навіть говорити не варто. А якщо так, то чому ж з усіх членів екіпажу тільки…
Михайло ляснув себе по лобі. Він згадав, як у гарячковій підготовці до форсованого польоту вони переналагоджували «Мро-активатор» на автоматичний режим. Від необережного руху Регіни ввімкнувся генератор. Усіх трьох пронизало потужне позитивне «поле Мро». Він тоді вчасно похопився, вимкнув генератор, і друзі нічого не помітили. А сам подумав з полегкістю: «Яке щастя, що позитивне „поле Мро“ — не шкідливе. На собі пересвідчився!»
«На собі пересвідчився!» Так ось у чому річ! Так самісінько, як і радіоактивне випромінювання, «поле Мро» накопичується в клітинах живого організму. Навіть одне позитивне опромінювання відтягло загибель Валентія і Регіни на два тижні. А Михайло Северин опромінювався багаторазово, тому й лишився живий!
Він помчав до кают-компанії, а звідти — до рубки управління. Перевірив дані на обох табло «Мро- активатора». Все гаразд. Але ж це — в даному місці і в дану мить; прилади показують інтенсивність поля зараз. І тільки індивідуальні дозиметри визначають загальну суму опромінення.
Михайло нетерпляче переглянув записану автоматом стрічку градієнта «поля Мро». Ось воно! Наприкінці сьомого місяця польоту на форсованому режимі «Земля-12» потрапила в зону підвищеної потужності поля негативного знака. Її можна було б обминути, автомат-реєстратор протягом кількох днів подавав тривожні сигнали. Проте Дід на них не зважив, бо не був запрограмований на це. А не запрограмував його Северин через те, що ненадійна була апаратура і розвивала вона дуже малу потужність.
Він довго стояв, приголомшений. Сама того не знаючи, Регіна у своєму останньому листі підштовхнула його до відкриття, якому не скласти ціни: коли б заздалегідь опромінили весь екіпаж, не загинув би ніхто. Але ж — пізно. Пізно!
«…Друже мій! Я знаю, як важко буде тобі одному, проте благаю: не втрачай надії, працюй і борись до останнього подиху! Це — мій заповіт. А ще заповідаю тобі пісню — ту сувору й урочисту пісню, яка в найтяжчі хвилини підтримувала кілька поколінь моїх пращурів. Ти прослухаєш її на старовинному стереографі з оцієї скриньки. Він належав моєму прадідові, людині надзвичайної долі. Паралізований у юнацькому віці, він, як письменник-герой XX століття Островський, не скорився хворобі, працював усе своє довге життя напружено й плідно. Так, йому часом було дуже сутужно, і тоді йому допомагала ця пісня. Перед смертю він заповів її мені. Тепер вона буде твоєю. Живи і борись!
Михайло обережно видобув із скриньки незграбний апарат. Так, це стереограф, примітивна, первісна модель мікрогола. Йому не менше сотні літ. То ж чи хоч працює він?
Так, працює: щойно Михайло натис на кнопку, вмить виник і заяснів «куб простору», почав поглинати все довколишнє…
На тривожному тлі пожежі проступила зловісна постать. Вусатий червонопикий мордань у чудернацькій шапці з емблемою двоголового орла стривожено прислухається до звуків наростаючої пісні, до лунких кроків… Висмикнув револьвер з кобури… Схопився за сюрчок…
Розпливлася ця пика, а натомість постала інша — теж випещена, пухкощока, та вже з куцими вусиками, і на кашкеті — одноголовий орел. І цей прислухається до мелодії, яка лине дедалі голосніше. І цей хапається за пістолет і сюрчок.
Ще пика… Ще… І ще… Вони всі — різні з виду, але всі вдягнені в мундири, всі мають тупі, жорстокі олов’яні очі, всі хапаються за зброю та за поліцейські сюрчки…
А кроки гучнішають, наближаються; уже двигтить брук, земля здригається від тисяч важких кроків. І раптом у мелодію вривається молодий дужий голос:
Михайлові аж подих перехопило: так он про яку пісню писала Регіна!
А голос дужчає, наливається міддю. І Михайлові здається, що і він сам усім своїм єством бринить разом з отим голосом. «Куб простору» вже поглинув його; з глядача він перетворився на активного учасника. Це проти нього мчать з нагаями та шаблюками кінні жандарми, це в його груди влучають кулі. Пісня не змовкає, її підхоплює хтось поруч:
По проспекту старовинного міста пливе під знаменами жива ріка. На Землі тече дев’ятнадцятий вік, вибухом виростає двадцятий — віки народження й утвердження найгуманнішого в історії людства ладу.
Демонстрації… Мітинги… Барикади… На вулицях та майданах світових столиць шаленіють кулемети, свищуть шаблі. Свинцевий дощ розпанахав червоне знамено. Воно падає разом з прапороносцем, та інший підхопив його, підняв високо над барикадою:
І вже не кулі — бомби, бомби, бомби на мирні села й міста. Та ось інший — світлий вогненний дощ переможних салютів над радянською Москвою.
Пісня дедалі гучнішає і наростає. Її підхопили Азія і Африка, обидві Америки. На крилах цієї пісні вже вся Земля. І під її невмирущу мелодію зринув у першу подорож до зірок фотонний велетень «Інтернаціонал».
Проектор вимкнувся давним-давно, а Михайло Северин усе ще сидів нерухомо, втопивши погляд у просторінь. Він навіть уявити не міг, як вплине на нього ця старовинна, дуже недосконала з технічного боку стрічка. Вона збурила в ньому цілу зливу почуттів. Досі він скорявся незламним законам логіки, а вони в даному разі приводили до суворого висновку: надії на порятунок немає, отож і подальше існування втрачає смисл.
Але ж ось щойно перед ним пройшов животрепетний відтинок історії людства. То якщо базуватися на чистих законах математичної статистики, яку надію на перемогу мала та жменька одчайдушних хоробрих на чолі з Леніним, що стала на герць із жорстоким, неймовірно могутнім ворогом у масштабі цілого світу?! А вони незламно вірили в свою перемогу. Боролися за неї, не шкодуючи власного життя. І — перемогли!
То про який розпач, про яку невіру йдеться зараз?.. Бач — вийти під свинцевий дощ і розкрити груди скафандра, — жест, гідний хіба що опереткового героя!..
Ні, треба жити, жити! Виборювати у цього свинцевого дощу ще один зайвий день, ще одну зайву хвилину, тримати на найсуворішому обліку кожну мить життя — і все для того, щоб віддати їх боротьбі. Спасибі тобі, Регіно! Ти подарувала людині в день народження найголовніше — мету життя!
…Як уже повідомлялося в попередньому випуску, ремонт трансгалактичного лайнера «Земля-12», який протягом двадцяти двох років перебував на гребені «гравіпотенціальної ями» колапсара М-413, повністю закінчено. Додаткові генератори антиполя дозволили «Землі-12» обійтися без сторонньої допомоги. Лайнер вирушив до Сонячної системи для переобладнання на двигуни нового типу.
Професор Михайло Гнатович Северин відмовився скористатися з швидкісного зорельота і прибуде в Систему на борту «Землі-12». Він заявив нашому кореспондентові, що сподівається за цей час остаточно
