зануряться в той безмежно глибокий стан, де співіснують смерть і життя.
Понад рік мчатиме зореліт незвіданим сектором Галактики. Кібернетичний Дід пильнуватиме траси незгірше од найвидатніших навігаторів Сонячної системи; в його розпорядженні лазери й гразери, системи гравітаційного та емісійного захисту корабля. Та все ж машина лишається машиною, вона ліпше за людину виконує програму дій у найкритичнішій знайомій ситуації — і розгубиться в елементарно простій, але незнайомій. І в цьому найбільша небезпека для «Землі-12».
А втім — навіщо філософствувати? Поживемо — побачимо…
Закінчено ритуал прощання, всі попрямували до гідростатичних ванн. Для кожного — окрема. Надівай скафандр, лізь до металевої скрині з товстезним ілюмінатором і чекай, доки автомат почне наповнювати її рятівною рідиною. Анахронізм, видавалося б: навіть міжпланетні космольоти вже обладнано системами штучного тяжіння, то навіщо ж оті ванни, запропоновані ще знаменитим Ціолковським?! А бач, гравітонні генератори можуть зрадити, а гідростатична рідина — ніколи.
Такі думки снуються в Михайловій голові. А десь поза ними жевріє питання: чи підійде Регіна попрощатися? Чудно: стільки місяців не звертав на неї ніякої уваги, а зараз… Через відчуття провини перед нею? Тож він, власне, нічим не завинив…
Регіна підійшла. Зазирнула в ілюмінатор, посміхнулась підбадьорююче, але очі в неї були сумні. Посміхнувся й Михайло: все гаразд, мовляв, до зустрічі!
Хвилинкою пізніше підбіг Валентій. Цей був серйозний, щось говорив, але стіни камери, звичайно, не пропускали ні звуку. Тоді Валентій написав пальцем у повітрі: «Подарунок!» Ой, Валентію, любий друже, ти завжди дбаєш тільки про інших!
Але ж який подарунок підготувала Регіна, який?
Він так і не додумав до кінця. Напосіла дрімота, тіло огорнув блаженний спокій, і, нарешті, все зникло.
Здавалося: проминуло всього кілька секунд. Кліпнув очима й здивувався: де це він? Без скафандра, весь обплутаний еластичними стрічками, на ложі під прозорим ковпаком. Світло — м’яке, «вечірнє». Ніде ніщо ані шелесне. Не можна збагнути, що до чого, м’язи не скоряються. Хотів підвестися, але це зусилля виявилося надмірним — пірнув у чорну прірву, втративши свідомість.
І знову — теж, здавалося, через мить — прийшов до тями. Цього разу усвідомив: він — у реанімаційній камері. Отже, трапилась якась халепа з системою життєзабезпечення його скафандра в гідростатичній ванні, довелося вживати термінових заходів. Добре, що все кінчилося гаразд. Але де ж Валентій?
Цього разу ним оволодів, мабуть, звичайний сон. Йому верзлося щось страхітливе, примарне, і чомусь весь час муляла фраза: «свинцевий дощ». Хіба може бути дощ із свинцю?
Пробудження було раптовим: він почув чиїсь голоси. Прислухався, не розплющуючи очей.
— Може, ввімкнути стимулятор? — занепокоєно питала Регіна. — Адже спить понад добу.
— Не варто, — відповів Валентій. — Це — цілком нормально. А втім — стривай: він уже прокинувся. Ану, вставай-но, лежню! Коли б ти знав, якого завдав нам клопоту: тричі з того світу витягали!
Він був, як завжди, балакучий, але в інтонаціях його голосу чулася розгубленість. А очі в Регіни були страдницькі, печальні. І Михайло зрозумів: сталося щось жахливе.
— Катастрофа? — запитав він тихо.
— Аж ніяк! Ми цілком пристойно сіли перепочити на дуже цікаву планетку. От тільки у твоїй ванні зрадила система життєзабезпечення.
— Хто ще живий, крім нас?
— Знову ти перебиваєш… На цій планетці періщить свинцева злива, тут…
— Зрозуміло: ми вскочили у «гравіпотенціальну яму». Оранжереї — зруйновано. Так?
— Гм, так… Але…
— Хто ще вцілів, питаю?
Регіна скорботно схилила голову — оце й була відповідь. Отже, троє на борту мертвого зорельота.
Щоб урвати розмову, Валентій ввімкнув наркотизатор. Михайло вмить заснув і прокинувся через півдоби, цілком здоровий. Аж тепер друзі розповіли йому, що сталося.
«Земля-12» рухалася міжзоряним простором без будь-яких пригод. Кібернетичний Дід, як засвідчили курсові записи, дуже вдало обминув небезпечну туманність, зумів прокласти до «Землі-11» набагато економнішу з енергетичного боку траєкторію і взагалі керував кораблем досконало. От тільки гравітаційне поле колапсара, отієї страшної «чорної діри», було зафіксовано надто пізно — через недостатню чутливість гравіметрів; правда, обчислення показали, що з цього поля можна було б вирватися ціною перевантаження, згубного навіть для людей у гідростатичних ваннах, проте зважитися на це Дід не міг, бо не дозволяла інструкція. Та навіть у такій ситуації він знайшов єдино можливий вихід: посадив зореліт на планету, яка перебувала буквально на гребені «гравіпотенціальної ями», але ще за межами «сфери Шварцшільда», звідки вороття немає. Дорого обійшлася ця посадка: зруйнувалися і згоріли оранжереї, вийшли з ладу передавачі й двигуни, та й сам Дід через пошкодження більшості кріотронів ледь-ледь животіє. Єдина втіха — зберігся весь резерв пального, надійно працюють системи гравітаційного захисту, аварійний запас продуктів повністю зберігся. Але…
— Чому загинули всі інші?.. Теж через пошкодження систем життєзабезпечення?
— Ні… Тобто так! — Валентій зиркнув на Регіну, роздратовано махнув рукою. — Не знаю, врешті-решт. Явне пошкодження систем було тільки в твоїй камері та в камері Вальдека. Його вдалося повернути до життя зразу, а тебе…
— Стривай! Ти ж казав…
— Так, казав! З анабіотичного стану два тижні тому було виведено всіх, крім тебе! А протягом трьох наступних діб усі померли… крім нас із Сніжком. Причина одна: раптовий параліч серця. Діагностична машина щоразу відмовлялася поставити хоч приблизний діагноз.
— Гм, так… — Михайло поглянув на циферблат дозиметра радіоактивності, потім — на табло «Мро- активатора». Все показувало норму, отже, смертельного опромінювання не сталося.
— Може, до систем випадково потрапила якась отрута?
— Виключено… — Валентій знову якось дивно поглянув на Регіну. — Адже ми…
— Все ясно.
Ой, далеко до тієї «ясності»! Валентій щось приховує, не договорює до кінця. Здається, ніби Регіна хоче доповнити його розповідь, часом аж набирає повітря в легені, щоб мовити слово. Але тільки зітхає і похнюплюється. Бліда, а вени на руках аж голубі.
— Що ж — давайте поміркуємо, з чого починати.
Регіна похитала головою:
— Потім, Михайле. Я дуже втомилася. Ходімо відпочивати.
Їхні каюти — поряд. Попрощався, пішов до себе Валентій. Наступна — Михайлова. Він уже зібрався натиснути на кнопку, але Регіна притримала його руку:
— Зайди на хвильку до мене. Я маю тобі щось сказати.
Тільки-но зачинилася вхідна панель, Регіна кинулася до крісла, сіла, заплющила очі.
Він узяв стільця і сів поруч.
— Михайле, — прошепотіла вона, не розплющуючи очей, — дай мені слово… Я тобі зараз щось скажу, тільки дай мені слово, що ти після цього не покличеш Валентія… І взагалі, ці кілька годин посидиш біля мене. Згоден?
Ще нічого не розуміючи, він мовчки кивнув.
— Михайле, в мене… такі ж симптоми, як і в усіх наших. Серце… Воно видзвонює, калатає, мов шалене, і його вже не стримаєш жодними ліками. А ще… — вона випростала маленькі долоні. — Бачиш оці голубі плями? Вони з’явилися добу тому — дві крихітні цяточки, — а зараз вони вже дійшли до пальців. У всіх… теж було так… Ні, ні, не клич Валентія! Адже ти обіцяв!.. Валентій… Я з ним уже попрощалася. Навіщо йому завдавати зайвої муки?..
Вона схопилася за серце, похитнулась.
— Прошу… підмости подушку… Ще вище… Отак, спасибі… А знаєш — я зараз дуже-дуже щаслива… Така щаслива, як ніколи! А втім, про це потім…
