Римської імперії. Щоправда, сама історія появи унікальної чаші досить незвична. За деякими відомостями, вона знаходилася серед коштовностей, котрі разом із золотим запасом українського гетьмана Павла Полуботка були покладені в один із банків Ост-Індської компанії, після ліквідації якої в 1875 році опинились у королівській казні».
З коментаря професора Мітчела Уолкера, біофізика:
«Коли напередодні аукціону до нас звернулися за консультацією співробітники фірми «Сотбі», я відразу відчув, що річ ця призначена далеко не для прозаїчних потреб. Насамперед вражали пропорції, яких дотримувались невідомі майстри. Це був класичний приклад так званого «золотого перерізу», коли всі пропорції предмета, в даному випадку чаші, підібрані таким чином, що впливають на біоритми людського мозку. Я давно працюю в цьому напрямі і можу з цілковитою відповідальністю твердити, що подібна ідеальність пропорцій породжує в людському мозку бета-хвилю,[2] яка відповідає за емоційний настрій людини.
Смисл цієї чудової пропорції, з якою доводиться зустрічатися при вивченні архітектурних ансамблів античності, на диво простий. Якщо розділити будь-який відрізок таким чином, щоб довжина його відносилась до більшої частини так, як більша до меншої, — в результаті отримаємо так званий «золотий переріз». Правда, мене насторожило, що матеріал, з якого виготовлена чаша, не піддається аналізові, це щось середнє між кварцом і склом. У всякому разі, моїх знань з фізики вистачало, аби сказати представникам «Сотбі», що виготовити подібну чашу навіть у наш час навряд чи можливо. Тут порушено всі закони кристалографії, в силу чого Чаша Святого Грааля, як встигли охрестити цю річ, не повинна існувати взагалі, або… або ми чогось не знаємо чи не розуміємо. Приголомшувала філігранна огранка, виконана з дивовижною прецизійністю… Словом, я порекомендував звернутися до спеціалістів, зокрема оптиків, припускаючи, що й оптичні властивості цього антикварного предмета повинні бути досить цікавими».
З інтерв’ю, взятого кореспондентом газети «Таймс» у віце-президента і наукового керівника корпорації «Джейсон-електронік» доктора Френтона Чіппендейла:
«Так, до нас зверталась фірма «Сотбі». Ми прийшли до висновку: річ варта того, щоб нею зайнятись».
З матеріалів прес-конференції, організованої Скотланд-Ярдом наступного дня після зникнення Чаші Святого Грааля:
Із рвідчень Джорджа Бейнарда, сержанта:
«Це було моє останнє чергування в центрі стратегічного командування. Через тиждень закінчувався строк мого контракту. Чому я не продовжив його? Прийшов до висновку, що робота оператора далекого спостереження надто нервова і відповідальна. Краще вже бути цивільним пацюком, ніж нажити нервовий розлад. Можливо, я видамся декому не зовсім скромним, але спеціаліст з мене непоганий. Це можуть підтвердити лейтенант Сондерс і капітан Хартфіш. Запевняю, вони скажуть: на сержанта Бейнарда можна покластися. Це не так важливо? Дивно, мені сказали, щоб я розповідав усе в подробицях. Кажете, слід починати з головного? Дивлячись, що вважати головним… За інструкцією я найперше перевірив функціонування шести модулів і трьох операційних систем. Після цього увімкнув у порядку черговості тумблери запуску. Спалахнули оранжевим світлом індикатори кругового спостереження — апаратура функціонувала нормально. Доповів лейтенанту Сондерсу про готовність до роботи. У відповідь почув «о’кей!». З командного пункту вказали сектор, у якому я повинен працювати. Рівно о десятій за Грінвічем я приступив до патрулювання. Вірніше, хотів приступити, але екран несподівано засвітився блакитним світлом, а на розгортці індикатора цілей з’явилися три зелені позначки невідомого походження. Нічого подібного в моїй п’ятнадцятирічній практиці не траплялось; я тут же доповів своєму безпосередньому начальникові. Той у свою чергу сповістив капітана Хартфіша, який висловив припущення, що у мене не всі дома. І лише коли я втретє повторив, що на екрані щось негаразд, до мене примчав лейтенант Сондерс. Він насамперед примусив мене дихнути: чи не хильнув я. Відтак глянув на екран і, пересвідчившись, що моя інформація достовірна, кинувся до телефону, аби повідомити полковника Роджерса. Тут екран знову став оранжевим. У секторі А-В92 виднілися звичні позначки від учбових цілей».
З розповіді Ярослава Ткаченка, керівника групи технічного контролю міжнародного аеропорту Бориспіль:
«Той день не був піковим, але й не давав підстав для розхолодження. Сто польотів на годину — навантаження вище середнього. Отож я частенько підходив до нашого стажиста Павла Сидоряка, спостерігаючи за його діями. Недавній випускник Академії цивільної авіації працював упевнено. Чітко, по- діловому аналізував радарну картину бориспільської зони, наявність коридорів. Робота, як ви самі розумієте, складна й відповідальна. Це лише на перший погляд може здатися простим зчитувати з екрана індикатора повітряної обстановки інформацію про політ літаків і робити висновки — наказувати командирам повітряних лайнерів збільшити або зменшити швидкість, змінити курс. На екрані, як і повинно бути, — відмітки від літака, а поруч колонка цифр: бортовий номер, швидкість, висота. І раптом на нитці-трасі ІЛ-62, що прямував рейсом Київ — Афіни, з’явилися три засвітки невідомого походження. Вони рухалися вслід за літаком, не наближаючись і не віддаляючись, на віддалі десяти кілометрів.
Сидоряк запитально подивився на мене і мовчки кивнув на екран, де окрім незрозумілих засвіток не було жодної інформації. Я помчав до диспетчера процедурного контролю Олега Филипчука. Він розгублено стояв біля комп’ютера, тримаючи вузьку паперову стрічку-стрип з видрукуваною на ній інформацією про хід польоту, 3 уривчастих пояснень я зрозумів єдине: розставляючи відірвані талончики стрипів на спеціальній дошці контролю і звіряючи їх з таблично-знаковим індикатором, він несподівано побачив, що закладені в ЕОМ плани польотів не узгоджуються з фактичною обстановкою. Не гаючи часу, по селекторному зв’язку я наказав Сидоряку передати на борт літака команду збільшити швидкість до крейсерської, повернувся в зал радіолокаційного управління і поглянув на екран. Ситуація не змінилась: як і раніше, за ІЛ-62 рухалися три світні точки, але тепер, як і повітряний лайнер, вже з більшою швидкістю. Ця гонитва тривала ще сорок три секунди. О 12 годині 37 хвилин 25 секунд невідомі переслідувачі різко розвернулися і взяли курс на південний схід. Зазначу, що командир корабля на своєму екрані так нічого і не помітив».
З розповіді Бхупендронатха Мухурі, помічника адміністратора в Аламорі:
«21 січня я довше, ніж звичайно, затримався в конторі. Наступного дня до нас приїжджав сам керуючий, і треба було якнайретельніше підготувати потрібні папери. Пан Раї не любить, коли в документах трапляються помилки. Для мене ж це був своєрідний екзамен на посаду адміністратора. У Балларі саме з’явилася вакансія. Місто є місто. Не те, що наше село в джунглях Малнад.
Близько десятої вечора я вимкнув у конторі світло і, зачинивши за собою двері, пішов додому. Ми з дружиною і трьома малюками живемо на околиці села в невеличкому бамбуковому гаю. До лісу, як мовиться, рукою подати. Місяць ще не зійшов, але було досить видно — зорі, неначе ліхтарі, освітлювали все навкруги. Їх було напрочуд багато. Така тіснява, мов на базарі в Бенгалуру. Аламора вже спала. На вулиці ані душі. Біля крамниці Тхакура я звернув на стежку, що веде до моєї оселі. Десь на півдорозі мою увагу привернули три рухомі зірки. Я ще ніколи не бачив, щоб зірки рухались. Це не були бортові вогні літака. Можете мені повірити. Світилися вони спершу яскраво-жовтим, а в міру наближення до села ставали червоними. Над селом вони ніби наштовхнулись на невидиму перешкоду й почали виписувати в небі круті віражі, кидаючись в різні боки. Поступово довкола них виник суцільний зеленавий ореол. В такому клубку зірки стрімко рвонули вгору і, взявши курс на північний схід, щезли над джунглями».
