Часто-густо за кораблем тягнувся вогненний слід. Світився планктон. На тралах, сітях, ловильнях спалахував холодний вогонь, що стікав на палубу разом з водою,
Я мовчки спостерігав, як Енно допомагав Сооллі й Валентині. Незважаючи на те, що пошук вели автоматичними пристроями, чимало роботи лишалось і для них. Це була дуже морочлива робота! Сооллі шукала не нові види морських організмів — їхні окремі клітини. Знайти ж треба було клітини з числом поділок, більшим за сто. Одноклітинні істоти при кожному із своїх безконечних ділень неначе уникали загибелі. Знайти рідкісні аналоги таких «цеглинок життя» у тварин, побудова яких складна, важче, ніж виявити співаючу піщинку.
Енно прагнув зробити колись так, щоб не тільки шельф, а й весь океан був життям. Що ж для цього потрібно? Виявляється, світло. На глибині десятків метрів вічна сутінь, ще нижче — непроглядна темінь. Та зелена піраміда — основа життя, про яку я вже казав — зовсім не така вже й висока. Ось якби доправити світло в середні й нижні шари води! Фотосинтез пробудив би нові горизонти. Однак промені поглинаються водою, і дуже швидко. Як же бути? І тоді всі разом ми пригадували про проект «Берег Сонця». Перші статті про нього були вже надруковані. Світло можна донести туди, у надра океану… По хвилеводах, по оптичних волокнах…
…Це дивина — бачити Сооллі, розмовляти з нею, ані словом не обмовившись про її незвичайного двійника! Ні, не визнавала вона жодних інших пояснень загадки живого: події могли розвиватися лише так, як я бачив їх її очима на дні народження. І ніяк інакше. Не стихією було для неї життя, а колекцією цікавих, наполовину вивчених експонатів (серед яких був і я).
Виходило, я грав з нею в піжмурки: жодного слова, жодного натяку на гостю, схожу на неї і все ж зовсім іншу. Я почувався незручно, проте розповісти їй правду не міг. І не міг після зустрічі з Аїрою пригадати її справжнє обличчя: мовби назавжди стерлося воно з пам’яті й ніколи не бачив я такого короткого фільму, який подарував мені Янков. Сооллі і вона — я тепер майже не міг їх роз’єднати, їхні образи злилися.
…Якось Сооллі запитала про мене. І я був спантеличений. Хто я? Що я? Авжеж, я і сам себе про це запитую. Але відповісти на це… Я показав їй тих людей, з якими мені хотілося б бути після «Гондвани». Хай ці люди живуть лише в уяві. Якими я їх бачив, якими уявляв?.. Ось ці кадри.
Околиця ялинового лісу, косогір і струмок. Надходила пора сірого присмеркового світла, внизу, на траві, під ногами було вже темно, відтінки зелені поблякли. Рівне матове світло неба висіло низько, як похмурого дня.
Тихо. Темні зубці ялин торкалися неба. Їх безконечний ряд ліворуч зникав за пагорбом, праворуч збігав до струмка, а далі йшла вирубка. Перед самою стіною лісу — купа колод.
Я зосередився й уявив людей, що сидять на колодах. Мені хотілося, щоб вони заспівали пісню для Сооллі. Я ще не знав, яка це буде пісня. І ось вона побачила їх такими, мовби вони були живі… Восьмеро чоловік сиділо на колодах, один стояв, тримаючись за стовбур самотньої берези, трохи осторонь від інших. Більше я не зміг би втримати в пам’яті: адже обличчя їхні мали бути справжніми, живими, а це нелегко — бачити всіх одразу. Той, що стояв коло берези, був молодий, високий, світловолосий, з худим обличчям і з ледь випнутими вилицями. У першому ряду сиділо троє, руки їхні лежали на колінах, на них були піджаки, темні косоворотки, чоботи. В одного в руці погасла цигарка. Вони дивилися просто на нас. За ними, вище, на колодах сиділо ще п’ятеро, їхні обличчя ледве виднілись у присмерку.
Я почав пригадувати для них пісню. Це мала бути давня пісня, така, яку не часто почуєш. Можливо, та, що її колись проспівав мені дід. «Хай буде так, — подумав я, — адже Сооллі її не знає».
І тоді один з тих, що сиділи, хлопець у кепці, з погаслою цигаркою в руці, неголосно почав: «Славнеє море, священний Байкал…» Він співав просто, як міг, але я просив його тягнути голосні звуки, аби передати дивовижну протяжність мелодії. Голос його зазвучав дзвінко й чисто. Сооллі бачила його сірі уважні очі, що пильно дивилися на неї. Вона здригнулась, я помітив це.
Мені хотілося, щоб Сооллі почула звертання до вітру: «Гей, баргузин…» Але як передати це, як донести до неї незвичайні поєднання слів та звуків? Вони повинні проспівати це всі разом, не наголошуючи на думці, проспівати стиха, рівно й дзвінко. І голоси їхні раптом зазвучали. Пісня виводила навдивовижу протяжною.
Я вибрав одного з тих, хто сидів попереду, щоб він на повен голос проспівав рядок, де так багато звуків «р», які передають тривогу, що вже минула: «В нетрях не рикнув зажерливий звір…» «Хай співає це місце голосніше», — подумав я. І він проспівав. У нього були ледь розкосі очі, міцні вилиці, запалі щоки. Він замовк, щоб слухати, як співають інші.
Вони співали по черзі, не змовляючись, не киваючи один одному, обличчя їхні були нерухомі, а погляд зіркий і пронизливий. Третій із тих, що сиділи попереду, виділив звук «о» в рядку «Хлібом кормили…» І всі почуття, як мені здавалося, тільки й можна було передати, увиразнивши це «о». А той, що стояв коло берези, повинен був краще за інших знати, як звучить довге «а» і як народжується музика з незабутньо чарівливого чергування голосних у словах давньої-предавньої пісні.
І коли пісня підійшла до кінця, я помітив, що обличчя їхні змінились. Я прочитав на них: «Ну ось, пісню проспівано, і нас тепер не стане — річ проста…» І помітив тонку посмішку. Мені стало незручно, бо вони ніби все знали, ніби вони й справді були живими. І в цьому теж — в усьому їхньому втіленні — був я.
П’ята стихія… Хіба порівняєш з нею навіть океан! Життя скидалось на складний механізм, відрегульований із ювелірною ретельністю. Але дія його була все ж не зовсім ясною. У найтонших нитках молекул, що відповідали за спадковість, об’єднувалися всі види найпростіших рухів — електрика, хімічні взаємодії, механічний перенос. А на дослідницькому обрії завжди намічалося щось нове, невідоме… Отже, і нові елементи живого…
Яким чином випадкові зіткнення — зустрічі атомів, що падають вертикально, проте з непомітними відхиленнями, і без яких природа нічого не створила б, яким чином ці зустрічі-зіткнення стали основою неба та Землі, самого життя, прорили безодню океану, заснували рух Сонця та Місяця?.. Ось головне запитання невмирущої поеми Лукреція. І відповідь на нього: «Елементи світу розташувалися за тим порядком, в якому ми їх бачимо, зовсім не внаслідок розуму та обмірковування: вони зовсім не зголошувалися між собою щодо свого руху, до якого спонукували одне одного; проте безконечні числом, рухаючись на тисячі ладів, з давніх-давен підвладні геть стороннім поштовхам, захоплені своєю власною вагою, вони наближалися одне до одного, з’єднувались одне з одним, при цьому виникало тисячі їхніх сполучень, і нарешті час, з’єднання і рух упорядковували їх — вони утворили великі маси. Так виник перший обрис Землі, морів, неба, живих істот».
Прохолодного ранку, в один з останніх днів плавання, ми раптом ніби вочевидь побачили цю спрощену модель всесвіту, а на первозданний рух дуже скидалися пасма туману над морем і озвучена тканина білопінних хвиль.
Частина друга
БІЛЯ БЕРЕГІВ ЗЕМЛІ
