— Отже? — запитав я, дивлячись просто у вічі цьому засліплюючому манекенові з обличчям язичесьчої богині. — Буде зв’язок?
Вона незворушно усміхнулася.
Лише за півгодини я побачив його. Я вже звик до нього, хоча ми жодного разу не бачились по- справжньому: тільки зв’язок. Я одразу перейшов до діла. Він замислено дивився на мене і мовчав. Я здогадувався чому. «Тут нічого не вдієш», — мовби говорив вираз його спокійного обличчя.
— Ніхто не знає, що сталося, вчора викрали фільм.
— Чому ж ти мовчав?
— Увечері мені сказали, що тебе немає.
— Де ж я міг бути… — почав був я і затнувся.
— Тебе не знайшли, от і все. Валентина шукала…
«Ну що ж, тепер саме час знехтувати правилами контактів, — подумав я. — І надрукувати інтерв’ю, скажімо, з Ольховським. А потім надрукувати й спростування. Жарт, мовляв».
Я спробував уявити себе на її місці. Незнайома планета. Інший світ. Навряд чи можна швидко пізнати його закони. За таких обставин будь-який контакт буде втручанням, разючим за своїми можливими наслідками. Контакти змінюють майбутнє. Епізод з інопланетянкою, набувши сили факту, може стати навіть поворотним пунктом розвитку, хто знає, хто передбачить, що буде через десять років, сто, двісті? Хоча, звичайно ж, давно відомо, що передбачати просто: треба тільки пам’ятати, що збуваються лише найбезглуздіші пророцтва. У цьому жарті є частка істини. Мабуть, Аїра знала не гірше від мене, що життя — це експеримент, який неможливо повторити.
Весь наступний день я приречено жартував, заважав працювати іншим, але мовчав. Обнишпорив корабель. Шукав сліди її візиту. Безглуздо це виглядало. На палубі зіткнувся з Валентиною.
— Бавитеся? — на «ви» звернулася вона до мене і з неприродним спокоєм пройшла мимо.
«Маєш, — подумав я. — Тепер розкажи їй про жінку, яку вона напевне бачила біля твоєї каюти… чи навіть більше того. О, вона зразу повірить, що це була інопланетянка!»
ІНТЕРЛЮДІЯ: ОКЕАН
Вісім тисяч років тому людство почало освоювати водні простори планети. П’ять тисячоліть тому воно пізнало парадокс колеса, і обрії суходолу одразу розширилися. Потрібні були тисячоліття, щоб рокітливий механічний птах підняв у повітря перших авіаторів, тисячолітній сон про політ став реальністю. Лише великі мудреці та провидці недавнього минулого звернули свій погляд до неба. Прагнення полинути в зоряну далечінь, в осяйні світи стало невгасимим, ніби сяйво самих зоряних світів. Про ракети, винайдені в сиву давнину, забули, потім їх винайшли двічі, однак примарні вогні ракетних фейєрверків і багрові хвости запалювальних стріл ще не розбурхували розум мрійників, і чарівник Жюль Берн відправив своїх героїв на Місяць з гарматного жерла. Всемогутні в усіх інших діяннях маги, чаклуни, веселі галасливі фокусники пильнували справи суто земні: жоден із уславлених чаклунів, софістів та пророків не прорік істини. І вуста астрологів не розтулилися, щоб проголосити: гряде доба ракетних вогнів, зоряних польотів! Таке минуле. А прийдешнє?..
Навдивовиж узгодженими виявилися терміни перших польотів у космос, розвитку космонавтики та назрівання проблем, що потребували втручання нової техніки. У їх числі — проблема океану.
Вражало ось що: справжнє вивчення обох океанів — земного й зоряного — починалося майже водночас. Навіть зовні батискафи були схожі на перші супутники. Людина штурмувала водночас підступи до планет, височінь небесну й океанські глибини.
Дві стихії одразу. Вода. Життя.
Ось чому наш корабель ішов над найглибшими западинами та підводними хребтами, перетинав течії, вивчав кліматичні зони, вплив ізотопного складу води на рівновагу у велетенській природній лабораторії.
Ми пройшли над величезними енергетичними станціями на дні океану. Станції були тими точками океану, де особливо відчувалося втручання людини. Однак це було нове серце планети, що повертало їй молодість. А колись еволюцію розглядали як пристосування організмів до підвищеного вмісту дейтерію — з дуже туманною перспективою. Адже легкий компонент протій швидше, ніж дейтерій, виносився в космос десь у горішніх шарах атмосфери.
Будь-який найпростіший організм наділений здатністю прогнозувати майбутнє, він чутливо реагує на зміну умов. Будь-яке поліпшення умов призводить до кількісного зростання популяції.
Життя може спалахнути так бурхливо, що споконвічна рівновага виявиться назавжди порушеною. Тоді океан почне бурхливо змінюватися. Проте як — цього ніхто не знав. Адже океан був і частиною планети, і частиною біосфери, і частиною космосу.
Людина і стихія… Спершу — протиборство, потім — союз. А далі, далі?..
…Мені часто випадало залишатися на самоті. Сварку не відвернеш; Валентині нічого не можна було пояснити, поки вона сама не відчує правду. Я багато читав, проглядав зведення інформа, іноді дрімав у себе в каюті, гортав журнали з об’ємними ілюстраціями.
«Ронг стиснув плечі Азоли. Її охопило досі незнане, гостре відчуття. Спочатку вона хотіла вивільнитися, але за хвилину її руки навіть через легкий скафандр відчувають тепло його рук, і вона стоїть незрушно з ним поруч, під мовчазними сяючими зорями. Вона думає про те, як багато в нього людського тепла й ніжності…»
Я відкладав журнал і брав інший, потім повертався до океану. Ефемерна основа всього сущого: без різної дрібноти вимерла б колиска життя!
Будь-яке дроблення збільшує поверхню. Замінивши подумки один великий рослинний організм безліччю дрібних, мікроскопічних, ми ніби істотно змінимо умови перебігу тих явищ та процесів, яким зобов’язане все живе на нашій планеті. Велика поверхня з однією й тією ж вагою — це використання сонячного світла й розчинених у морській воді мінеральних речовин. Цілком реальні фізичні величини в такому експерименті обертаються несподіваним наслідком; мікроскопічні водорості розмножуються із справді космічною швидкістю. Тільки обмежені ресурси мінеральної поживи не дають змоги «велетням-невидимкам» перефарбувати всю океанську поверхню на зелений колір.
Не завжди втішають вони око кришталевою чистотою забарвлення: сніги Гренландії стають іноді багровими через силу-силенну червонуватих водоростей, оранжевого та жовтого відтінку надають вони й воді Червоного моря. Більші форми завойовують озера, протоки, моря… І хоча вони поступаються своїм мікроскопічним братам у швидкості зростання та розмноження, їхня навала має іноді справді глобальний характер. Нові умови, порушення рівноваги спричиняють вибуховоподібну ланцюгову реакцію. Вивчення таких ситуацій дало в руки людини ключ до багатств морських лугів. Кожен скерований «зелений вибух» — це мільйони тонн білка. Колись ботаніки звернули увагу на синьо-зелену водорость— спірулину, що іноді всуціль покриває водоймища у деяких районах Африки. Там цей вид водоростей з давніх-давен вживається населенням у їжу і продається на базарі. Ніхто не розводить спірулину, її збирають з поверхні води шматиною і висушують на гарячому піску. До доброго врожаю спірулини у воді має бути бікарбонат натрію.
Скуштувавши якось смачної страви із спірулини, професор Леонард твердо повірив у те, що африканські племена харчуються саме тим, чим цивілізований світ буде харчуватися значно пізніше, скажімо, через сто років.
…Тихими вечорами, коли спадала спека, я лягав на вигорілий брезент, що вкривав шлюпки, і дивився на небо. Там поступово проступали білі мережива сузір’їв. «Гондвану» накривала загадкова безмісячна ніч.
