Блискучі кучері волосся спадали на оголену шию, і вона іноді щулилася від їх пругкого дотику.
Підійшов Енно й оглянув мої скромні подарунки.
— Чудо, — сказав він про кавоварку, — де взяв?
— Брат з Антарктиди прислав, — меланхолійно відповів я.
— Справжня полярна, — відзначив Енно і понюхав метал. — А свічка?
«Треба ж бути такому наївному», — подумав я і сказав:
— Від діда у спадщину дісталася.
Я завважив, як сяяли очі Сооллі: вони були у неї опуклі, темно-сині, з великими зіницями й тому увечері видавалися майже чорними. Вії у неї оксамитні, як у метелика.
Я не міг проникнути глибше, внутрішній погляд нічого не розповів мені про душу цієї елегантної фрау, хоч як би я напружував уяву. Визначити її вік було важко, тільки манера поводитись і могла виказати у ній сорокарічну жінку. Вона чудово танцювала, весело сміялася, проте сміх її не заражав мене. Я запитував у неї про її великий підводний світ, вона відповідала не без повчання, так, як відповідають на запитання студента. Їй це було приємно. Риси обличчя її змінювалися, починали рухатися щоразу, коли вона освітлювала своє обличчя усмішкою, а підборіддя обережно нагадувало про щось загадкове, незбагненне, чому не можна знайти слів. Їй дуже личили рогові окуляри, подаровані Енно.
Сюрприз, навіть вільність, так мені це уявлялося: за сусіднім столиком поважно сиділи троє кіберів, і перед кожним стояв келих з лимонадом та грудочкою матового льоду. Сооллі вийшла і знову з’явилась у накрохмаленому фартушку, з тонкою косинкою на біло-рожевій шиї і граціозно поставила перед ними вазу з цукерками. Кібери ґречно їй уклонилися. Коли Сооллі велично відійшла, Енно, кашлянувши, тихо, але виразно сказав, звернувшись до незвичайних гостей:
— Ану, синки, киш звідси…
За хвилину по цьому Сооллі з’явилася за столом (уже без фартушка), й інцидент було вичерпано. («Сьогодні це мої помічники, Енно»).
Сооллі… Я почав мимоволі думати про неї, однак це нічого не дало. Можна було уявити собі, як спантеличила б та обурила її будь-яка нездійсненна історія: книзі на камені вона, безсумнівно, повірила б останньою. І тому я мовчав. Боявся, що ненароком зненавиджу її. Щоб позбутися цієї настирливої думки, увімкнув екран і запитав, як вона уявляє океан і планету, минуле й нинішнє, і взагалі все те, до чого причетна біолог Сооллі Ернульф та її лабораторія. Ми домовилися з нею: екран буде внутрішнім, тільки для нас. Навіщо надокучати гостям? Невеличкий екскурс у минуле. Прогулянка. Точніше — фільм, режисером та оператором якого була вона. Цього дня мені хотілося не взнати, а саме побачити те, про що я розмірковував зараз. А розмірковував я про п’яту стихію, ім’я якій — життя. І спонукала до цих роздумів історія з Близнятами. Отже, фільм. На п’ять хвилин, поки ми танцювали.
…Над чорним камінням, над вогнедишними кратерами, над заклубоченими озерами, над потоками лави, води, над низькими гарячими туманами гриміли грози. Хмаровиння трьома шарами огортало планету, три ряди блискавок висвітлювали чорний простір між хмарами, три дощі зливались у дикому ревищі, навально падаючи вниз, народжуючи океани.
…Сіра імла гарячим саваном укрила материк.
Дощі розмивали лаву, хребти, розвалювалися камінні стіни й перегороджували потоки. Брили одвічних нерукотворних гребель під вагою каламутної води рухалися, наче живі, вода підхоплювала їх і зносила в океан. Намивались острови. У перші розриви хмар падало гаряче червоне проміння. Пара, наче біле молоко, стелилася над берегом. І знову зрушувалися хребти, здригалася земля, попіл піднімався клубами, щоб потім важко осісти в урвищах. Потоки селів клекотіли, змітаючи все на своєму шляху. Вони рвалися до океану. Береги чорніли від попелу і багна. («Тут не дуже затишно. Сооллі»).
…Найбільші брили заносило піском всього за кілька днів. Береги виникали й розмивалися. Лопалася кора планети. У гарячі шви затікала вода, вибухаючи жарким фонтаном, здіймаючись на цілі милі у височінь, прагнучи знову до океану, розрівнюючи породи, народжуючи піски, перемелюючи каміння, прокладаючи річища.
…Ложе океану заповнювалося прахом споконвічної земної кори. Не раз і не два здиблювалася земля на його місці. Попливли плити континентів. Де був суходіл, виник океан. Де було море, виросли, піднялися материки. Теплий газ ринув в атмосферу. Пара й аміак. Метан і водень. Сонце нагріло газ. Блискавки з’єднали молекули. Гази згустилися в рідину. Рідина закипала від палючого проміння і блискавок. Осколки молекул з’єднувались, утворюючи ланцюги — пунктири майбутніх білкових тіл. Краплі з піднебесся попадали в моря.
…Змішувалися з солоними водами, а води змінювали колір. Колір життя — жовтий, палевий, проміння пробивається світлими стовпами до дна, воно розсіюється, розчиняючись у невидимій, невловній субстанції, і не можна роздивитися чіткої тіні в тому місці, де під скелястими кручами зяють печери і гроти.
Нібито заповзає світло й туди. А на хисткій межі світла й тіні — рух. Нові ланцюги молекул. Химерний більярд, електричні струми, нові з’єднання того, що не з’єднується. Бурштинові води лагун лінькувато ворушилися утихомирюючись. Молекули, ніби крихітне намисто, зв’язали воду. («Терпи, — подумав я, — сам напросився. Сценарій повчального біофільму зроблено, звичайно, для першокурсників. Не спеціально ж для тебе вона його склала. І в цьому вся вона. Непогано б їй відповісти, не виходячи за рамки жанру… Пізніше».
…Пухирці повітря й досі дивують учених: їх поверхня ніби магніт. До неї прилипають органічні речовини, Навіть дрібні крупинки руд лишаються на бульбашках, навіть порошинки (флотацію винайшли інженери, флотацію зовсім іншого роду відтворила природа: важкі молекули-ланцюги тягнулися вгору за пухирцями). У білій піні хвиль — небачене багатство, що нагромадилося за мільйони років, законсервовані грози, незримо сконцентровані сонячні промені — їх відблиски записано в незвичайному мереживі молекул, пращурів білка.
…Штиль.
Потім вітер, багато днів підряд. Жене й жене піну до берега з усього океану. Вода в лагунах густішає, а вітер дме й дме в один бік, до берега. І ось немає піску й води. Натомість залишається драглиста речовина біля мертвого поки що каменя. Вона проникає в гроти, заповнює підводні печери, товстим шаром лягає на узбережжя.
Перші згустки, які не розмиває вода. Випадковість, невідворотна випадковість з’єднала молекули так, що вони притягають до себе речовину, ростуть. Вони починають жити. («Дивіться і слухайте уважніше, Глібе, попереду — головне».)
Мерехтливий променевий тиск змушує дихати живі клітини й первородні пухирці. Пульсація — це дихання, обмін речовин, ріст. Крихітні пухирці виникають у білкових краплинах і наповнюються сонячним вітром, вони, ніби маленькі вітрила, тріпочуть, тремтять від сяючих голок-променів. Променевий тиск видмухує нові, дочірні пухирці — так живе почало брунькуватися. Плазма потекла від центра до країв живих порошинок — намітилися артерії. Міжклітковий протипотік плазми поклав початок венозній системі. Іонні біотоки змушують плазму згортатися у волокна — так започатковується нервова система.
Життя, неначе Афродіта, виникло з піни морської.
…У неї темпе хвилясте волосся, великі сині очі. (Схожа на Сооллі, як дві краплі води.) Вийшовши з безодні морської на денну просторінь, вона одразу ж надіває старомодні рогові окуляри, не переймаючись турботою про інші предмети туалету. Тут я увімкнув звук голосніше: «З днем народження, Сооллі!»
УРИВКИ З НЕОПУБЛІКОВАНИХ ІНТЕРВ’Ю
