бачить це недалеко від себе! — жовто-золотава висока конічна купа довгастих м’яких тіл, подібних до товстих напівпрозорих ковбас. Купа цих тіл лежить на траві. І вона ворушиться, вона пересувається кудись убік, стикається з іншими купами, що складені з світло-зелених пульсуючих куль, зроблених немов з м’якого холодцю. Кулі значно менші від ковбас. Перша купа перекидається, падає на другу, накриває її, і обидві розсипаються, перекочуються в високій траві. А за кілька секунд на цьому місці знову виникає конічна купа округлих циліндрів. Вони, здається, стали більшими, ніби потовстішали. А світло-зелених куль уже немає, вони безслідно зникли.
«Тварини?.. Тоді чому вони нагромаджуються одна на одну? Комахи? Зовсім не схоже, — вагався Ван Лун, остерігаючись вийти на загадкове плато. — Але, скажу, теж хижаки. Думаю, кулі не зникли. їх пожерли ті жовті ковбаси. Напали і пожерли. А як? Не розумію…»
Рух на просторому і широкому плато не припинявся ані на хвилину. Тепер Ван Луну здавалося, що всі ці кулі й циліндри були дуже легкими, немовби наповненими повітрям: чи ж не вітер переносить їх з місця на місце? Але тоді в них немає ніякої небезпеки для нього, немає рації витрачати час на їх розглядання.
— Поспішайте, товаришу Ван, поспішайте! Ми чекаємо вас і дуже турбуємося, — повторював тривожний голос Галі Рижко. — Чи не збилися ви з вірного напряму? Пеленгуйте нас!..
Цей вірний напрям пролягає прямо через широке плато, від краю до краю заселене незнаними дивовижними живими істотами. Обходити плато — ого, це, мабуть, кілька зайвих кілометрів, не годиться! У Ван Луна надто мало кисню, надто мало часу. Треба йти навпростець. Хіба тільки скласти, сховати висувну рамку антени: хоч ці істоти і здаються легкими, але — хто їх знає? А якщо раптом налетять на нього і пошкодять рамку? Ні, обачливість не завадить.
Ван Лун намітив точний напрямок через плато — по прямій лінії до далекого старого кипариса на тому боці: цей орієнтир буде добре видно з першої-ліпшої точки плато. Голос Галі Рижко послабшав і тепер був ледве чутний, хоч як не повертався Ван Лун.
«Нічого, Галю, на рівному плато не зіб’юся з шляху. Потім знову перевірю. Вперед!»
Дивні істоти не звертали ніякої уваги на людину в скафандрі, що наближалася до них. Вони все так само рухалися і перекочувалися по траві. Ван Лун прискорив кроки, здивовано поглядаючи на незрозумілі істоти, повз які він швидко проходив. Що ж це таке, зрештою?
Драглисті, пульсуючі тіла їх були зодягнені у зморшкувату щільну плівку, часом блискучу, часом тьмяну. Вони не мали ані голів, ані кінцівок — і все ж таки вони поводилися, наче живі істоти, жодної миті не лишаючись нерухомими. Наче великі пухкі пузирі, вони накочувалися одна на одну, обмінювалися місцями, горішні зісковзували з нижніх, знову нагромаджувалися в купи. Очевидно, саме так вони й пересувалися по плато.
Здалеку їх купи здавалися невеличкими. А тепер Ван Лун бачив, що найменша з тих куп сягала йому по плече. Відстань між окремими купами то збільшувалася, то зменшувалась, і тоді між ними лишалися дуже вузькі проходи. Що далі йшов Ван Лун, то більше зустрічав таких куп — і час від часу він змушений був квапливо пробігати в проходах між ними, поки вони не зімкнулися.
Ван Лун уже не йшов, а біг: відшукувати проходи ставало дедалі трудніше, треба було раз у раз звертати наліво чи направо, стежачи за рухом куп. Ось він не розрахував напряму — і велике скупчення блідо-рожевих куль штовхнуло його в бік.
— Ого! — вражено вигукнув Ван Лун, насилу зберігши рівновагу.
Незрозумілі істоти виявилися зовсім не такими легкими і повітряними, як це здавалося здаля. Навпаки, кожна з них мала досить значну вагу, немовби ті пухирі були наповнені водою. І відштовхнути від себе купу, що рухалася, не зміг би навіть силач.
На щастя, блідо-рожеве скупчення лише трохи натиснуло на Ван Луна, який відскочив і побіг далі, стараючись не ухилятися від наміченої ним лінії — до далекого кипариса на тому боці плато. Проте він встиг помітити, що купи дивних істот чомусь почали пересуватися хуткіше. Вони поквапливо перекочувалися по траві, стикалися і відповзали вбік, наче щось шукали на плато.
Іншим часом Ван Лун спинився б і, відійшовши подалі, з цікавістю спостерігав би це надзвичайне видовище. Дивні істоти виявляли всі ознаки збудження, їх забарвлення змінювалося, переходило з одного блідого відтінку в інший. Вони метушилися, перекидалися, падали, знову наповзали одна на одну. Кілька невеличких куп поблизу від Ван Луна зіткнулися, з’єдналися в одну величезну, і так само швидко та нова купа розпалася, розсипалася на дрібніші.
Втім, зараз у Ван Луна не було часу для спостережень. Його значно більше непокоїло, що проходи між купами дедалі вужчали, йому доводилося насилу протискуватися ними. Складалося враження, що кожна з куп тільки й чекала наближення Ван Луна, щоб перекинутися на нього усією своєю вагою. Вже два чи три рази йому ледве удавалося проскочити повз них, високі купи перекинулися не далі як за півметра від нього, розсипавшись м’якими важкими кулями.
— Зауважу, ролі перемінилися, — пробурмотів Ван Лун, криво усміхаючись. — Полюю вже не я. Вони полюють на мене, чорти їх забирай!
Так, було схоже, що Ван Лун не помилявся. Дивовижні істоти наче відчували його наближення, їх скупчення намагалися перетяти йому шлях, заплутати його. Вони насувалися на людину з усіх боків, вони метушилися більше й більше. Щойно Ван Лун відшукував прохід і кидався в нього, як цей прохід раптом зникав: назустріч Ван Луну лавиною котилися кулі й округлі циліндри. Він відбігав убік, до іншого проходу, проте й цей замикався перед ним, і знову на мандрівника наповзали драглисті кулі й циліндри, нагромаджуючись суцільною рухливою стіною.
Ван Лун на мить зупинився. Це набувало загрозливого характеру. Ось уже добрих чверть години він змарнував на некорисну біганину між купами, ані на метр не наблизившись до своєї мети, далекого кипариса на тому боці плато.
Що ж робити? Стріляти? Втім, їх всіх не перестріляєш, тут не вистачить ніяких патронів. Пробиватися за допомогою кинджала? Теж безнадійна ідея, їх надто багато. Кулі й циліндри котилися на нього важкими хвилями, якщо вони наваляться, то задушать його, він не встигне навіть ворухнути рукою. Пробити собі шлях гранатою? Але ж у Ван Луна були всього дві атомітні гранати. І витрачати цей маленький запас йому дуже не хотілося.
Між тим, відстань між ним і хвилею збуджених драглистих істот, що насувалися на нього, дедалі скорочувалась. Вони котилися на Ван Луна широким фронтом. Ван подивився направо, наліво — і звідти йшов такий самий наступ. Назад? Ні, рухливі купи замкнулися навколо, відступати нема куди… і не можна вже відшукати між ними жодного проходу, вони злилися в суцільну непрохідну перепону.
І раптом найближча велика, вища від людського зросту купа розсипалася. Крупні синюваті кулі покотилися по траві під ноги Ван Луна. Ще, ще… Вони котилися напрочуд швидко, вдарялися, штовхали його з усіх боків, збивали з ніг. Зблідлий Ван Лун, зціпивши зуби, відбивався з усієї сили, завдаючи кулям удари ногами, руками, розбиваючи їх. Вони лускалися під його ударами, вкриваючи траву і скафандр в’язкою драглистою речовиною, якою були наповнені їх зморшкуваті оболонки. Боротьба тривала лише кілька секунд, сили були надто нерівними. Посковзнувшись на мокрій траві, заліпленій драглистою речовиною, Ван Лун упав, змахнувши руками.
Десятки, сотні важких м’яких куль і циліндрів навалилися на нього зверху. Ван Лун не припиняв опору. Він розривав щільні оболонки руками, краяв їх кинджалом. Він був уже цілком з голови до ніг залитий тією драглистою речовиною, яка заважала рухатися, засліплювала його, — і все ж таки рубав і розривав на шмаття незчисленних ворогів. Проте на зміну знищеним навалювалися нові й нові десятки. Ван Лун зрозумів нарешті, що подальша боротьба стає безглуздою: ворогів було надто багато, не було рації даремно витрачати сили… Не опираючись далі, він лежав на слизькій траві, гарячково міркуючи: що ж буде відбуватися тепер? Чого треба від нього цим недоладним кулям і циліндрам? Зжерти його вони не можуть, — цього Ван Лун був певен, він був занадто непридатною їжею для них. Але що ж тоді?
Тіло Ван Луна було придавлене величезною вагою сотень пульсуючих куль і циліндрів, які нагромаджувалися на ньому. Тепер він не міг навіть поворухнутися. Нема чого й думати, щоб пробитися назовні, визволитися, спробувати проповзти по траві під цією вагою, яка невпинно збільшувалася, дедалі міцніше натискувала на нього. Ставало важко дихати.
