Ці дії цілком відповідають букві й духові статуту ГАМу. Галактичне братство, безкорислива взаємодопомога, відсутність будь-яких форм гноблення. На голосуванні ваша кандидатура пройшла. Слово за вами.
— Гм… — мугикнув Савелій задумливо. — Діло не просте, враз і не вирішиш. Тут треба добре обмізкувати. Давайте поки перекусимо, що бог дав.
— Правильно, — схвалив представник ГАМу. — Зопалу такі справи беруться вирішувати тільки зелені.
Жінка швиденько зібрала на стіл і чкурнула з кімнати. Гаміст був не дурний, він швидко зметикував, що й до чого. За півгодини він уже розпустив лусочки на товстому череві і, поплескуючи Савелія по спині холодною зеленою лапою, втовкмачував:
— Зрозумій, гомо, полюватимеш на якій завгодно планеті Галактики! На будь-якого звіра, птаха чи рибину.
Він вдарив себе кулаком у груди. Перетинчаста лапа ляснула по лусочках.
— Ми мисливці-професіонали! Не для пустощів, для прожиття добуваємо харчі тяжкою і небезпечною працею. Та невже ж не допоможемо один одному! Ось зараз, приміром, інсектонам не дає спокою динокан. Страшне чудовисько! Багато хто пробував уполювати його, та мало хто повернувся.
— То чого ж ми сидимо? — сказав Савелій і підвівся. — Де цей динокан? — спитав він суворо. — У мене на ногах драконяча шкіра вже потерлася. Час міняти!
— Зараз, гомо, зараз, — відповів ящір з готовністю. — Ми так і знали, що ти згодишся допомогти нещасним інсектам. Все ж таки ти сам ссавець, зрозумієш звички чудовиська.
— Маріє!!! — гарикнув Савелій.
З двору долинуло сердите:
— Чого тобі?
— Збери в дорогу!
Він підбадьорливо поплескав ящера по пластинчастій спині і зняв з стіни двостволку.
— У мене, хлопче, це швидко робиться. Підсумок повний, патронташ набив, рушниця завжди справна. Можу вночі скочити з ліжка й погнатися за зубряком.
До кімнати, спідлоба позираючи на ящера, зайшла Савелієва дружина. В руках вона тримала вигорілий на сонці рюкзак.
— Повний порядок? — спитав Савелій.
— Так, — відповіла вона обурено. — Все поклала. У газету загорнула курку і п’ять бутербродів з домашньою ковбасою.
— Ет, — сказав Савелій незадоволено, — замучиш ти мене домашньою ковбасою. Ну гаразд, ми пішли. Зроблю справу, повернуся.
Вони вийшли за околицю, заглибились у гай, де стояв пошарпаний двомісний космоліт з яскравим написом на боці — «Інспекція ГАМ».
Сідаючи до космольота, ящір зауважив:
— Жінка в тебе, гомо, хороша. Тільки сердита чогось. Не любить нас, плазунів?
— Та ні, — сказав Савелій, — на особистість вона не звертає уваги. Для неї головне — душа. Просто не любить, коли йду на полювання. Хоче, щоб став садівником або ж городником. Тьху!
— У мене те ж саме, — зітхнув ящір. — Справжня хатня війна. Та щоб ми, шляхетні мисливці, у городі копирсалися!
Він сердито насунув на кабіну ковпак і ривком підняв машину в повітря.
Зустрічали їх дві товсті, завбільшки з індика білувато-рожеві істоти. В обох голови були круглі, як повітряні кулі, а величезні очі займали половину обличчя. Над лисими маківками коливалися гнучкі вусики.
— Ось, — промовив бадьоро ящір. — Привіз землянина. Безстрашний мисливець-професіонал. Знищити вашого динокана йому все одно, що чхнути. Ах, ви не чхаєте! Ну все одно, прошу любити й поважати, а я відчалюю. Бувайте здорові!
Він повернувся до Савелія.
— Я полечу в ГАМ передати про вашу згоду. Повернуся години через три. Може, стану в пригоді.
Він крутонув кермо, опустив лапу па педаль. Космоліт підплигнув і розтанув у незвично зеленому небі.
Інсекти покірливо дивилися на Савелія. Один спитав боязко:
— Ви й справді захищатимете кас, мирних хліборобів?
— Звісно, — відповів твердо Савелій, — показуйте звіра!
— Ходімо, — сказав один інсект тоненьким голосом.
Вони пішли через село. Савелій обережно обминав хлопчаків, які борсалися у придорожній пилюці, статечно вітався з старими, що грілися проти сонця, сидячи на призьбі.
Потім вони перейшли по хиткому містку швидкий струмок і подалися до гір, що виднілися вдалині.
Місцевість була якась дивна. Трава жовта, мов глина, а глина зелена, як трава. Небо не синє, а зелене, і сонце ніби не сонце, а величезний місяць в третину неба.
«Дарма, — казав собі Савелій, крокуючи за інсектом, — у нас є землі, де півроку — день, півроку — ніч. Оце чудо, так чудо. Або взяти Африку, де водяться слони. А є ще країни, де ростуть пухирі з колючками. Кактусами звуться…»
Замислившись, він мало не наштовхнувся на провідника. Той дуже повільно перебирав лапками, вони в нього підкошувалися. Гладеньке пружне тіло зіщулилось, обвисло. І весь він став маленький і дуже нещасливий.
— Що з тобою, друже? — спитав Савелій занепокоєно.
— Ні-ч-чого, — відповів інсект ледь чутно, — все… нормально. Просто сонце зайшло…
Савелій здивовано глянув угору. Велика кошлата хмара наповзла на місцеве світило. Рухалася вона досить швидко, і хвилин через десять сонце знову засяяло на зеленому небі.
Інсект одразу пожвавішав. Його тіло роздулося і зробилося пружним, лапи замиготіли частіше.
— Дивний ти, друже, — мовив Савелій. — Під сонцем роздуваєшся, у затінку зіщулюєшся. Мабуть, ти комаха!
— Авжеж, — сумно відповів інсект. — Ти, гомо, ссавець, тобі добре. Від температури повітря не залежиш, сам собі робиш температуру. Адже в тебе вона постійна, так?
— Ще б пак, — відповів Савелій. — Коли завгодно — вдень і вночі, взимку і влітку.
— Ну от, — мовив сумно інсект, — а мені на сонці жарко, а в затінку холодно. Восени ми взагалі завмираємо.
— Як мухи? — поцікавився Савелій.
— Скоріш, як бабки, — відповів інсект. На дивному безгубому обличчі промайнула сумна посмішка. — Нашу планету населяють риби, комахи й плазуни. Життя взимку завмирає. Один динокан лютує.
— Що ж то за звір такий?
— Чудовисько. Такий, як і ти, ссавець. Йому байдуже, яка погода. Взимку він розриває наші нори і поїдає нас…
Інсект схлипнув.
— …нас, наших жінок і діточок малих.
— Ось ми його! — погрозив Савелій.
— Це ж тільки уявити собі, — сказав інсект, — не завмирає навіть узимку.
— Ну й що? — буркнув Савелій. — Яке диво! Я теж не завмираю. Взимку в нас життя вирує, як і влітку.
Цього разу інсект зіщулився з переляку. Він мимоволі прискорив ходу, озираючись на грізного землянина.
Савелій тільки посміхнувся. Невдовзі вони наблизилися до підніжжя гори. Інсект нерішуче зупинився і мовив:
— Ось тут динокан завжди спускається з гір… Можна мені піти?
— Іди, — дозволив Савелій великодушно.
Він поклав рюкзак і сів на великий камінь. Інсект нерішуче топтався поруч.
