здається, хотів щось запитати. Але говорити йому було ще важко. Проте Галя зрозуміла, що турбувало Миколу Петровича, як тільки він почав:
— А як…
— Нібито все в порядку, Миколо Петровичу, — швидко відповіла дівчина. — Зараз я вам все розкажу. Всі живі і здорові. Тільки міцно сплять. Зараз, зараз, я в одну мить!
Вона знову побігла до центральної каюти. Уже в дверях Гала побачила, що Ван Лун виліз з гамака і стоїть посеред каюти, розминаючи руки.
— Товаришу Ван Лун, — заговорила Галя. — З Миколою Петровичем негаразд. Він поранений. І запитує, що з вами і Вадимом Сергійовичем.
— Зі мною все гаразд, — почула вона голос Сокола. — Ось тільки дуже ослаб, ледве рухаюсь.
— Гадаю, нема коли розмовляти, — перебив його Ван Лун. — Треба діяти. Ходімо до Миколи Петровича!
Через кілька хвилин все з’ясувалось. Ще слабким, але вже рівним голосом Риндін розповів товаришам, що сталося з ним.
Академік ані на мить не кидав свого поста біля пульта керування кораблем. В один з моментів, коли астроплан котився вниз, ударяючись об дерева і ламаючи їх, Риндіна викинуло з крісла й жбурнуло на пульт, на важелі. Вдарившись об пульт, Микола Петрович поранив голову. Кров залила обличчя, але про це думати було ніколи. Навпомацки Риндін виключив головний рубильник електросистеми, щоб випадкове замикання, випадкове натиснення на важіль чи кнопку пульта не наробили лиха. Астроплан в цей час жорстоко кидало з боку на бік. Потім, відчувши, що корабель перестав котитися і спинився, що він лежить нерухомо, Риндін хотів підвестися, стати на ноги. Але не зміг. Його охопило нездоланне заціпеніння. Здається, потім він знепритомнів, він не пам’ятає. Скільки часу він пролежав, він також не може сказати.
— Щось я пам’ятаю, ніби хронометр показував під час нашого, так би мовити, приземлення, тридцять чотири хвилини на першу. А скільки тепер? — спитав Риндін.
Погляди його товаришів спинились на циферблаті хронометра. І спільний вигук здивування вихопився в них: хронометр показував чверть на десяту!
— Вважаю, тут щось не так, — похмуро сказав Ван Лун. — Не вірю, що так багато. Якщо правда, тоді виходить, ми спали біля дев’яти годин. Або лежали непритомні.
— А між тим це саме так, — відгукнувся Сокіл. — Мій годинник показує стільки ж. Дивно лише, що ми знепритомніли всі водночас. А потім — прийшли до свідомості також майже разом, ніби змовившись…
Риндін задумливо мовчав. Нарешті він сказав:
— Так чи інакше, але хронометрові доводиться вірити. Ми всі лежали непритомні чи скуті виключно глибоким сном близько дев’яти годин. Як пояснити це? Поки що я можу припустити тільки одне… — Він спинився, роздумуючи.
— Реакція на нервове збудження, яке було в нас під час зниження астроплана? — жваво озвався Сокіл.
— Можливо, і це мало своє значення, — відповів Риндін. — Але головне, мені здається, — реакція людського організму на стрімке повернення ваги.
— Ваги?
— Так. Мабуть, це найголовніше. Майже раптове виникнення ваги — дуже серйозний фактор. Я й зараз ще відчуваю незвичну розслабленість, кволість. Трудно поворушитися, зробити рух… А втім, перевірити таке припущення ми поки що не можемо. Доведеться відкласти перевірку до повернення на Землю. Тоді, під час другого зниження, все з’ясується.
— А, та це коли ще станеться, — стрепенулася Галя Рижко. — До повернення на Землю мине стільки часу! А тепер, зараз — ми на Венері, і все в порядку, ура, ура, ура! — Вона відступила на крок назад, підвела руку і тоном справжнього промовця урочисто заговорила: — Дозвольте вітати вас, дорогі товариші, з історичною подією. Перші люди прибули на Венеру! Невідома планета, правду сказати, прийняла нас у свої обійми дещо негостинно. Але ми не звертатимемо на це уваги. Я, звісно, мушу висловити жаль з приводу того, що нас не зустріли ані делегації, ані окремі представники населення цієї планети…
Вона раптом змовкла, ніби вражена чимось. На обличчі дівчини з’явився вираз розгубленості.
— Що таке, Галю, чому обірвалася ваша промова? — поцікавився, посміхаючись, Микола Петрович. — Такий пишний, урочистий початок — і несподівана зупинка. В чому річ? Ми чекаємо продовження, товаришу промовець!
Але Галі вже не хотілося жартувати. Вона згадала про те, що їй довелося побачити: наяву чи уві сні? Вона не знала цього. Проте бридка голова фантастичного дракона так ясно вималювалася перед її очима, що дівчина здригнулася. Сокіл помітив це.
— Галю, ви нездужаєте? — турботливо спитав він. — Сідайте, заспокойтеся, ми всі надто багато пережили протягом цієї останньої доби. Я зараз принесу вам води, гаразд?
— Ні, дякую, не треба, — відповіла Галя, опановуючи себе. — Спасибі, Вадиме Сергійовичу, я хочу… я хочу розповісти про одну річ. Тільки не смійтеся, будь ласка!
Вона стисло розповіла про те, що бачила на екрані перископа, описала вигляд потвори, її голову, що визирала з-за червоних верхівок дерев, не забула навіть про вітер. Всі слухали її уважно — і ніхто не сміявся. Коли Галя закінчила, Сокіл запитав:
— Ви певні, що бачили вигнуті, криві щелепи?
— Безумовно, певна. Це був гидкий дракон!
Сокіл розвів руками:
— Тварини з такими прикметами невідомі науці. Те, що ви розповіли, Галиночко, не нагадує жодної з істот юрського періоду.
— А якщо не юрського? — втрутився Ван Лун. — Дозволю собі висловити подив. Палеонтології, припустімо, невідомий такий дракон: погоджуюся, ви добре знаєте це. Палеонтологія — це ще не Венера. Чому не може бути подібного дракона на Венері?
— Я не казав такого, — запротестував Сокіл. — Я сказав тільки, що описаної Галею тварини не може бути серед ящерів, характерних для юрського періоду. Не може бути її і серед гігантських ссавців.
— Чому? — наполягав Ван Лун.
— Голова, яку так виразно намалювала Галя, могла б належати хіба що якомусь представникові комах. Так, так, не дивуйтеся! Саме для них характерні подібні вигнуті, криві щелепи.
— Виходить, ви гадаєте, що то була комаха? — іронічно спитав Ван Лун.
— І цього я також не говорив. А якщо ви бажаєте знати мою думку, то я скажу ось що. Це була не комаха, проте й не ящір, а також і не ссавець…
Сокіл витримав ефектну паузу під нетерплячими поглядами товаришів і насмішкувато закінчив:
— Це був плід буйної фантазії нашої експансивної Галиночки! Цікаве сновидіння, не більше того. — Він продовжував, не дивлячись у бік Галі, яка вже знищувала його обуреним, палаючим поглядом. — Певна річ, дуже цікаво простежити з психологічного погляду — як саме створюється в уяві людини, що спить, фантастичний образ, складений з різнорідних, цілком не пов’язаних між собою рисочок. Мабуть, колись на Галиночку справив велике враження вигляд якоїсь комахи під збільшувальним склом.
Отож виходить, що Вадим Сергійович вирішив знову глузувати з неї? Ну, гаразд, Галина Рижко навіть не покаже вигляду, що це впливає на неї. Побачимо, в кого більше витримки! І Галя цілком незалежно відповіла:
— Не знаю, не пам’ятаю такого випадку. І взагалі не люблю комах.
Сокіл запитливо подивився на неї:
— Таким чином, ви наполягаєте на тому, що описану вами потвору ви бачили насправді? Доведеться
