— Дивуюся: озеро маленьке. А схопила велика тварина. Інакше — звідки б така міць? Дуже важко йти, тягне наче тягар, — бурмотів незадоволено Ван Лун.
Напружуючи всі сили, він видерся, нарешті, на берег. Його ліва нога тягла слідом за собою якусь незграбну чорну колоду, з якої скочувалася вода. Ван Лун придивився і підняв кинджал.
Чорна товста і блискуча п’явка завбільшки з крупного сома присмокталася до його лівої ноги. Проте присмоктувалася вона не лише своїм круглим ротом, як роблять це земні маленькі п’явки. Ціла нижня половина її тіла була вкрита такими самими круглими присосками, кожна з яких прилипла до тканини скафандра. От чому було так важко вибиратися на берег! Бридка істота навіть тут, на березі, не бажала відпустити свою жертву. Вона звивалася, притискуючись міцніше до ноги, намагалася пересунутися вище, щоб відшукати вразливе місце на скафандрі.
— Не вийде, зауважу, не пробуй, — крізь зуби процідив Ван Лун і швидким помахом широкого кинджала розпоров п’явку вздовж її круглого тіла.
Одна за одною відпали присоски — і величезна п’явка, все ще звиваючись, звалилася з ноги на берег. І одразу ж на неї накинулися інші водяні хижаки, що тут-таки вистрибнули з води, наче вони тільки й чекали цієї миті.
— Поспішайте, товаришу Ван, ми дуже турбуємося за вас, — знову залунав у шоломі Ван Луна тривожний голос Галі Рижко. — Адже ж вам може не вистачити кисню… поспішайте!
Ван Лун поглянув на годинник. Кисню в резервуарах залишалося ще на три години. Чи встигне він за цей час добратися до міжгір’я, до корабля?..
Він кинув останній погляд на озеро, в якому, як і до того, боролися за існування великі й малі хижаки, і вирушив у дальший шлях, намагаючись робити якнайширші кроки.
Іти стало легше. Місцевість підіймалася дедалі вище, грунт сухішав. Тут зростали тільки крупні старі цикадеї, які створювали своїми кронами суцільну червону стелю, в якій не можна було помітити жодного просвіту. Напівтемрява первісного лісу панувала тут — і жодна рослина, крім оранжевої папороті, не могла витримати відсутності світла. А папороть мало заважала Ван Луну, який швидко йшов уперед і уперед, прислухаючись машинально до голосу Галі. Три години дихання… тільки три години! Чи вистачить їх йому!
— Поспішайте, поспішайте, товаришу Ван! Ми нічим більше не можемо допомогти вам. Чи чуєте ви мене? Перевіряйте напрям, не збивайтеся з шляху! — говорила і говорила Галя.
Дівчина, мабуть, уже страшенно втомилася: адже ж вона ось уже близько трьох годин безупинно викликає його. Близько трьох годин вона веде Ван Луна крізь джунглі Венери, повторюючи турботливим, стривоженим голосом свої заклики. Ван Лун ясно уявляв собі те, що відбувається зараз в астроплані.
Микола Петрович і Вадим Сокіл, мабуть, вивчають щойно знайдене ультразолото, не кидають роботу ані на хвилину. Звичайно, це не визначає, що вони забули про свого товариша, викраденого крилатим хижаком. Вони раді були б зробити все можливе для того, щоб допомогти йому. Проте вони безсилі, в їх розпорядженні є тільки радіопередавач, біля якого чергує Галя Рижко. І обидва вони з головою занурилися в працю, — можливо, і для того також, щоб не такою вже нестерпною була тривога за Ван Луна, щоб відвернути увагу від важких думок, примусити себе не мучитися визнанням своєї безсилості.
А Галя Рижко сидить біля передавача і викликає, викликає… Вона знає, що без її допомоги Ван Лун не зможе знайти дорогу до друзів. Дівчино, дорога Галю, Ван Лун прекрасно розуміє, як тобі важко, як це боляче — повторювати весь час одне й те ж саме, не знаючи, чи чує тебе той, кому ти прагнеш допомогти, чи ти даремно витрачаєш сили!..
Ван Лун не помилявся, гадаючи так. Галя Рижко й справді не відходила від апарата. Вона сиділа біля нього, втомлена і бліда, змінюючи час від часу тільки руку, на яку опиралася її голова. Не зводячи очей з мікрофона, вона повторювала:
— Пеленгуйте нас, товаришу Ван, пеленгуйте!.. Чи чуєте ви мене? Ми дуже турбуємося за вас, поспішайте!
Якщо Ван Лун врятувався і почув її,— вона не мала права припиняти сигнали ані на хвилину, інакше він зіб’ється з шляху, загубить напрямок. І Галя кликала, кликала голосом, повним надії…
Цей призивний голос весь час звучав у шоломі Ван Луна, який прокладав собі шлях в оранжево- червоних нетрях джунглів Венери. Він звик уже швидкими й точними ударами кинджала перерубувати товсті й липучі нитки павутиння, яке, наче навмисно, простягали на його шляху величезні кошлаті павуки, рідні брати злобної істоти, вбитої ним ще першого дня їх перебування на Венері. Він звик за невловимими ознаками відшукувати непомітні проходи в оранжевих стінах повзучих рослин, що перепліталися між собою. Звик навіть не звертати уваги на безліч змій, які з шипінням відповзали вбік, побачивши людину, або навпаки, люто кидалися на неї. Все це було вже знайомим, все це не лякало його.
Тільки одного побоювався Ван Лун — зустрічі з яким-не-будь страховищем на зразок дракона- сколопендри або панцирного страховища, яке напало на міжпланетний корабель. Та хіба ж тваринний світ, світ крупних хижаків Венери обмежувався лише тими двома гігантськими виродками? Безумовно, ні: кожної хвилини Ван Лун міг зустріти ще якусь не відому йому неймовірну істоту!
У великій сибірській тайзі, у жарких джунглях Індії Ван Лун почував би себе спокійніше, впевненіше. Адже ж там він заздалегідь знав би, яких саме хижаків, нехай навіть найнебезпечніших, може зустріти на своєму шляху. Кінець кінцем, для досвідченого мисливця немає нічого особливо страшного навіть у великому тигрі-людожері, якщо знати його звички, засоби нападати, властиві йому повадки. Але як готуватися до зустрічі з не відомою тобі потворою, яку ти навіть уявити собі не можеш? До того ж, хіба ж можна вважати за надійну зброю при таких зустрічах пістолет, бодай і заряджений розривними кулями, або короткий кинджал? Щоправда, були ще дві атомітні гранати, втім, — тільки дві. А найголовніше, Ван Лун не мав при собі його звичної і по-справжньому надійної скорострільної автоматичної гвинтівки, яка залишилася там, біля астроплана…
Ще один невеличкий підйом між гігантськими деревами, що нагадували земні кипариси.
Швидкими кроками Ван Лун підіймався схилом, поглядаючи на хмарне небо, яке виднілося тут у просвітах між високими стрункими деревами, що росли окремими групами. Його турбувала ще одна думка: чи не наближаються сутінки? Звичайно, прожектор на грудях Ван Луна працював бездоганно, а радіохвилі, за якими він орієнтувався, поширюються однаково і вдень, і вночі. Проте — все ж таки краще йти цим дивовижним оранжево-червоним лісом при денному світлі. Адже в темряві побачиш лише те, на що падає яскравий промінь прожектора; а по контрасту, з тим — навколо все стає ще темнішим. Крім того, це яскраве проміння може вночі привертати увагу хижаків…
Отже, про сутінки. День на Венері майже дорівнюється земному літньому. Зараз — близько семи годин. Сутінки настануть ще не скоро. Втім, чи не почне тут, у лісі, темнішати раніше?.. Зараз Ван Лун готовий був пошкодувати, що на ділі не ствердилися припущення частини земних астрономів, прихильників теорії про повільне обертання Венери навколо її осі. Тоді б тут темнішало не близько дев’яти годин вечора, а значно пізніше… і це було б йому на руку…
Підйом скінчився. Ван Лун зробив кілька останніх кроків вгору схилом і помітив, що за крайніми цикадеями значно більше світла, наче ліс там взагалі обривався. Невже це та простора галявина, яку він бачив зверху, висячи в жилавих лапах гігантської бабки? Ще кілька десятків метрів — і Ван Лун побачив.
Ні, це не просто галявина, а велике просторе плато: тоді згори він не міг уявити собі його справжніх розмірів. Тут справді не було жодного дерева. Ліс відступав направо і наліво, до самого обрію. Тільки трава, висока і густа світло-оранжева трава вкривала тут грунт; не було видно навіть звичної на Венері всюдисущої папороті. Але не це вражало.
Дивні, фантастичні споруди, безформні купи виднілися там і тут, вони підіймалися з густої трави, — незграбні, незрозумілі, різні за кольором: жовті, коричневі, сірі, рожеві. І всі вони рухалися! Так, вони не лишалися на одному місці, вони повільно пересувалися, наближались одна до одної, розходилися, розпадалися на частини і знову зросталися. Це було щось цілком незбагненне, ні на що не схоже, неймовірне!
— Може, я сплю на ходу? І це сниться? — проговорив вражений Ван Лун.
Дивні споруди коливалися, вони прямо на очах змінювали свої форми. Немовби вони складалися з окремих найпростіших геометричних тіл — куль, циліндрів з круглими обрисами. І кожна така куля, кожен циліндр рухався, перекочувався, наче прилипаючи до інших і потім знову відпадаючи. Ось — Ван Лун ясно
