— Сьогодні день народження Сооллі, Глібе! — нагадала Валентина.
«Що їй подарувати? — подумав я. — Питаннячко. Адже я з нею незнайомий. Не знаю її. Отже, все одно».
У купі старих металевих речей, якими так дорожив Енно, я знайшов підходящу мідну посудину столітньої давнини. Коли я почистив її дрібним тихоокеанським піском, вона стала зовсім як новенька. Тепер тільки приклепати ручку, і готово.
Мідний прут, який я ще раніше примітив у морській скриньці в каюті Енно, цілком згодився б для цього. Треба було дістати молоток. Ні в кого на кораблі не знайшлося цієї реліквії. Я викликав того самого голубого робота, у справності якого був упевнений Енно, і попросив розв’язати задачу. Хвилин за п’ять він приніс пневматичний молоток, який чомусь не працював.
Він пояснив:
— Застаріла конструкція, нездатна до самовідновлення.
— Дістань що-небудь ще, — поставив я вимогу, — аби можна було розплющити прут.
— Первинні задачі не програмуються. Їх розв’язує Енно.
— Сам знаю, але ж ти тямущий хлопець. Придумай щось.
— Добре, — сказав кібер і висковзнув за двері.
За чверть години він з’явився з масивною іржавою болванкою, яку можна було втримати хіба що обіруч. Потім я пішов до Енно з пляшкою рому і за годину повернувся з мідною ручкою для майбутньої кавоварки. Весь цей час кібер чекав на мене; він знудьгувався за роботою. Я поміркував кілька хвилин і відіслав його на палубу, щоб він відв’язав від шлюпки якір і приніс у каюту. Він почав був заперечувати, але я пояснив йому, що чим менше в Енно буде під рукою музейних експонатів, тим краще з огляду на його власну безпеку.
— Тож краще поцупити якір разом із шлюпкою, — закінчив я, і це остаточно переконало кібера.
Проте зрозумів він мене буквально. Якір він відрізав, а шлюпка опинилася за бортом. Кілька днів після цього випадку Енно якось підозріло дивився на мене й раз у раз переводив розмову на тему морської романтики і далеких мандрівок, коли без шлюпки обійтися просто неможливо…
Отже, ми озброїлися цими інструментами. Якір правив за ковадло. Ручку ми приварили ультразвуком. Кавоварка була готова. Я ще раз потер її піском і підігрів на електронному термостаті, щоб метал трохи окислився.
«Цікаво, чи Сооллі коли-небудь бачила свічку? — подумав я. — Мабуть, ні. Сувенірні свічки забуто ще в минулому столітті. Треба спробувати? Вже коли щедрість — то щедрість!» Від мого кібернетичного співбесідника я взнав деякі дані про стеаринову кислоту.
— Спробуємо? — запитав я.
Він кивнув своєю круглою симпатичною головою і кинувся на пошуки мила та сірчаної кислоти. Далі настругав мильних стружок, залив їх водою, розмішав, поставив суміш грітися. Розвів кислоту й обережно влив її у розчин мила. Після того, як на поверхню спливла біла маса, він показав на неї своїм механічним перстом:
— Стеарин.
Він просушив його, загорнув у мій рушник. Відрізавши від рушника суху смужку, зробив гніт, розплавив стеарин. Опустив гніт у склянку й залив стеарином до верхнього краю. Склянка лопнула, кібер вибачився. Проте свічка була готова.
Я впакував подарунки в коробку й відпустив помічника. (Ми проморочилися з ним увесь день).
Мені сказали, що гості зберуться в лабораторії. Я прийшов туди без запізнення, в цю нудну й прохолодну обитель розуму, одначе нікого не застав: світилися холодні скляні циліндри, у колбах сновигали якісь мурахи. Я відчув себе геть загубленим у цьому безрозмірному просторі, де нечутно дихали кондиціонери, а гіроскопи зупиняли не тільки найменшу хитавицю, а й, здавалось, і сам плин часу.
Ось де ховала Сооллі від людських очей Кощієву голку! Серед звичайних клітин трапляються і такі, що не хочуть помирати. Наче енергія росту не убуває, як майже завжди, а залишається незмінною або зростає з часом. Досі, я це знав, не було зібрано більш-менш представницької колекції, до якої належали б навіть найголовніші види.
Зовні такі клітини анітрохи не відрізняються від інших. Правда, звичайні «цеглинки» за п’ятдесят- сімдесят ділень гинуть, руйнуються, а з ними гине і вся будова організму. Несподіваний виняток з цього сумного правила — ракові клітини. І ще одна форма живого: клітини активні, невмирущі. Знайти їх важче, ніж живу воду. Мимоволі пригадаєш казку про Кощія Безсмертного. Надто після мільйона-двох марних спроб. Проте крихітні грудочки протоплазми — це насіння й паростки могутнього дерева життя. Якби коли-небудь поталанило з’єднати в організмі клітини безсмертні, або, як їх називала Сооллі, активні!.. Чи не тут це станеться?
Думаю, найпростіші істоти слугували їй за модель, що допомагала роздивитися секрети живого. На її місці я вчинив би так само. На одному з циліндрів я прочитав: «Досліди із зовнішньою пам’яттю». Знайоме, подумав я. Інфузорії, наприклад, не полюбляють ударів електричним струмом. Можна затулити частину посудини (краще вузької трубки) від світла і вмикати електричну напругу тоді, коли простіші доберуться до затіненої ділянки. Досить п’ять-десять разів привітати їх у такий спосіб — і вони почнуть швидесенько повертатися назад за межі світла й тіні, навіть якщо там на них не чатуватиме електричний щиголь.
За допомогою рухомої затемнюючої шторки вдалося з’ясувати ось що: інфузорії боялися не темряви, не тіні, вони поверталися з того місця, де раніше була тінь. Вони реагували на сліди удару, що їх вони самі залишали на тому місці, де цей удар було завдано.» Це і є зовнішня пам’ять. Звідси Сооллі прокладала хисткий місток до активності клітин. Нібито вимкнути пам’ять — це наполовину вирішити проблему безсмертя. Все на тому ж, звичайно, клітинному рівні.
…За кілька хвилин я почув голоси, сміх і зрозумів, що заблукав. Хол, де зібралися гості, був поряд. Перегородка відділяла його від лабораторії Сооллі. Я нізащо не знайшов би вихід, вміло задрапований, якби переді мною не з’явилася вона сама, не взяла за руку й не вивела із закапелків, у яких я наблизився був до розв’язання проблеми безсмертя.
Я розгубився. Яскраве світло засліплювало. Було гамірно. Підійшла Валентина. Все стало на свої місця.
— Вона вродлива, правда ж? — поволі мовила Валентина, кивнувши убік Сооллі.
І відвела очі.
— Чим вона тобі впала в око?
Валентина почервоніла.
— Просто я спробувала вгадати… Жити б їй у часи караванних стежок, мускусу, сонцеликих невільниць та золототканних килимів. Я не можу їй заперечувати: тільки слухаю і роблю те, що вона говорить. Мабуть, я ще незграбне дівчисько порівняно з нею.
— Мені вона теж подобається.
— Бачиш, я вгадала.
— Стоїть дівчина Катерина — мов та червоная малина. Це про неї. Так я бачу.
— По-твоєму, вона така?..
— Вона на свій день народження просто з минулого століття прибула. Як і Енно, на машині часу. А втім, це по-сучасному.
— Жарт?
— Я всерйоз. А вона сьогодні весела. Проте так уміють веселитися тільки серйозні жінки.
— Я не можу.
— Треба тільки зосередитися на тому, що все навколо трохи смішне.
— Мені добре, але я завжди трохи сонна… і, мабуть, розхристана.
— Кажуть, з віком це минається.
— Приємно чути, я не знала. Що ти їй подарував?
— Та ось… Треба вручити. І я рушив до Сооллі.
Як розповісти про неї? Сооллі й справді здавалася божественно-неповторною у своєму гладенькому зеленому жакеті, що був туго стягнутий сірими шнурками, у короткій темній сукні з оборками й мереживними квіточками. До пояса її жакета тоненькою ниткою перлини була прикріплена аніліново-рожева айстра. На подолі сукні, під тонкими чорними мереживами оборок, тьмяно світилася величезна срібна шпилька.
